У своїй книжці «Цезар і Христос» історик Вілл Дюрант пише: «Щоб кілька звичайних осіб... могли вигадати таку сильну й привабливу особистість, таку високу мораль і такий зворушливий образ людського братерства, то це було б чудо, причому більш неймовірне, ніж чуда, описані в Євангеліях. Після двох сторіч наукової критики Біблії нариси про життя, особистість та вчення Христа залишаються достатньо ясними й утворюють найзахопливішу сторінку в історії західної людини».

Історик Дюрант старався дослідити євангельські повідомлення з об’єктивної точки зору — як історичні документи. Хоча, за його словами, вони нібито містять суперечності, він робить такий висновок: «Суперечності дрібні й незначні; по суті, у синоптичних Євангеліях знаходиться чудова єдність, і вони погоджуються в тім, що говорять про Христа».

А як бути з твердженнями наукових критиків, що Євангелія не відповідають критеріям справжньої історії? Дюрант продовжує: «У запалі їхнього відкриття захисники наукової критики Біблії так суворо випробовували вірогідність Нового Завіту, що за їхнім мірилом сто давніх знаменитостей, як-от Хаммурапі, Давид і Сократ відійшли б у легенду. Незважаючи на упередження й теологічні погляди євангелістів, у Євангеліях таки описується багато випадків, які вигадники хотіли б приховати,— конкуренція між апостолами за вищу посаду в Царстві, втеча апостолів після Ісусового арешту, Петрове зречення... Жоден читач цих описів не міг би сумніватись у реальності особи, про яку в них ідеться».