Різдво. Вихідний день чи релігійне свято?

У Китаї його називають «Різдвяний Дідусь», у Великобританії його ім’я — «батечко Різдво», в Сполучених Штатах Америки — Санта Клаус, у Росії — «Дід Мороз», а в Україні — «Святий Миколай».

Для багатьох цей кумедний дідусь, пузан-веселун із білосніжною бородою — головний персонаж різдвяно-новорічних свят. Однак широко відомо і те, що Святий Миколай — особа вигадана. Основою легенди про нього стали перекази про єпископа міста Міри (що на території сучасної Туреччини), який жив у IV сторіччі.

Люди завжди справляють свята так, як підказують їм традиції та перекази, і святкування Різдва — не виняток. Легенда про Святого Миколая є лише одним з прикладів того, як популярні свята нерозривно пов’язані з народними віруваннями. Хоча часом люди твердять, що різдвяні обряди, засновані на Біблії, насправді більшість з них — язичницькі.

Ще одним прикладом є різдвяна ялинка. «Нова британська енциклопедія» (англ.) вказує: «Поклоніння дереву, поширене серед язичників Європи, збереглося після їхнього навернення у християнство в скандинавських звичаях прикрашати оселю та хлів на Новий Рік вічнозеленими рослинами, щоб віднаджувати Диявола, та ставити дерево для птахів на Різдво».

Виготовлення гірлянд із гостролиста або з інших вічнозелених рослин — теж поширений різдвяний звичай. Він також сягає корінням у язичництво. Давні римляни прикрашали храми галузками гостролиста під час Сатурналій, семиденного зимового свята на честь Сатурна, бога землеробства. Це язичницьке свято відомо зокрема розгульними бенкетами та розпусними забавами.

Різдвяний звичай — поцілунок під гілкою омели (зображеною тут) — може видаватися комусь дуже романтичним, але це пережиток середніх віків. Друїди стародавньої Британії вірили у магічну силу омели, тому її використовували для захисту від демонів, вроків та іншого лиха. З часом виникло повір’я, що поцілунок під омелою веде до шлюбу. Цього звичаю дехто і досі не забуває під час Різдва.

Це лише декілька сучасних різдвяних звичаїв, які перейшли безпосередньо з язичництва або зазнали його впливу. Вам, напевно, цікаво, як саме це сталося. Яким чином свято, що, як вважають, відзначається на честь Христового народження, так переплуталося з нехристиянськими звичаями? І найголовніше, що думає про це Бог?

Звідки походить сучасне Різдво

ДЛЯ мільйонів людей по всьому світі різдвяні свята — чи не найвеселіші дні в році. Цієї пори готують розкішні гостини, згадують освячені часом традиції, збираються в сімейному колі. На Різдво друзям і родичам пишуть листівки та роблять подарунки.

Однак лише 150 років тому святкування Різдва виглядало зовсім по-іншому. У своїй книжці «Битва за Різдво» (англ.) професор історії Стівен Ніссенбаум пише: «На різдвяні свята люди влаштовували пиятики та заради розгульного «карнавалу», який був чимось на зразок Масниці у грудні, враз відмовлялися від правил суспільної поведінки».

Ці слова неприємно вразять тих, для кого Різдво — урочисте свято. Як хтось може зневажати свято, яке покликане вшановувати пам’ять про народження Божого Сина? Відповідь, можливо, здивує вас.

Хибні засади

Після запровадження Різдва у IV сторіччі залишалося багато нез’ясованих питань. Наприклад, було невідомо, якого дня народився Ісус. Оскільки в Біблії не вказано день і місяць народження Христа, припущенням стосовно ймовірної дати не було кінця. У третьому сторіччі група єгипетських теологів запропонувала 20 травня, інші ж віддавали перевагу таким датам, як наприклад, 28 березня, 2 квітня або 19 квітня. До XVIII сторіччя не залишилося місяця, який би не пов’язали із днем народження Ісуса! Чому ж врешті обрали 25 грудня?

Більшість вчених вважає, що то католицька церква оголосила 25 грудня днем народження Ісуса. Чому? «Нова британська енциклопедія» (англ.) зазначає: «Найімовірніше причина в тім, що ранні християни хотіли, аби цей день збігся із язичницьким святом римлян на честь ‘дня народження непереможного сонця’». Але чому ж християни, яких язичники жорстоко переслідували більш ніж два з половиною століття, так несподівано поступилися своїм переслідувачам?

Зіпсуття

У першому сторіччі апостол Павло попереджав Тимофія, що «люди лихі та дурисвіти» непомітно увійдуть у християнський збір і зведуть багатьох на хибний шлях (2 Тимофія 3:13). Таке велике відступництво почалося після смерті апостолів (Дії 20:29, 30). У четвертому столітті, після так званого навернення Константина, у християнство провідного на той час напрямку перейшла велика кількість язичників. Які були наслідки? У книжці «Раннє християнство та язичництво» (англ.) зазначається: «Порівняно невелика група дійсно глибоко віруючих загубилася серед маси тих, що тільки називали себе християнами».

Якими ж пророчими виявилися слова Павла! Язичницькі зіпсуття поглинули правдиве християнство. Перекручення проявлялися якнайяскравіше у відзначенні свят.

Насправді християнам наказано відзначати лише одне свято — Господню вечерю (1 Коринтян 11:23—26). Через те що римські свята були пов’язані з ідолопоклонницькими ритуалами, перші християни не брали в них участі. Тому у третьому сторіччі язичники дорікали їм: «Ви не відвідуєте виставки; ви не цікавитеся публічними показами; ви відмовляєтесь від публічних бенкетів та цураєтеся священних змагань». З другого боку, язичники хвалилися: «Наше поклоніння богам — це веселощі, свята, пісні та ігри».

У середині четвертого сторіччя дорікання припинилися. Чому? Тому що, чим більше удаваних християн пробиралося у паству, тим більше розмножувалися відступницькі ідеї. Це призводило до компромісів з римським світом. У книжці «Язичництво в нашому християнстві» (англ.) говориться: «У християн була чітка політика: переймати язичницькі свята, що традиційно були улюбленими серед народу, і приписувати їм християнське значення». Так, велике відступництво мало згубний вплив. Тепер, коли так звані християни з готовністю засвоювали язичницькі свята, суспільство вже не відверталося від них. Згодом християни мали не менше щорічних свят, ніж язичники. Не дивно, що Різдво стало найголовнішим.

Міжнародне свято

Разом із поширенням у Європі провідної течії християнства набувало популярності й Різдво. Католицька церква перейняла ідею увічнити день народження Ісуса веселим святом. Відповідно у 567 році н. е. Турський Собор «проголосив 12 днів від Різдва до Богоявлення святковими» («Католицька енциклопедія для школи і дому» [англ.]).

Невдовзі до Різдва було долучено багато обрядів хліборобських свят Північної Європи. І надалі побожності не було місця на святкових оргіях, де гуляки наїдалися та напивалися до нестями. Церква не виступала проти, а потурала розпусній поведінці. (Порівняйте Римлян 13:13; 1 Петра 4:3). У 601 році н. е. папа Григорій I написав Меліту, своєму посланцю в Англії: «Не забороняй таких давніх язичницьких свят, але пристосовуй їх до обрядів Церкви, лише зміни їхнє значення з поганського на християнське». Про це повідомив Артур Вайгол, колишній єгипетський урядовий генеральний інспектор старожитностей.

У середні віки знайшлися люди, що усвідомили необхідність висловити протест щодо цього безладдя. Вони писали численні послання, в яких засуджували «розпусту різдвяних веселощів». Доктор Пенні Рестад в своїй книжці «Різдво в Америці. Історія» (англ.) зазначає: «Були такі священнослужителі, які наголошували на тому, що недосконалій людині потрібні такі періоди, коли вона могла б віддаватися пристрастям та виходити за межі загальноприйнятих норм за умови християнського нагляду». Це призвело тільки до збільшення безладдя. Але то вже було не надто важливо, оскільки язичницькі звичаї настільки злилися з різдвяними святами, що більшість людей і гадки не мала позбутися їх. За словами письменника Трістрама Коффіна, «в більшості люди просто робили те, що й завжди, і не звертали уваги на суперечки моралістів».

Коли європейці почали заселяти Новий Світ, Різдво було вже популярним святом. Проте в колоніях Різдво не визнавали. Пуританські реформатори вважали це свято язичницьким і заборонили його між 1659 і 1681 роками у Массачусетсі.

Після того як заборону зняли, святкування Різдва поширилося у всіх колоніях, а особливо на півдні Нової Англії. Однак, коли зважити на історію свята, не дивно, що дехто був зацікавлений у розвагах більше, ніж у вшануванні Божого Сина. Особливо шкідницьким різдвяним звичаєм було щедрування. Бешкетливі ватаги молодиків заходили в доми заможних сусідів та, погрожуючи позбиткуватися над ними, вимагали їжу і питво. Якщо господар відмовлявся, його зазвичай лаяли, а часом нівечили хату.

У двадцяті роки XIX сторіччя дійшло до того, що, за словами професора Ніссенбаума, «різдвяне безладдя» перетворилося на «велику загрозу для суспільства». У таких містах як Нью-Йорк та Філадельфія заможні землевласники почали наймати вартових для охорони маєтку. Вважають навіть, що у Нью-Йорку вперше був сформований професійний загін поліцейських у відповідь на брутальний розгул під час різдвяних свят 1827—1828 років!