У 313 році н. е. Константин встановив співробітництво з імператором Лікінієм, що був правителем східних провінцій. За допомогою Міланського едикту вони разом надали всім релігійним групам свободу віросповідання та рівні права. Багато істориків, однак, применшують важливість цього документа, кажучи, що він не був серйозним імперським документом, який визначав зміну політики стосовно християнства, а всього-на-всього звичайним офіційним листом.

Релігія в стратегії Константина

Посилаючись на загальне ставлення до релігії римських імператорів третього й четвертого сторіччя, книжка «Історія грецького народу» (грец.) говорить: «Навіть коли ті, хто сидів на імператорському троні, не мали таких глибоко релігійних схильностей, що було в дусі тієї доби, вони бачили необхідність віддавати релігії перевагу настільки, наскільки це вписувалося в їхні політичні плани, аби надати своїм вчинкам принаймні якогось релігійного відтінку».

Звичайно, Константин був чоловіком своєї доби. На початку своєї діяльності він потребував певного «божественного» заступництва, а цього не могли дати побляклі римські боги. Імперія, включаючи релігію та інші установи, була в стані занепаду, а тому для її відбудови потрібно було чогось нового й захопливого. Енциклопедія «Гідрія» (грец.) говорить: «Константин був особливо зацікавлений християнством, бо воно не тільки підтримувало його перемогу, але й реорганізацію його імперії. Християнські церкви, які повсюдно існували, стали його політичною підпоркою... Він оточив себе великими прелатами тих часів... і вимагав, щоб вони непорушно зберігали свою єдність».

Константин збагнув, що «християнська» релігія,— хоча відступницька й на той час дуже зіпсута,— може стати в пригоді як поновлювальна та об’єднувальна сила, аби послужити його великому плану імперського панування. Приймаючи основи відступницького християнства, щоб здобути підтримку в просуванні своїх політичних намірів, він вирішив об’єднати людей під однією «католицькою», або вселенською, релігією. Язичницькі звичаї та святкування набули «християнських» назв. А «християнські» священнослужителі отримали статус, платню та здобули впливовість язичницьких жерців.

Домагаючись релігійної злагоди з політичних міркувань, Константин швидко придушив усі відмінні погляди, проте не на основі доктринальної правди, але на основі того, чи їх схвалює більшість. Великі догматичні розбіжності в надзвичайно поділеній «християнській» церкві дали йому можливість втрутитись у ролі «посланого Богом» посередника. Завдяки своїм стосункам з донатистами у Північній Африці та з послідовниками Арія у східній частині імперії, він швидко з’ясував, що переконування зовсім недостатньо, аби закласти підмурки твердої та об’єднаної віриa. Скликання Константином першого в історії церкви вселенського собору було спробою розв’язати аріанську контроверзу. (Дивіться інформацію в рамці «Константин і Нікейський собор»).

Щодо Константина, історик Пол Джонсон говорить: «Однією з головних причин його толерантності стосовно християнства може бути те, що воно допомогло йому й Державі утримувати контроль над церковною політикою щодо ортодоксальності й іновірства».