Бог, держава і ви

«Церква й держава протистоять одна одній під час референдуму з питання розлучення в Ірландії».

ЦЕЙ заголовок у «Нью-Йорк таймс» показує, що сьогодні люди можуть стояти перед вибором: робити те, що хоче держава, чи те, чого навчає їхня церква.

У цій статті повідомлялося: «Менше як за місяць до референдуму з питання скасування конституційної заборони на розлучення Ірландія, де є панівною римо-католицька церква, стала свідком дуже гострої суперечки поміж керівниками держави та церкви». Держава пропонувала скасувати заборону на розлучення, тимчасом як католицька церква сильно виступала проти розлучення та повторного одруження. Ірландські католики мусили вибрати між церквою та державою. І держава перемогла, але не з великою перевагою.

Більш вражаючим є те, що протягом багатьох років люди в Північній Ірландії переживали гострий конфлікт через національний суверенітет. Багато людей загинуло. Римо-католики та

протестанти мали непримиренні погляди на те, якій державі підкорятися: британському правлінню у Північній Ірландії, як колись, чи централізованому уряду для всієї Ірландії.

Так само як це було в Югославії, керівні органи влади наказували членам різних віросповідань, включаючи католиків і православних, воювати за територію. У чому полягав найголовніший обов’язок звичайних громадян? Чи вони повинні були йти за тими, хто стверджував, що представляє державу, чи підкоритися Богові, який говорить: «Не вбивай... Люби свого ближнього, як самого себе»? (Римлян 13:9).

Ви, можливо, вважаєте, що подібна ситуація ніколи не впливатиме на вас. Проте вона може вплинути. Справді, вона може навіть непокоїти вас сьогодні. Теолог Оскар Кулльман у своїй книзі «Держава в Новому Завіті» (англ.) говорить, що «сучасні християни мусять або їм можуть казати робити життєво важливі рішення у безнадійних ситуаціях, коли їм загрожують тоталітарні уряди». Проте він також говорить, що «однаково реальна й важлива відповідальність кожного християнина — у тому числі й християнина, який живе в так званих нормальних, звичайних умовах, не уникати, а розв’язувати серйозну проблему, яка стоїть перед ним просто тому, що він є християнином».

Отже, чи стосунки релігії і держави повинні цікавити християн сьогодні? Певно, що так. Із найраніших часів християни намагалися розвивати поміркований погляд на світські органи влади. Їхнього Керівника, Ісуса Христа, судила, визнала винним і стратила Римська держава. Його учні мусили узгоджувати свої християнські обов’язки зі своїми обов’язками перед Римською імперією. Тому перегляд їхніх стосунків з органами влади дасть керівництво сьогоднішнім християнам.

Раннє християнство та держава

НАПЕРЕДОДНІ своєї смерті Ісус сказав учням: «Ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» (Івана 15:19). Однак чи це означає, що християни мають вороже ставитися до органів влади цього світу?

Не світські, але й не ворожі

Апостол Павло сказав християнам, які жили в Римі: «Нехай кожна людина кориться вищій владі» (Римлян 13:1). Подібно написав апостол Петро: «Коріться кожному людському творінню ради Господа,— чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посланим для карання злочинців та для похвали доброчинців» (1 Петра 2:13, 14). Очевидним фактом є те, що ранні християни підкорялися державі та її належно призначеним представникам. Вони намагалися бути законослухняними громадянами й жити в мирі зі всіма людьми (Римлян 12:18).

У «Релігійній енциклопедії» (англ.) під темою «Церква та держава» повідомляється: «У перші три століття по Р. Х. християнська церква була значною мірою відокремлена від офіційного римського суспільства. (...) Незважаючи на це, християнські провідники... навчали коритися римському закону, а також бути лояльними імператорові у межах, встановлених християнською вірою».

Пошана, але не поклоніння

Християни не ставилися вороже до римського імператора. Вони поважали його владу і віддавали належну його становищу шану. Під час правління імператора Нерона апостол Петро написав християнам, які жили в різних частинах Римської імперії: «Шануйте всіх... царя поважайте» (1 Петра 2:17). Слово «цар», вживалося у грекомовному світі стосовно не тільки місцевих царів, але й римських імператорів. Апостол Павло радив християнам, котрі жили у столиці Римської імперії: «Віддайте належне усім... кому честь — честь» (Римлян 13:7). Римський імператор, безперечно, вимагав до себе найбільшої пошани. З часом він навіть вимагав поклоніння. Але це вже було занадто для християн.

Кажуть, що у другому столітті н. е. під час судового розгляду перед римським проконсулом Полікарп заявив: «Я християнин. (...) Нас вчать віддавати належну шану... державам і органам влади, які призначив Бог». Однак Полікарп волів померти, ніж поклонитися імператору. Апологет другого століття Теофіл Антіохський писав: «Я поважатиму імператора, не поклоняючись йому, але молячись за нього. Однак я поклоняюсь Богу, живому і правдивому Богу».

Доречні молитви стосовно імператора жодною мірою не були пов’язані з поклонінням імператорові або з націоналізмом. Апостол Павло пояснив їхню мету: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості» (1 Тимофія 2:1, 2).

«На краю суспільства»

Така шаноблива поведінка ранніх християн не робила їх друзями світу, в якому вони жили. Французький історик А. Амман розповідає, що ранні християни «жили на краю суспільства». Вони дійсно жили на краю двох суспільств, єврейського та римського, і їм дуже часто завдавали шкоди й не розуміли їх.

Наприклад, коли єврейські провідники фальшиво звинуватили апостола Павла, він заявив, захищаючись перед римським правителем: «Я не провинився ні в чім ані проти Закону юдейського, ані проти храму, ані супроти кесаря... Відкликаюсь до кесаря!» (Дії 25:8, 11). Знаючи, що євреї змовлялися вбити його, Павло апелював до Нерона, визнаючи таким чином владу римського імператора. Пізніше, під час його першого судового розгляду в Римі, з’ясувалося, що Павло був невинним. Але згодом його знову ув’язнили і, згідно з традицією, стратили за наказом Нерона.

Соціолог і теолог Ернст Троелч написав про тяжке становище ранніх християн у римському суспільстві: «Усі посади та заняття були пов’язані тою чи іншою мірою з поклонінням ідолам або з поклонінням імператору, з тими, хто мав щось спільного з пролиттям крові або покаранням на смерть, або ж з тими, хто міг привести християн в контакт з поганською неморальністю». Чи така ситуація унеможливила мирні та взаємно шанобливі стосунки між християнами та державою?

Віддавайте кесареві йому «належне»

Ісус дав головний принцип, який мав би керувати поведінкою християнина у справах, пов’язаних з Римською державою або будь-яким іншим урядом, заявивши: «Віддайте кесареве — кесареві, а Богові — Боже» (Матвія 22:21). Ця порада, дана Ісусом його послідовникам, повністю суперечила поглядам багатьох націоналістично настроєних євреїв, які обурювалися проти римського панування і заперечували законність плати податків іноземній державі.

Пізніше Павло сказав християнам у Римі: «Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони [урядова «вища влада»] служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито» (Римлян 13:5—7). Хоча християни й не були частиною світу, вони мусили залишатися чесними громадянами, які платять податки державі за надані послуги (Івана 17:16).

Проте чи Ісусові слова стосуються лише податків? Оскільки Ісус не визначив точно, що є кесареве, а що є Боже, то спірні питання треба вирішувати, беручи до уваги дану ситуацію або згідно з нашим розумінням цілої Біблії. Інакше кажучи, вирішення того, що саме християнин може віддавати кесареві, інколи є питанням християнського сумління, навченого біблійним принципам.

Розумне балансування між двома суперечливими вимогами

Багато людей має схильність забувати, що Ісус, заохотивши віддавати кесареві йому належне, додав: «Віддайте... Богові — Боже». Апостол Петро виявив пріоритет християн. Безпосередньо після поради підкорятися «цареві», або імператорові, та його «правителям» Петро написав: «[Будьте] як вільні, не як ті, хто використовує свободу для прикриття зла, але як раби Божі. Шануйте всіх, любіть братство, бійтеся Бога, поважайте царя». (1 Петра 2:16, 17, Дерк.). Цей апостол показав, що християни є рабами Бога, а не людського правителя. Незважаючи на те що вони повинні виявляти належну честь та пошану представникам держави, їм слід робити це у страху Божому, чиї закони є вищими.

Ще багато років до того Петро не мав жодного сумніву стосовно вищості Божого закону порівняно з людським. Єврейський синедріон був адміністрацією, якій римляни надали як цивільну, так і релігійну владу. Коли Ісусовим послідовникам було наказано припинити навчати про Христове ім’я, Петро разом з іншим апостолами відповіли шанобливо, але рішуче: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» (Дії 5:29). Ясно, що ранні християни мусили розумно балансувати між покірністю Богові й належним підкоренням людським органам влади. Тертулліан ще на початку третього століття н. е. сформулював це таким чином: «Якщо все належатиме кесареві, то що тоді залишатиметься Богові?»

Компроміс з державою

З бігом часу позиція, зайнята християнами першого століття щодо держави, поступово ослаблювалася. Передбачене Ісусом та його апостолами відступництво буяло у другому й третьому столітті н. е. (Матвія 13:37, 38; Дії 20:29, 30; 2 Солунян 2:3—12; 2 Петра 2:1—3). Відступницьке християнство пішло на компроміс з римським світом, засвоїло його поганські свята та філософію, а також прийняло не тільки цивільну службу, але й військову.

Професор Троелч написав: «Починаючи з третього століття й аж до нашого часу ситуація дедалі гіршала, бо чимраз більше християн належало до вищих верств суспільства й займало найвизначніші становища в армії та в офіційних колах. Декілька [небіблійних] християнських документів містять уривки з протестами проти участі в цьому; але ми також знаходимо спроби піти на компроміс — докази, розраховані приспати неспокійне сумління. (...) Від часу правління Константина ці труднощі щезли; тертя між християнами та поганами припинилися, і всі посади в державі були доступні для християн».

Під кінець четвертого століття н. е. ця перелюбна, скомпрометована форма християнства стала державною релігією Римської імперії.

Протягом своєї історії загальновизнане християнство, представлене католицькою, православною та протестантською церквами, йшло на компроміс з державою, чимраз більше втручалося в її політику й підтримувало її війни. Багато щирих членів церков, які шоковані цим, безсумнівно, будуть дуже раді дізнатися, що сьогодні існують християни, які у своїх стосунках з державою дотримуються позиції християн першого століття. У наступних двох статтях це питання обговорюватиметься детальніше.