Подібно до Авраама, багато ізраїльтян, схоже, мали родинні місця для поховання (2См 19:34—37).

Судячи з усього, ізраїльтяни ховали людину в день її смерті (випадки Якова і Йосипа були винятками). Робили так тому, що в місцевостях, згаданих у Біблії, переважав теплий клімат і трупи швидко розкладалися.

Але переважно людей ховали в печерах — природних або штучних, висічених у м’яких вапнякових скелях, що були поширені на території Палестини. Наприклад, у печері був похований Авраам. Нерідко людина заздалегідь готувала собі місце поховання (Бт 50:5; Іс 22:16; 2Хр 16:14). Гробниця могла розташовуватися біля дому померлого, як-от у саду (1См 25:1; 1Цр 2:34; 2Цр 21:18, 25, 26; 2Хр 33:20).

Археологічні знахідки дають певне уявлення про те, якими були стародавні місця для поховання. Окрім звичайних могил, у Палестині використовували скельні гробниці, які часто висікали в схилах пагорбів. Схоже, що перевагу віддавали місцям на підвищенні (ІсН 24:33; 2Цр 23:16; 2Хр 32:33; Іс 22:16). Деякі гробниці були розраховані лише на одну людину, тіло якої клали у висічене заглиблення, зроблене в підлозі. Інші призначалися для кількох осіб; у таких випадках в стінах гробниці під прямим кутом робили глибокі вузькі отвори, в кожному з яких могло поміститися одне тіло. Потім ці отвори закривали каменями відповідної форми. В інших випадках у бокових та задній стінах видовбували схожі на лавку ніші, або полиці (Мр 16:5), а деколи над ними робили ще один ряд ніш, щоб розмістити більше тіл. Гробниця могла складатися з кількох камер, хоча найчастіше євреї робили тільки одну. Якщо тіло просто клали в нішу, то вхід у гробницю потрібно було надійно закрити, аби туди не потрапили дикі звірі. Для цього використовували великий камінь, який іноді навішували, немов двері. А в деяких випадках до входу по канавці підкочували круглий плаский камінь. Він міг важити цілу тонну чи навіть більше (Мт 27:60; Мр 16:3, 4).

Стародавні єврейські місця для поховання були простими.

Після смерті людини її тіло, як правило, обмивали (Дії 9:37) і намащували пахучими оліями та мазями; цей процес, якщо його взагалі можна вважати бальзамуванням, відрізнявся від того, що робили стародавні єгиптяни. (Пор. Мр 14:3—8; Ів 12:3, 7.) Потім тіло обгортали в полотно, здебільшого лляне (Мт 27:59; Ів 11:44). При цьому полотно зазвичай посипали прянощами, як-от миррою та алое (Ів 19:39, 40). Або ж тіло могли занурити в суміш прянощів і пахучих олій, як було під час поховання царя Аси (2Хр 16:14). На похороні Аси розпалили «велике поховальне вогнище» — імовірно, йдеться про вогнище, в якому спалювали духмяні пахощі. У деяких випадках голову померлого обмотували окремим шматком тканини (Ів 20:7).

До місця поховання тіло померлого, очевидно, несли на ношах (можливо, плетених). У похоронній процесії могло брати участь досить багато людей; серед них були музиканти, які грали траурну музику (Лк 7:12—14; Мт 9:23). Часом біля могили або гробниці не лише плакали, але й згадували щось про померлого (2См 3:31—34; 2Хр 35:23—25).