Одруження і роз’їзна праця

У 1955 році я познайомилася з Джоном Куком. Він був одним з тих, хто до і після Другої світової війни розпочинав проповідування у Франції, Португалії та Іспанії. Того року, коли я з ним познайомилась, він почав служити місіонером в Африці. Пізніше він написав: «За один тиждень у мене було три несподіванки... Один щедрий брат подарував мені невелику машину, мене призначили служителем області і я закохався»a. Ми одружились у грудні 1957 року.

Перед одруженням Джон запевнив мене, що, коли вийду за нього, моє життя ніколи не буде нудним. І він казав правду. Ми відвідували збори по всій Південній Африці, переважно в місцевостях, де жило темношкіре населення. Це служіння не було легким. Щотижня нам доводилось отримувати спеціальний дозвіл, щоб лише в’їхати на такі території, не кажучи вже про те, аби там переночувати. Зрідка ми спали на суміжній території, де жили кавказці. Ми старались, щоб нас ніхто не помітив, тому спали навіть на підлозі порожнього складу. Але здебільшого ми ночували у білих Свідків, які жили неподалік, хоча це могло бути за багато кілометрів від територій з темношкірим населенням.

Для проведення конгресів нам доводилось будувати скромні приміщення просто серед чагарів. Ми показували фільм, зроблений Свідками Єгови, котрий допомагав людям мати уявлення про наше всесвітнє братство. Для цього доводилось возити з собою генератор, бо в тих місцях електрики зазвичай не було. Існували теж проблеми на територіях під британським протекторатом, де наша література була заборонена. А ще додались проблеми з вивченням мови зулу. Попри все це ми дуже раділи, що могли служити нашим братам.

У серпні 1961 року Джон став викладачем чотиритижневої Школи служіння Царству. Це була перша школа в Південній Африці, яку організували для наглядачів зборів. Джон вправно послуговувався мистецтвом навчати і досягав сердець братів простими, логічними та яскравими прикладами. Майже півтора року ми переїжджали з одного місця в інше, де організовувались англомовні класи цієї школи. Поки Джон проводив навчання, я ходила в служіння з місцевими Свідками. Потім несподівано для нас прийшло запрошення служити з 1 липня 1964 року в південноафриканському філіалі біля Йоганнесбурга.

На той час здоров’я Джона стало погіршуватись. Ще 1948 року він перехворів туберкульозом, після чого нерідко почувався ослабленим. У нього були такі ж симптоми, як під час грипу. Джон лежав днями, не міг нічого робити і не хотів нікого бачити. Незадовго перед тим, як нас запросили до філіалу, ми звернулись до лікаря. Він поставив діагноз — депресія.

Лікар порадив нам сповільнити темп життя, але ми собі не уявляли, як можна жити по-іншому. У філіалі Джона призначили у відділ служіння, а мене — коректором. Нарешті ми мали свою кімнату! До нашого одруження Джон служив у португальськомовній території, тому 1967 року нас попросили допомагати єдиній місцевій португальській родині Свідків. Разом з ними ми проповідували численній португальській громаді в Йоганнесбурзі. Для мене це означало освоїти ще одну мову.

Португальська громада була розкидана на великій території. Інколи доводилось долати навіть 300 кілометрів, щоб відвідати зацікавлених людей. Згодом на час проведення конгресів до нас почали приїжджати португальськомовні Свідки з Мозамбіку. Їхні візити були великим підбадьоренням для нових братів та сестер. За 11 років нашого служіння в португальськомовному полі група з майже 30 осіб розрослась так, що утворилось чотири збори.

Боротьба з хворобою Джона

У 1970-х роках ми побачили, що Джонове здоров’я і далі погіршується. Поступово він мусив залишити деякі привілеї служіння, якими так дорожив. Він уже не проводив у філіалі родинного вивчення «Вартової башти» й ранкового обговорення Біблії. З відділу служіння його перевели у відділ кореспонденції, а потім він доглядав сад.

За всі справи Джон брався з величезним завзяттям, тож йому було тяжко змиритися з обмеженнями, спричиненими хворобою. Коли я нагадувала, що потрібно сповільнитись, він жартома називав мене «кайданами з гирею на нозі», після чого ніжно обіймав. Незабаром ми зрозуміли, що доречніше залишити португальськомовну територію і перейти в збір, який проводив свої зібрання в Залі Царства філіалу.

Було зворушливо бачити, як Джон, незважаючи на погіршення здоров’я, зміцняв свої стосунки з Єговою. Деколи він прокидатися вночі у великому пригніченні. І тоді ми починали розмовляти, аж доки він не заспокоювався настільки, що міг помолитись до Єгови про допомогу. Зрештою Джон навчився долати ті важкі хвилі, змушуючи себе повільно повторювати слова з Филип’ян 4:6, 7: «Ні про що не тривожтесь...». Після цього він міг молитись. Нерідко, прокинувшись, я тихенько спостерігала за тим, як ворушились його губи, коли він довго і щиро благав Єгову про допомогу.

У нашому філіалі ставало дедалі тісніше, тому брати розпочали будівництво нових приміщень за межами Йоганнесбурга. Ми з Джоном часто відвідували ту спокійну місцевість, утікаючи від шумного й забрудненого міста. Ще під час будови нам дозволили переїхати в тимчасове приміщення біля будівельного майданчика, і це Джонові дуже допомогло.

Нові випробування

Джонова здатність мислити постійно погіршувалась, тому виконувати свої призначення йому ставало дедалі важче. Мене зворушувало те, як інші намагались підтримувати старання Джона в служінні. Наприклад, коли хтось з братів вирушав до публічної бібліотеки, аби пошукати якусь інформацію, він брав зі собою Джона. У такі дні кишені Джона були переповнені нашими буклетами й журналами. Це допомагало йому відчувати, що він виконує потрібну справу.

З часом через хворобу Альцгаймера Джон уже не міг читати. Тому нам дуже допомагали звукозаписи біблійної літератури та пісень Царства. Ми слухали їх знову і знову. Бувало, Джон дратувався, коли я не сиділа біля нього і не слухала з ним записів. Тому я почала в’язати і вишивати. Так у нас з’явилась непогана колекція светрів і покривал.

Згодом Джон потребував ще більшої опіки з мого боку. Хоча я інколи була надто втомлена, щоб читати або вивчати, все ж вважала за привілей піклуватись про нього до останньої хвилини. У 1998 році 85-літній Джон спокійно помер на моїх руках. Він до самого кінця був непохитним у своїй вірності. Як же я чекаю часу, коли після воскресіння зможу побачити його здоровим і з ясним розумом!