Підпільні друкарні

Хоча за Свідками слідкували і комуністичні шпигуни, і влада, однак духовна пожива продовжувала надходити до тих, хто жадав і прагнув праведності. Вороги правди не змогли усунути з СРСР нашу літературу і мусили це визнати. Наприкінці 1959 року в газеті радянських залізничників «Гудок» було вміщено повідомлення, що Свідки Єгови перевозять біблійну літературу в Радянський Союз повітряними кулями!

Безумовно, наша література не потрапляла в Україну на повітряних кулях. Її розмножували на місцях у приватних будинках. З часом брати зрозуміли, що практичніше і безпечніше друкувати літературу в добре схованих бункерах. Вони будували бункери в підвалах будинків та в пагорбах.

У 1960-х роках один з таких бункерів побудували в Східній Україні. Він був обладнаний вентиляцією та електрикою. Вхід у бункер замаскували настільки вдало, що якось міліціонери цілий день шукали бункер, ходячи якраз над ним і проштрикуючи ґрунт металевими щупами. Вони нічого не знайшли.

Одного разу органи держбезпеки з особливим завзяттям шукали підпільну друкарню. Вони здогадувалися, що в певному будинку друкується література, і хотіли схопити всіх причетних. Перед братами постала проблема: як приносити в будинок папір і як виносити звідти літературу? Зрештою вони знайшли вирішення. Один брат загорнув папір у дитячу ковдрочку і вніс пакунок, ніби немовля, в будинок. Всередині він лишив папір, а в ковдрочку загорнув надруковані журнали і потім виніс «дитину» з будинку. Працівники КДБ слідкували, як брат заходив і виходив з будинку, але нічого не запідозрили.

Літературу, що друкувалася в тому бункері, отримували брати в Донецьку, Криму, Москві та Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Декілька молодих братів збудували подібний бункер у місті Нововолинську. Ці брати так добре тримали місце його розташування в таємниці, що лише через дев’ять років після легалізації нашої праці в Україні дозволили братам оглянути його!

Подібний бункер діяв також далеко в карпатських горах. Брати підвели до нього воду з малого потічка, і вода обертала невеличкий генератор, який виробляв струм для освітлення бункера, але друкарський верстат приводився в рух руками. У тому бункері було надруковано дуже багато літератури. Коли працівники КДБ помітили, що в тій місцевості з’явилося більше літератури, вони почали шукати друкарню. Міліціонери перекопали чимало землі, шукаючи бункер. Вони навіть переодягалися як геологи і ходили по горах.

Коли брати зрозуміли, що бункер ось-ось можуть знайти, то Іван Дзябко запропонував, що буде наглядати за друкарнею, оскільки не був одружений. Якби його заарештували, то діти не лишилися би без батька. У кінці літа 1963 року бункер знайшли, а брата Дзябка застрелили в лісі неподалік. Місцева влада тішилася і навіть організовувала безкоштовні екскурсії для дорослих і дітей у «місце, де Свідки Єгови виходили на зв’язок з Америкою через радіопередавач». Хоча це було брехнею, проте цей сумний випадок дозволив дати свідчення всім людям у тій місцевості. Чимало осіб почали більше цікавитися нашою звісткою. На сьогодні в тій частині Карпат існує понад 20 зборів.

[Ілюстрація на сторінці 214]

Література для України та інших частин Радянського Союзу друкувалася у бункерах, подібних до цього, що в Східній Україні.

[Ілюстрація на сторінці 216]

Вгорі: заросле лісом узгір’я в Карпатах, де Іван Дзябко працював у підпільному бункері.

[Ілюстрація на сторінці 216]

У центрі: Михайло Дьолог сидить біля місця, де колись був вхід у бункер, в який він постачав папір для Івана Дзябка.

[Ілюстрація на сторінці 216]

Праворуч: Іван Дзябко.