Капітан Джеймс Кук прибув туди 1777 року та познайомився, як і дю Френ, з унікальними мешканцями острова — аборигенами. Однак його відвідини стали початком трагедії: «Для деяких народів [Кук] став людиною, яка відкрила їм шлях до цивілізації і релігії,— говорить Джон Вест у своїй праці «Історія Тасманії» (англ.),— [але] для цього народу [аборигенів] він став провісником смерті». Що ж призвело до такого трагічного кінця?

Однак харчових запасів іноді не вистачало. Під час таких періодів вільні каторжники й поселенці полювали з рушницями на тих самих диких звірів, що і аборигени зі списами. Відповідно зростала натягнутість у стосунках. А тепер подумайте ще й про небезпечне поєднання зарозумілості білих людей з надмірною кількістю рому і різкими відмінностями у культурі. Європейці встановлювали кордони й будували загорожі, аборигени ж вели кочовий спосіб життя і займались мисливством. Для конфлікту потрібно було лише іскри.

Зникнення народу

Іскра спалахнула у травні 1804 року. Велика група аборигенів — чоловіки, жінки і діти — вийшла на полювання. Раптом по них відкрив вогонь загін на чолі з лейтенантом Муром, залишивши після себе багато вбитих і поранених. Почалася «чорна війна» — списи й каміння проти куль.

Багато європейців не схвалювало вбивства аборигенів. Губернатор острова сер Джордж Артур настільки був засмучений цим, що висловив свою готовність зробити все, аби «відшкодувати збитки, які уряд завдав нехотячи аборигенам». Тому він розпочав програму, завдяки котрій планувалося «зібрати аборигенів докупи» і «цивілізувати» їх. Під час цієї кампанії, якій дали назву «чорний кордон», близько 2000 солдатів, поселенців та каторжників пробиралися через скреб, намагаючись зловити аборигенів і поселити їх у безпечному місці. Однак кампанія закінчилася повною невдачею: вдалося піймати лише одну жінку й хлопчика. Згодом Джордж А. Робінсон, видатний методист, застосував мирніший підхід і досяг успіху. Аборигени повірили йому й погодилися на пропозицію оселитися на острові Фліндерс, що на північ від Тасманії.

У своїй книжці «Історія Австралії» (англ.) Мар’єрі Бернард пише про досягнення Робінсона: «Хоча він, мабуть, не усвідомлював цього, але насправді його миротворчі заходи мали у собі щось юдине. Бідолашні тубільці були ізольовані на острові Фліндерс, що в Бассовій протоці, разом з Робінсоном, котрий охороняв їх. Вони марніли й помирали». Примусова зміна способу життя й харчування докінчили те, чого не могли зробити мушкети. В одній праці говориться, що «останнім чистокровним представником тасманійців була Фанні Какрен Сміт, яка померла 1905 року в Гобарті». Думки спеціалістів щодо цього різняться. Дехто говорить, що це була Труґаніні, яка померла 1876 року в Гобарті, інші вказують на жінку, котра померла 1888 року на острові Кенгуру. Нащадки тасманійців від змішаних шлюбів нормально живуть і донині. Ця історія увійшла у довгий перелік людської жорстокості, її влучно назвали «найбільшою трагедією штату Тасманія». Крім того, це підкреслює біблійне твердження, що «запанувала людина над людиною на лихо для неї» (Екклезіяста 8:9).