РОЗПОЧИНАЮ ПОВНОЧАСНЕ СЛУЖІННЯ

У 1980-му я одружився з Деббі — вродливою сестрою з чіткими духовними цілями. Ми хотіли служити повночасно, і через три місяці після весілля Деббі стала піонеркою. А через рік нашого подружнього життя ми переїхали до маленького збору, де була потреба у вісниках. Там я теж приєднався до лав піонерів.

З часом служіння у цьому зборі перестало приносити нам радість, у нас з’явилася думка переїхати. Але спершу ми вирішили поговорити з районним наглядачем. З теплотою, але відверто він сказав: «Проблема не тільки у зборі, а й у вас. Ви бачите лише погане. Шукайте позитив, і він обов’язково знайдеться». Це була дуже слушна порада (Пс. 141:5). Ми відразу її застосували і невдовзі побачили, що, справді, все не так погано: деякі вісники у зборі хотіли робити для Єгови більше. Серед них були діти та декотрі сестри, які мали невіруючих чоловіків. Це стало для нас із Деббі важливим уроком. Ми зрозуміли, що треба зосереджуватись на позитивному і терпеливо чекати на Єгову. Ситуація може здаватися складною, але у відповідний час він усе виправить (Мих. 7:7). До нас повернулася радість, і справи пішли значно ліпше.

Викладачі нашої першої Школи піонерів мали досвід служіння за кордоном. Вони показували цікаві фотографії і розповідали, які мали труднощі і благословення. Це розпалило в нас із Деббі бажання служити місіонерами.

Щоб наблизитись до своєї мети, у 1984-му ми переїхали у франкомовну провінцію Квебек, за 4000 кілометрів від Британської Колумбії. Там нас чекала нова культура і нова мова. Серйозною проблемою було те, що нам часто бракувало грошей. Якийсь період ми обходилися лише картоплею: один фермер дозволяв нам збирати залишки на його полі. Але Деббі була дуже винахідливою і придумувала нові й нові рецепти страв з картоплі. У тих непростих обставинах ми старалися не втрачати радості. І, знаєте, ми бачили, що Єгова про нас дбає (Пс. 64:10).

Одного дня ми отримали несподіваний телефонний дзвінок. Нас запросили служити в канадському Бетелі. Перед тим ми встигли подати заяву на навчання у школі «Гілеад», тому в нас були змішані почуття. Але ми прийняли запрошення. Приїхавши в Бетель, ми зустрілися з членом комітету філіалу, братом Кеннетом Літтлом, і запитали його: «А що, як нас запросять у “Гілеад”?». Він відповів: «Давайте не будемо переходити міст, до якого ще не дійшли».

Уже через тиждень ми таки дійшли до того моста — нас із Деббі запросили в «Гілеад». Тепер треба було щось вирішувати. Брат Літтл сказав: «Хоч би що ви вибрали, будуть дні, коли вам здаватиметься, що треба було вибрати інший варіант. Але тут немає правильного чи неправильного рішення. Єгова може благословити вас усюди». Ми прийняли запрошення у «Гілеад» і потім не раз переконувалися, наскільки слушними були ці слова. Пораду брата Літтла ми часто цитували іншим братам і сестрам, які мусили вибирати між різними видами служіння.