Вони залишили нам приклад

РОЗПОВІВ КРАҐ ЗАНКЕР

Вже вісім років ми з моєю дружиною Ґейл є піонерами,повночасними служителями Свідків Єгови. Останні шість років ми служимо серед тубільного населення необжитого району Австралії. Ми просто наслідуємо гарний приклад моїх батьків і прабатьків.

Я ХОЧУ розповісти вам зокрема про своїх прабатьків. Ми завжди ласкаво звали їх Опа й Ома, що є голландськими відповідниками до дідуся і бабусі. Мій дідусь Чарлз Гарріс усе ще ревно служить у Мельбурні, де прожив коло 50 років.

Пізнання біблійної правди

Опа народився в одному містечку на Тасманії, острові-штаті Австралії. У 1924-му, коли йому було 14 років, його батько купив на аукціоні матроську скриньку. У духовному розумінні вона виявилася справжнім скарбом, бо в ній була збірка книжок, написаних Чарлзом Тейзом Расселом — першим президентом Товариства Вартової башти.

Здається, батько мого Опи не дуже цікавився книжками, але сам Опа почав читати їх і відразу зрозумів, що в них розглядались важливі біблійні істини. Тому він став шукати Міжнародних Дослідників Біблії, що репрезентували видавців цих книжок і що відомі сьогодні як Свідки Єгови. Він хотів поговорити з ними, щоб отримати додаткові пояснення біблійних істин, про які навчався.

Після довгих, наполегливих пошуків він знайшов трьох літніх жінок, які активно навчали інших. Вони надзвичайно вплинули на молодого Чарлза. Зрештою 1930 року він присвятився Богу Єгові й охрестився у воді. Покинувши свою роботу м’ясника, він відправився на північ від Сіднея, куди отримав призначення як повночасний проповідник.

Піонерування в Австралії

Через декілька років територія Чарлза охоплювала собою узбережне передмістя Сіднея, Бонді, а також сільські райони у штаті Новий Південний Уельс. Потім його було призначено до міста Перт у Західній Австралії, що за тисячі кілометрів на іншому боці цього континенту. Цілих шість місяців він свідкував у діловому районі Перта, і відтак його було призначено з двома іншими піонерами у величезні, малонаселені райони Північно-Західної Австралії.

Проповідницьким призначенням цього тріо — Артур Уїліс, Джордж Роллстен і Чарлз — була територія завбільшки в чотири Італії! Населення було дуже розсіяне, сільська місцевість скидалась на пустище, і стояла надзвичайна спека. Інколи потрібно було долати більше як 500 кілометрів, щоб дістатися до інших ранчо, скотарських ферм. Пересувний засіб, яким вони користувалися, був розвалиною, згідно зі стандартами 30-років, але вони мали міцну віру і велику рішучість.

Вузькі, вибоїсті й брудні дороги перетинали верблюдячі стежки, і де-не-де пилюка (названа мулом) прикривала небезпечні пеньки. Не дивно, що часто розвалювалися підвіски їхнього автомобіля. Два рази ламалася задня вісь, і раз у раз пробивалися шини. Піонери часто використовували для муфт старі шини і, скріпивши їх болтами зсередини колеса, продовжували свою подорож.

Коли я ще був хлопчиком, то запитав Опу, що спонукувало їх далі їздити за таких важких умов. Він пояснив, що, будучи ізольованими від людей, вони водночас мали близькість з Єговою. Те, що інколи становило собою фізичну трудність, сказав він, ставало духовним благословенням.

Без жодного натяку на вищість і без самовдоволення Опа дивувався тому, що стільки людей, здається, занадто заклопотані нагромадженням майна. «З невеличкими пожитками,— наголошував він мені,— живеться значно легше. Якщо Ісус у разі потреби був готовий спати просто неба, тоді й ми повинні радіти такому життю, коли наше призначення вимагає цього» (Матвія 8:19, 20). І йому зі своїми товаришами таки доводилося це робити.

Знову в Австралії

Коли дідусь зі своєю сім’єю після 11-річного перебування в Індонезії повернувся 1946 року до Австралії, їхнє життя не було легким. Вони повернулися як воєнні біженці — нужденні, виголоднілі, до яких чимало місцевих жителів ставилося з підозрою. Ома і Вікторі сповна відчули на собі расове упередження до азіатських емігрантів. Опа повинен був тяжко і багато працювати, щоб дбати про свою сім’ю і забезпечити її домом. Попри ці труднощі вони все знесли і зберегли свою духовність.

Нині, через 48 років, Опа живе в Мельбурні, де все ще бере участь у служінні від дому до дому. Він бачив, як Вікторі та її діти міцно вхопилися за правду, присвятили своє життя Єгові і кожен з них по черзі взявся за повночасне піонерське служіння.

Вікторі та Дес Занкер, мій батько, охрестилися на початку 50-х років, а 1958 року Дес став членом австралійської родини Бетелю. Після одруження з Вікторі, яка служила спеціальною піонеркою, вони деякий час піонерували і відтак їх було запрошено до роз’їзного служіння. Потім появився на світ я, і вони були змушені полишити роз’їзну працю, щоб виховувати мене. Минуло 27 років, а батько й досі піонерує.

На початку 1990 року спокійно заснула смертним сном Ома, і це сталося в тому самому домі, в якому виростала моя мати. У цьому ж домі в Мельбурні виріс і я, а також мої молодші брат та сестра. Для нашої сім’ї стало справжнім благословенням жити у цьому домі разом. Бувало у ньому і велелюдно, але я не пригадую собі жодних клопотів через це. Навіть у перші чотири роки нашого подружжя моя дружина Ґейл змогла якось знайти собі куток там і полюбити цей дім. Коли ми зрештою виїхали в наше нове призначення, я плакав. У цьому домі я отримав стільки підтримки та любові.

Нині ми з Ґейл все-таки маємо привід для надзвичайної радості, бо можемо робити те, що робили мої батьки, а до них їхні батьки. Коли ми покинули дім, то нас підбадьорила думка, що зробили ми це задля того, аби виконувати волю Єгови як повночасні служителі. Ми дуже стараємось наслідувати гарний приклад своїх вірних прабатьків, які знайшли подібну втіху, працюючи у нелегких призначеннях, живучи в крайній бідності, а навіть будучи в’язнями в японських концентраційних таборах (2 Коринтян 1:3, 4).

Опа завжди знаходив для себе утіху в натхнених словах царя Давида до Єгови: «Ліпша бо милість Твоя над життя!» (Псалом 63:4). Мій дідусь весь час палає великим бажанням втішатися цією милістю довічно. А бажання його цілої сім’ї — поділяти це з ним.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Ома та Опа Гарріс.