Сила зброї

У 1095 році папа Урбан II звернувся до католиків у Європі, щоб воювати дійсним мечем з метою вигнати іслам з святих земель Середнього Сходу до яких так зване християнство заявляло виключне право.

Ідея про «справедливу» війну не була нічого нового. Наприклад, так званою святою війною воювали проти мусульман у Іспанії й Сіцілії. Принаймні десятиліття перед тим як папа Урбан узявся до зброї, каже Карлфрід Фреліх з Прінстонської теологічної семінарії, папа Григорій VII «передбачав Христову міліцію, щоб воювати проти всіх Божих ворогів і замишляв послати військо в країни Сходу».

Таким чином, папа реагував на просьбу допомоги від візантійського імператора Алексія. Але через те, що очевидно споріднення між східним а західним так званим християнством поліпшувалось, то папу мабуть також спонукувала можливість возз’єднати ті суперницькі сестри-церкви. Як би там не було, він скликав Клермонський собор, заявляючи, що всім які братимуть участь у цій «святій» війні, даватимуть повні індульгенції (відпущення від каяття за гріхи). Народ дуже позитивно реагував на це. «Деус волт» («це Божа воля») стало гаслом поклику до війни на Сході і Заході.

Протягом більшості двох століть, проводили серії військових експедицій (дивіться інформацію в квадратику на сторінці 20). Спершу мусульмани гадали, що це візантійці воювали проти них. Але пізнавши, хто були нападаючі, вони назвали їх франки, германські плем’я,— і звідси назва Франція. На відповідь цій загрозі європейських «варварів», думка про джигах, святу війну або боротьбу, почала скоро поширюватись між мусульманами.

Британський професор Десмонд Стюарт каже: «Для кожного учня або комерсанта, який напученням або прикладом посівав насіння ісламської цивілізації, був вояк для якого іслам був покликом до бою». У другій половині 12 століття, мусульманський провідник, Нуреддін, зібрав значне військо з’єднанням мусульман північної Сірії і верхньої Месопотамії. Отже, «так як християни середніх віків звертались до зброї, щоб поширювати Христову релігію,— продовжує Стюарт,— то так само мусульмани звертались до зброї, щоб поширювати релігію Пророка».

Звичайно, поширення релігії не завжди було спонукане силою. У книжці Народження Європи (англ.) звертає увагу на те, що для більшості європейців хрестові походи подавали непереборну нагоду здобути собі славу, нагарбувати здобичі, здобувати земельне володіння, або правити над цілими країнами — або щоб тільки заступити нудьгу славетною пригодою». Покупці в Італії також бачили в цьому нагоду заснувати торговельні пости в країнах Східного Середземного моря. Які б не були спонуки, то очевидно всі охоче вмирали б за їхню релігію — будь то в «справедливій» війні так званого християнства, чи мусульманськім джігаді.

Несподівані результати меча

«Незважаючи на те, що хрестові походи воювались проти мусульман на Сході,— каже Енциклопедія релігії (англ.),— то хрестоносці виявляли їхню запопадливість [до війни] на євреях тих країну в яких хрестоносці вербувались, тобто, в Європі. Хрестоносці головно мали на меті помститись за смерть Ісуса, і тому євреї стали першою жертвою. У 1096 році євреїв жорстоко переслідували в Руані, а тоді вбивали в Вормсі, Майнці, і Кельні». Це було тільки передвісником антисемітського духу за днів винищення євреїв у нацистській Німеччині.

Хрестові походи також дуже напружили спорідненість між Сходом а Заходом, яке то напруження тліло ще від 1054 року коли патріарх Михаїл Серуларій зі Сходу і кардинал Гумберт із Заходу взаємно відлучили один одного від церкви. Коли в завойованих містах хрестоносці заступали грецьких священиків латинськими єпископами, то схизма між Сходом а Заходом поширилась навіть до звичайних людей.

Схизма між двома церквами завершилась протягом четвертого хрестового походу, коли, так як сказав колишній Кентерберійський канонік, Герберт Ваддамс, папа Інокентій III відігравав «двоїсту роль». З одного боку, папа обурювався через розграбування Константинополя. (Дивіться інформацію в квадратику на сторінці 20). Він написав: «Як же грецькій церкві повернутись до апостольського престолу, коли вона бачила лукавий приклад латинян, які виконували диявольське діло так, що з доброї причини, греки зненавиділи їх гірш, ніж собак». З другого боку, він охоче користувався ситуацією, щоб заснувати латинське царство в тій місцевості під владою патріарха західної церкви.

Після двох століть майже постійного воювання, візантійська імперія так ослабла, що не могла встояти проти шалених атак оттоманських турків, які, 29 травня 1453 року, зрештою завоювали Константинополь. Імперія повалилась, не тільки ісламським мечем, але також мечем сестри-імперії, римської церкви. Розділене так зване християнство заклало вигідну основу ісламові вторгуватись у Європу.

Мечі політики й переслідування

Хрестові походи зміцнили релігійне й політичне керівництво римського папи. Це «дало папству контроль над європейською дипломатією»,— пише історик Джон Г. Мунді. Незабаром «церква стала найвидатнішим урядом у Європі... [маючи] більшу політичну владу від якого-небудь іншого Західного уряду».

Чи хрестові походи були гарним воюванням, якого християни мають наказ вести? (2 Коринтян 10:3, 4; 1 Тимофія 1:18).

Під час першого походу (1096—99) завоювали Єрусалим, і заснували чотири латинські держави на Сході: Єрусалимське королівство, графство Едесси, князівство Антіохії, і графство Тріполі. Фахівець, якого цитує Г. Дж. Уеллс, говорить про завоювання Єрусалима так: «Жахливо вирізували людей; кров убитих стікалась вулицями так, що вершники хлюпали в ній. Під смерком, ридаючи з радості, хрестоносці зібрались біля Гробниці після топтання винотоки, взялись за закривавлені руки й молились».

Поклали початок другому хрестовому поході (1147—49) коли сірійські мусульмани забрали графство Едесси в 1144 році: похід закінчився, коли мусульмани успішно припинили «невіруючих» так званого християнства.

Третій похід (1189—92) почато, коли мусульмани знову завоювали Єрусалим з Річардом I, «левове серце» з Англії, як одного з його провідників. Похід «розпався,— каже Енциклопедія релігії, [англ.]— через виснаження, чвари, і брак співробітництва».

Під час четвертого походу (1202—4) хрестоносці змінили спочатку накреслений напрям походу від Єгипту до Константинополя через брак фондів; хрестоносцям обітовано матеріальну допомогу якщо вони допоможуть посадити Алексія на престол, вигнаного візантійського претендента на престол. «Православний схід ніколи не забув і за якого не простив [результатне] розграбування Константинополя хрестоносцями,— каже Енциклопедія релігії, додаючи:— коли б вибирали якийсь один рік на схизму, то найбільш відповідний з психологічної точки зору був би рік 1204».

У дитячому поході (1212) загинуло тисячі німецьких і французьких дітей. Вони навіть не досягли своєї приреченості.

П’ятий похід (1217—21), останній під папським контролем, не мав успіху через дефектне керівництво і втручання священиків.

Шостий похід (1228—29) очолював імператор Фрідеріх II з Гогенштауфена, якого папа Григорій IX відлучив від церкви.

Сьомий й восьмий походи (1248—54 і 1270—72) очолював Людовік IX з Франції, але помер під час восьмого походу від чуми в Північній Африці.