Невдовзі я почав вивчати Біблію з хлопцем на ім’я Фернандо Гонсалес. Він жив у Альхесірасі — одному з тих міст, де не було жодного Свідка, а в Нейву, яка розташовувалась за 50 км, він їздив на роботу. Фернандо старанно готувався до кожного вивчення і відразу став відвідувати всі зібрання. Не пройшло і тижня з того часу, як ми почали вивчати, а він уже активно ділився своїми знаннями з усіма в Альхесірасі.

У січні 1990 року, провчившись шість місяців, Фернандо охрестився. Невдовзі він почав піонерське служіння. Тепер в Альхесірасі був місцевий вісник, і філіал міг призначити в цю територію спеціальних піонерів, не переживаючи за їхню безпеку. У лютому 1992 року там було сформовано збір.

Фернандо проповідував не тільки у своєму рідному місті. Одружившись, він зі своєю жінкою Ольгою переїхав у Сан-Вісенте-дель-Кагуан, у якому також не було Свідків Єгови. З їхньою допомогою у тому місті теж з’явився збір. У 2002 році Фернандо призначили районним наглядачем, і вони з Ольгою залишаються в цьому служінні дотепер.

ЄГОВА ДАЄ НАМ «І БАЖАННЯ, І СИЛУ ДІЯТИ»

У 1990 році нам доручили виконувати роз’їзну працю. Наш перший район розташовувався у столиці Колумбії, Боготі. Спочатку ми переживали, що не впораємося з цим завданням. Ми з дружиною — звичайні люди без особливих талантів. До того ж ми не звикли до життя у метушливому мегаполісі. Але на нас сповнилися слова з Філіппійців 2:13, де сказано: «Бог, роблячи те, що йому до вподоби, зміцнює вас, щоб ви мали і бажання, і силу діяти».

Пізніше нас призначили в район, до якого належав Медельїн — місто, про яке я згадав на початку. Тамтешні мешканці настільки звикли до вуличного насилля, що воно їх зовсім не тривожило. Якось я вивчав Біблію з одним чоловіком, аж раптом на вулиці почалася стрілянина. Я вже був готовий впасти на підлогу, але чоловік, з яким я вивчав, незворушно читав абзац. Дочитавши, він вибачився і вийшов надвір, а потім повернувся з двома маленькими хлопцями і сказав: «Пробачте, але я мав забрати своїх дітей».

Це був далеко не єдиний випадок, коли нам було страшно. Одного разу під час служіння від дому до дому до мене підбігла Сіркка, бліда і налякана. Вона сказала, що в неї стріляли! Я аж здригнувся. Хоча пізніше ми зрозуміли, що стріляли не в неї, а в чоловіка, який проходив поряд.

Поступово ми навчилися жити в тих реаліях. Нас дуже заспокоювала сміливість і стійкість місцевих братів та сестер, які стикалися і з куди гіршими ситуаціями. Тож ми вирішили: якщо Єгова допомагає їм, він допомагатиме і нам. Ми з Сірккою прислуха́лися до порад місцевих старійшин, дотримувалися заходів безпеки, а решту залишили в руках Єгови.

Звичайно, не всі ситуації були такими страшними, як нам здавалося. Якось я розмовляв з одним чоловіком у нього вдома і почув, як надворі сваряться дві жінки. Мені зовсім не хотілося встрявати в чужу сварку, але той чоловік наполіг, щоб я пішов подивитись. Виявилося, що це кричали двоє папуг. Вони навчилися «сваритись» від жінок, які жили по сусідству.

Пізніше я служив обласним наглядачем, а коли цей вид служіння скасували, знову став районним. Тож останні 30 років мого життя дуже насичені. Служіння роз’їзним наглядачем і викладачем у школах приносить мені багато радості. Щоправда, все не завжди йде так, як мені хотілося б.

Річ у тім, що в мене досить твердий характер. Він не раз допомагав мені у важких ситуаціях. Але часто від нього було більше шкоди, ніж користі, особливо коли мені доводилось вирішувати проблеми у зборах. Бувало, я так завзято заохочував інших до любові і поміркованості, що перегинав палицю. У ті моменти ставало очевидно, що мені й самому бракує цих рис (Рим. 7:21—23).

Бачити свої недоліки дуже неприємно. Іноді в мене просто опускалися руки (Рим. 7:24). Пам’ятаю, як одного разу я сказав Єгові, що з мене ніякий місіонер і, мабуть, мені ліпше повернутися у Фінляндію. Якраз того вечора в нас було зібрання. Те, що я на ньому почув, переконало мене, що я мушу продовжувати своє служіння і далі працювати над своїм характером. Мене досі вражає, як чітко Єгова відповів на мою молитву. А ще я дуже йому вдячний за те, що він так терпеливо допомагає мені боротися з моїми слабкостями.

Скоро мені виповниться 70, і я вже не зможу викладати в школах і служити роз’їзним наглядачем. Але мене це зовсім не засмучує. Я твердо переконаний, що для Єгови головне, аби ми скромно йому служили і любили його всім серцем (Мих. 6:8; Марка 12:32—34). А для цього не потрібно бути у світлі софітів.