Порвання стосунків з Римом

Ворожість між Церквою а Державою досягла найвищого ступеня в 16-му столітті під час царювання Генріха VIII. Катерина з Арагону не породила йому мужеського спадкоємця на трон, отже він дуже хотів анулювати це подружжя й одружитись з Анною Болиною. Папа не погоджувався на це, хоч у той час так робити було загальною практикою. Здається папа відмовлявся через політичні фактори. Генріх тоді постарався, щоб парламентом запровадити різні закони, якими він порвав стосунки з Римом і став верховною главою Англіканської церкви. Таким то чином, у 1534 році, Англіканська церква стала незалежною.

По смерті Генріха, його дев’ятилітній син, Едвард, став царем. Настановили Раду регентства (у монархічних державах тимчасове правління однієї чи кількох осіб) правити країною аж поки Едвард не стане повнолітнім. Це було реформуюче тіло, яке постановило викоренити ідолопоклонство й забобони з релігійного поклоніння. Але Едвард помер шість років пізніше, і на його місце зацарювала Марія, дочка Генріха від його першої дружини. Бувши відданою Римсько-католичкою, Марія постановила повернути Англіканську церкву на лоно Риму. У 1554 році антиримські закони були скасовані. Рік пізніше було відновлено цілковите спілкування Англіканської церкви з Римом. Потім, дуже жорстоко переслідували непокаяних протестантів, спалюючи близько 300 живцем.

Але, Марія царювала тільки п’ять років. Її сестра, Єлизавета, рідна тільки по одному з батьків, перебрала царську владу й постановила піти слідом її батька Генріха VIII. Двома законами парламенту відновили законодавство скасоване Марією. Папа помстився й відлучив Єлизавету від церкви. Потім він старався вторгуватись на територію Британії, з допомогою іспанської армади, яка то навала закінчилась великою катастрофою. Все це стягнуло жорстоке переслідування на тих, які відмовлялись підкоряти себе владі,— на католиків, які не хотіли приходити на англіканські богослужіння. Стратили близько 250 таких католиків.

Внутрішні роз’єднання

Англіканська церква вже знову відокремилась від Риму, але не від клопоту. Почали явитись внутрішні роз’єднання. З одного боку англіканці, або верховні священики, бажали додержуватись обрядів римської церкви, які залишились, незважаючи на порвання стосунків з Римом. З другого боку, пуритани, парафіяни, вважали такі обряди бути забобонними, небіблійними й ідолопоклонством. Це так обридло декотрих пуританів, що вони залишили свої доми й вибрались до „нового світу”. Перші з них відплили на кораблі Мейфлавер 16 вересня 1620 року.

У 1642 році почались три роки громадянської війни. Карл I, заявляючий правити божественним правом, розпустив парламент і владів автократично. До нього пристали англіканці. По другій стороні був парламент і пуритани, яких успішно очолював Олівер Кромвель. У 1649 році вони обезголовили Карла, і проголосили Англію бути республікою під регентом (тимчасовий правитель монархічної держави). Протягом наступних десять років, парламент відокремив Англіканську церкву від держави й замінив обряди Англіканської церкви суворими кальвіністськими-пресвітеріанськими. Ті церкви й монастирі, які ще стояли після війни були або анулювані або знищені.

Кромвель оголосив обряди Англіканської й Римської церков бути незаконними, але дозволяв людям свободу поклоніння. Таким то чином виникло багато різних сект більшість яких розквітались і завмирали. Але, кілька тих сект розвинулись на сьогочасні релігії,— баптисти, квакери, і конгрегаціоналісти. У 1738 році Джон Уеслі почав методистську релігію.

Пуритани з їхнім пресвітеріанізмом незабаром загубили ласку народу, яким набридло таке суворе поклоніння. Отже, 1660 року, невдовзі після смерті Кромвеля, попросили Карла II повернутись із заслання й перебрати владу. Він, з англіканцями поступали обережно але позитивно й до двох років переконали парламент знову зробити Англіканську панівною церквою. Зрештою, 1829 року відновили римсько-католикам всі громадянські права.

Англікансько-римські католицькі зусилля

У 1966 році папа й архієпископ кентерберійський, якого взагалі визнають бути духовною главою Англіканської церкви, погодились на сформування міжнародної комісії між англіканською а римсько-католицькою церквами. Починаючись 1970 року, комісія 12 років переглядала перешкоди на дорозі до з’єднання й пропонувала можливі розв’язання. Комісія, складаючись з десятьох учених кожної релігії, звертала особливу увагу на троє спірних питань: влада (включаюча першість папи й його непогрішимість); палка любов до причастя в католиків; і висвячення кандидатів духовного сану.

Як ці дві церкви віднеслись до рапорту комісії? Жодна не відкинула його. По суті, кажуть, що буде потрібно кілька років часу для кожної церкви оформити свою офіційну відповідь. Але редакторська стаття в лондонському Час каже, що „дійсне з’єднання цих двох [Рима й Кентербері] ще є принаймні покоління в майбутньому”. Перепоною стають такі спірні питання, як засоби для контролювання народження, одруження священиків, непогрішимість, юрисдикція папи римського, і поклоніння Марії, та висвячення англіканських священиків, яких Лев XIII на першій Ватіканській раді 1896 року оголосив бути „зовсім необгрунтоване та недійсне”.

Коли папа Іоанн-Павло II відвідував Британію літом 1982 року, то він і архієпископ кентерберійський погодились створити ще одну міжнародну комісію, щоб вона ще далі дослідила можливість з’єднання.

Зусилля Англіканської й Вільних церков

Тимчасом Англіканська церква обговорювала єдність з трьома вільними, або сектантськими церквами — Методистською, Моравською, і З’єднаною реформатською. З’єднану реформатську церкву сформовано 1972 року з’єднанням конгрегаціоналістів з пресвітеріанами в Англії й Уельсі.

Але на дорозі до єдності знаходяться серйозні перепони. Наприклад, Англіканська церква не схвалює служіння жінок на духовному сані, тоді як жінки священно діють у вільних церквах. З другого боку, вільні церкви не люблять єпіскопської будови Англіканської церкви. Все-таки, кожна вільна церква вирішила з’єднатись. Однак, Англіканська церква, обговоривши пропонування зроблені в липні 1982 року, вирішила не з’єднуватись з вільними церквами.

Вільні церкви дуже розчарувались цим рішенням. Секретар З’єднаної реформатської церкви сказав, „По моїй думці, інші церкви будуть дуже обережно поводитись з Англіканською церквою”. Секретар Методистської конференції висловив великий сумнів, що церкви старатимуться з’єднатися у цьому поколінні.

Англіканці, які прагнули з’єднання, теж були розчаровані. З’єднання було дуже ухильним після багатьох років праці. Проте, дехто казав, що ці перешкоди врятували церкву від заплутаності, яка затьмарювала б її власне доручення. Підтримуючи цю думку, Економіст сказав: „Англіканська церква тепер має багато часу займатись своїм власним дорученням... Проблема для Англіканської церкви є в тому, як же обслуговувати тих людей, які бажають знати про догмат, тоді як вона сама не є певна що вона вірить”.

Отже, до кількох місяців, двоє значних зусиль, щоб ними здобути релігійну єдність у Британії, закінчились невдачою.