Я З’ЯВИВСЯ на світ знаменного 1914 року у далекій Австралії. Коли я був підлітком, світ переживав Велику депресію, тому я теж мусив докладати свою частку до бюджету нашої сім’ї. У той час неможливо було знайти роботу, але я винайшов спосіб полювати на диких кроликів, яких водиться в Австралії досить багато. Отож, однією з моїх найбільших заслуг в сім’ї було те, що нам ніколи не бракувало кролятини.

До початку Другої світової війни у 1939 році мені вдалось-таки знайти роботу. Я працював у трамвайно-автобусній компанії в Мельбурні. Загалом у різних змінах працювало приблизно 700 чоловіків, тому щоразу я зустрічався з іншим водієм чи кондуктором. Часто я цікавився їхньою релігією, і тому вони розповідали про свої вірування. Лише Свідок Єгови зміг чітко відповісти на всі мої запитання. Він розповів мені звістку з Біблії про райську землю, де богобоязливі люди житимуть вічно (Псалом 37:29).

Тим часом моя мама теж почала спілкуватися зі Свідками Єгови. Не раз, коли я пізно повертався з останньої зміни, на мене чекала вечеря, а поруч — журнал «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!»). Мені дуже подобалося читати цей журнал. Згодом я зрозумів, що це правдива релігія, почав спілкуватися зі збором і в травні 1940 року охрестився.

У Мельбурні був піонерський дім, де жило приблизно 25 повночасних служителів Свідків Єгови. Я перебрався до них. Щодня вони розповідали багато захопливих випадків з проповідницької праці, і в моєму серці з’явилось палке бажання також стати повночасним служителем. Зрештою я подав заяву на піонерське служіння. Відповідь не забарилась: мене призначили піонером і запросили служити в австралійському філіалі Свідків Єгови. Так я став членом родини Бетелю.

Ув’язнення та заборона

Одним з моїх призначень у Бетелі стала пилорама. Там ми переробляли лісоматеріали на деревне вугілля. З нього виготовляли пальне, адже в час війни звичайне пальне для автомобілів було досить важко купити. Усі 12 братів, котрі працювали на пилорамі, були військовозобов’язані. Невдовзі ми на основі Біблії відмовилися від військової служби, отож усіх засудили на півроку ув’язнення (Ісаї 2:4). Нас послали на примусові роботи на в’язничну ферму. Як ви думаєте, що ми мали робити? Як не дивно, але ми займалися тим, чого навчилися в Бетелі,— розпилювали дерева!

Ми настільки добре виконували роботу, що наглядач в’язниці дозволив нам мати Біблію і біблійну літературу, хоча це суворо заборонялося. Саме у в’язниці я взяв для себе цінний урок щодо людських стосунків. Я працював у Бетелі з одним братом, із яким не міг вжитися. Просто ми були занадто різні. Як ви гадаєте, кого помістили у камеру разом зі мною? Так, саме цього брата. Тепер ми мали нагоду ближче познайомитися. Провівши достатньо часу разом, ми стали справжніми близькими друзями.

З часом на діяльність Свідків Єгови в Австралії наклали заборону. Усі кошти було конфісковано, і брати в Бетелі майже не отримували ніякої фінансової допомоги. Якось один з них підійшов до мене і сказав: «Дік, я б хотів поїхати до міста на проповідування, але у мене немає черевиків, хіба що робочі». Я з радістю допоміг йому, і він поїхав до міста у моїх черевиках.

Пізніше ми дізналися, що його ув’язнили. Я не міг стриматися, щоб не відіслати йому маленьку записочку: «Шкода, що так сталося. Але тішуся, що в тих черевиках не опинився я». Проте небавом через позицію нейтралітету вдруге заарештували та ув’язнили і мене. Після звільнення я отримав призначення наглядати за бетелівською фермою, звідки постачали харчі для родини Бетелю. До того часу ми перемогли в суді, і заборону на діяльність Свідків Єгови було знято.

Одруження з ревною благовісницею

Працюючи на фермі, я став серйозно думати про одруження, і мою увагу привернула молода піонерка Карелі Клоген. Бабуся Карелі була першою в її родині, хто виявив інтерес до біблійної звістки. Помираючи, вона сказала до матері Карелі, Віри: «Вчи дітей любити Бога та служити йому, і колись ми зустрінемося на райській землі». З часом, коли один піонер прийшов до Віри і приніс публікацію «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», вона усвідомила, що означали слова матері. Та брошурка переконала її, що Бог мав намір, аби людство втішалося життям на райській землі (Об’явлення 21:4). На початку 30-х років Віра охрестилася. Вона також виконала прохання своєї матері і допомогла трьом донькам — Люсі, Джін та Карелі — розвинути любов до Бога. Однак Ісус попереджав, що в сім’ях може бути поділення. Саме так і сталося: батько Карелі сильно противився духовному поступу сім’ї (Матвія 10:34—36).

Родина Клогенів любила музику, й усі діти вміли грати на якомусь музичному інструменті. Карелі грала на скрипці, і в 1939 році, коли їй було 15, її нагородили дипломом з музики. З початком Другої світової війни Карелі була змушена серйозно задуматися про майбутнє. Прийшов час вирішити, чим вона займатиметься далі. З одного боку, у Карелі була можливість зробити кар’єру музиканта. Вона вже мала запрошення грати у Мельбурнському симфонічному оркестрі. Однак, з іншого боку, вона могла присвятити свій час величній праці проповідування звістки про Царство. У 1940 році, після глибоких роздумів, Карелі, а також дві її сестри, охрестилися та готувалися стати повночасними благовісниками.

Щойно Карелі вирішила розпочати повночасне служіння, до неї підійшов один відповідальний брат з австралійського філіалу, Ллойд Беррі, який згодом служив членом Керівного органу Свідків Єгови. Він виголошував промову в Мельбурні. Брат Беррі сказав до Карелі: «Я повертаюся в Бетель. Не хочеш поїхати зі мною і приєднатися до родини Бетелю?» Вона охоче прийняла цю пропозицію.

Під час війни та заборони Карелі та інші сестри родини Бетелю постачали братам в Австралії біблійну літературу. Під наглядом брата Малькольма Вейла вони фактично здійснювали більшість друкарських робіт. Протягом більше двох років заборони були надруковані і переплетені книжки «Новий світ» (англ.) та «Діти» (англ.), а також друкувалися усі номери «Вартової башти».

Переховуючись від поліції, брати переміщали друкарню з місця на місце аж 15 разів. Одним із таких місць було підвальне приміщення будинку, в якому друкували також літературу й іншого роду, а це слугувало чудовим захистом. Коли насувалася небезпека, сестра в приймальні натискала на кнопку, і в підвалі лунав дзвінок. Завдяки цьому сестри могли сховати публікації ще до початку обшуку.

Під час одного з таких обшуків сестри жахнулися, коли помітили примірник «Вартової башти» на видному місці на столі. Поліцейський зайшов, поклав свій портфель прямо на «Вартову башту» й почав обшук. Нічого не знайшовши, він взяв портфель і вийшов!

Після того як заборону було знято і власність філіалу повернули братам, у багатьох бетелівців з’явилась можливість стати спеціальними піонерами. Саме тоді Карелі виявила бажання переїхати до міста Ґлен-Іннес. Після нашого одруження, 1 січня 1948 року, я теж переїхав туди. За час нашого перебування у цьому місті виріс великий збір.

Згодом ми отримали призначення до міста Рокгемптона, але не могли знайти там помешкання. На території господарства одного тамтешнього зацікавленого ми розбили намет. Наступних дев’ять місяців цей намет мав стати для нас домом. Ми могли б жити там довше, але коли почалась пора дощів, наш намет пошматувала тропічна буря, а сильна злива його просто змилаa.