У Центральноафриканській Республіці

Разом з іншими місіонерами мене призначили до Центральноафриканської Республіки. Офіційною мовою у тій країні була французька. Проте щоб проповідувати більшій кількості людей, нам довелося вчити мову санго. Нам доручили заснувати місіонерський дім у містечку Бамбарі, за 300 кілометрів від Бангі, столиці країни. В Бамбарі не було ані електрики, ані водопроводу. Але два збори в тій місцевості потребували нашої допомоги. Завдяки тому, що я виростав у воєнні роки, мені було легше пристосуватися до життя в Бамбарі та й у всіх інших місцях, де мені доводилося жити пізніше.

Через два роки мене призначили роз’їзним наглядачем. Щотижня я співпрацював з одним із близько 40 зборів у тій країні. В мене був невеликий автомобіль, але якщо дорога була дуже погана, я користувався громадським транспортом.

Відремонтувати автомобіль можна було лише у столиці. Оскільки я мусив багато їздити, то придбав необхідні інструменти й кілька посібників з ремонту автомобілів і зазвичай ремонтував своє авто самотужки. Одного разу я розбив кожух підвісного підшипника ведучого вала і не міг їхати далі. До найближчого поселення було 60 кілометрів. Тож я вирізав у лісі брусок з твердої деревини і зробив із нього втулку. Додавши мастила, я закріпив карданний вал дротом і відтак зміг продовжити свою подорож.

Проповідування мешканцям бушу мені давалось нелегко, адже лише дехто з них вмів читати чи писати. Пригадую, що в одному зборі міг читати тільки один брат, але він заїкався. Проводити вивчення «Вартової башти» було дуже важко. Проте члени збору завжди докладали щирих зусиль, аби збагнути обговорювані думки. І це підбадьорювало мене.

Якось я запитав співхристиян, яку користь вони отримують із зустрічей, якщо не розуміють всього. Відповідь була просто чудовою: «Тут ми отримуємо підбадьорення одне від одного» (Євреїв 10:23—25).

Попри те що чимало моїх християнських братів були неграмотними, я багато чого від них навчився. У той час я збагнув справжню цінність біблійної поради: «Майте один одного за більшого від себе» (Филип’ян 2:3). Мої африканські брати навчили мене любові, доброти і гостинності, а також вмінню виживати в буші. Ректор школи «Ґілеад», брат Натан Норр, на випуску мого класу сказав: «Залишайтеся смиренними. Ніколи не думайте, ніби знаєте все. Адже всім нам треба ще так багато вчитися». В Африці ті слова набули для мене набагато глибшого значення.

Життя в африканському буші

Щотижня, відвідуючи збори, я зупинявся у когось з місцевих братів. Для співхристиян, особливо для їхніх дітей, це було справжнє свято. Тоді брати ходили на полювання чи ловили рибу, аби приготувати потім учту для всіх.

Я їв усе, чим мене пригощали,— від термітів до м’яса слонів. Дуже часто брати готували мавп. Особливим делікатесом було м’ясо кабанів і дикобразів. Але, певна річ, щодня не влаштовували бенкетів. Аби пристосуватися до такої їжі, мені знадобилося трохи часу. Проте згодом мій шлунок вже перетравлював майже все. Я довідався, що дуже корисно їсти папаю разом з насінням.

Африканський буш повний усіляких несподіванок. Одного разу мене прийняли за білого духа — духа померлої особи, який мешкає у воді. Місцеві жителі вважають, що він може затягнути людину у воду і втопити її. Якось я виходив з потоку після купання. До потоку по воду прийшла дівчина. Побачивши мене, вона закричала і втекла. Коли один брат намагався пояснити, що насправді я приїжджий проповідник, а зовсім не дух, люди не вірили. Вони твердили: «Біла людина ніколи б сюди не приїхала!»

Я часто спав під відкритим небом на свіжому повітрі, але завжди брав з собою протимоскітну сітку. Вона захищала також від змій, скорпіонів, щурів та інших тварин. Кілька разів на мене нападали бродячі мурашки, і сітка рятувала мене. Якось вночі, посвітивши ліхтариком на сітку, я побачив, що вона повністю вкрита мурахами. Я хутко зірвався на ноги і втік, адже ці маленькі комашки здатні вбити навіть лева!

У південній частині Центральноафриканської Республіки, поблизу річки Конго, я проповідував пігмеям. Ці люди, які живуть з дарів землі,— вправні мисливці і добре знають, що можна і чого не можна їсти. Деякі з них розмовляють мовою санго. Вони були вдячними слухачами і охоче погоджувалися на повторні відвідини. Проте коли ми приходили знову, то не знаходили їх. Пігмеї часто мігрували з одного місця на інше. У той час ніхто з них не став Свідком, але пізніше я дізнався, що у Республіці Конго є кілька Свідків-пігмеїв.

Я прослужив районним наглядачем у Центральноафриканській Республіці п’ять років. За цей час об’їздив всю країну, переважно відвідуючи збори в буші.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Служачи у Центральноафриканській Республіці, я зупинявся у таких селищах.