Спочатку філіал займав квартиру на 39-ій-стрит. Але після реєстрації брати придбали у багатій північній околиці Янгона на Інья-роуд територію, площею в чверть гектара. Там був двоповерховий будинок, де й розмістився філіал. Проте й цей будинок був замалим для філіалу. Вів Моріц, котрий у той час відвідував М’янму як зональний наглядач, пригадує: «Двадцять п’ять бетелівців працювало у нелегких умовах. Бетель не мав кухонної плити, тому сестрі доводилося готувати на маленькій переносній електроплиті. Крім того, не було пральної машини, і сестра прала одяг у отворі в підлозі. Брати хотіли придбати духовку і пральну машину, але ці товари забороняли ввозити в країну».

Тож брати потребували для філіалу більшого приміщення. Керівний орган схвалив пропозицію знести існуючий двоповерховий будинок і на тому ж місці побудувати чотириповерховий з житловими і офісними приміщеннями. Однак, щоб втілити цей проект, треба було здолати численні перешкоди. По-перше, філіал мусив отримати дозволи в шістьох урядових інстанціях. По-друге, місцеві будівельники не використовували у будівництві металевих каркасів, тому не могли взятися за проект. По-третє, Свідки-добровольці з інших країн не мали права в’їжджати в М’янму. І, по-четверте, неможливо було дістати чи імпортувати будівельні матеріали. Тому здавалося, що проект приречений на невдачу. А втім, брати покладались на Єгову: якщо на це його воля, вони матимуть новий філіал (Пс. 127:1).

«Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом»

Джо Він, який служить в юридичному відділі, пригадує: «Щоб отримати документи на будівництво, ми успішно пройшли п’ять з шести урядових інстанцій, у тому числі Міністерство у справах релігій. Але Комітет із розвитку міста Янгона відхилив наше прохання на будівництво, вважаючи чотириповерхову будівлю занадто високою. Ми зробили ще одну спробу, і нам знову відмовили. Комітет філіалу заохотив мене виявляти наполегливість. Тож я палко помолився до Єгови і пішов втретє. Цього разу наше прохання задовольнили.

Потім ми звернулися до Міністерства з питань імміграції. Там нам повідомили, що іноземцям для в’їзду в М’янму можуть видати лише туристичну візу на сім днів. Та коли ми пояснили, що ці досвідчені добровольці з-за кордону навчать місцевих будівельників нових технологій будівництва, міністерство погодилось видати візи на шість місяців.

Наступним було Міністерство торгівлі, де нам сказали, що імпортувати будь-які товари заборонено. А втім, довідавшись про мету нашого проекту, чиновники видали дозвіл на ввезення будматеріалів на суму понад мільйон доларів. Далі ми звернулись до Міністерства фінансів, щоб з’ясувати питання щодо оподаткування ввезених будматеріалів. Як же ми зраділи, коли міністерство вирішило не накладати на нас податку! Ми неодноразово переконувались у правдивості Божого запевнення: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот” (Зах. 4:6)».

У 1997 році зібралися всі добровольці і можна було починати роботу. Брати з Австралії пожертвували більшість матеріалів. Крім того, велика допомога надійшла від Свідків з Малайзії, Сінгапуру і Таїланду. Брюс Пікерінг, один з наглядачів на будівництві, пригадує: «Кілька братів з Австралії виготовили металевий каркас, а потім приїхали до М’янми, щоб змонтувати його. На диво, з монтажем не виникло жодних проблем, адже все було зроблено з точністю до міліметра». У будівництві брали участь добровольці з Великобританії, Греції, Німеччини, Нової Зеландії, США та Фіджі.

Вперше за 30 років місцеві вісники мали нагоду поспілкуватися з братами і сестрами з інших країн. «Ми були надзвичайно щасливі. Здавалося, це сон,— ділиться Дональд Дьюар.— Важко передати словами, як нас підбадьорила любов, духовність та саможертовний дух приїжджих одновірців». А ось що каже інший брат: «Ми перейняли від добровольців досвід у будівництві. Вісники, котрі раніше освітлювали приміщення свічками, навчились проводити електрику. Ті, хто користувався віялами, тепер уміли встановлювати кондиціонери. Ми навіть освоїли електричні інструменти».

Добровольці з-за кордону були також зворушені міцною вірою та любов’ю місцевих братів і сестер. Брюс Пікерінг розповідає: «Хоча тамтешні брати бідні, але мають великі серця. Вони запрошували нас у гості і пригощали продуктами, якими могли кілька днів годувати свої сім’ї. Їхній приклад нагадав, що найважливіше у житті — це сім’я, стосунки з Богом, братство і Боже благословення».

Двадцять другого січня 2000 року відбулось присвячення нового філіалу. Вісники зібрались у Національному театрі, де Джон Барр з Керівного органу виголосив промову присвячення.