Коли приходить хвороба

«Мене мов обухом по голові вдарили». Таке відчуття мав Джон, дізнавшись про свою важку хворобу.

«Я злякалася». Такою була реакція Бет, коли вона усвідомила, наскільки критичний стан її здоров’я.

ХРОНІЧНЕ захворювання, пов’язане з втратою працездатності, або аварія, вади після якої залишаються назавжди,— одні з найболісніших явищ нашого життя. Чи довідуєтесь про важку хворобу в затишному кабінеті лікаря, чи усвідомлюєте, що ви інвалід, у метушні реанімаційної палати, напевно, спершу вам у це важко повірити. Навряд чи життя якось готує до того, щоб справлятися з почуттями, котрі переповнюють вас, коли в життя вривається непрохана руйнівна хвороба.

Щоб отримати інформацію, корисну для тих, чиє здоров’я останнім часом сильно погіршилось, кореспондент «Пробудись!» взяв інтерв’ю в кількох осіб з різних країн. Ці люди вже багато років успішно справляються з хронічними захворюваннями, через котрі стали інвалідами. Їх попросили поділитися міркуваннями щодо таких питань: Які виникали почуття? Що допомагало їм зносити кризовий стан та відновити душевну рівновагу? Що вони робили, аби знову хоч до певної міри керувати своїм життям? Тут подано інформацію, отриману з перших уст під час інтерв’ю, а також деякі висновки дослідників, котрі вивчають наслідки хронічних хвороб. Усе це допоможе тим, кого тільки-но спіткали серйозні проблеми зі здоров’ямa.

[Примітка]

У вирі почуттів

ОДИН старший чоловік згадує: «Коли сказали, що в мене небезпечна хвороба, я намагався відігнати страх, але почуття непевності брало верх». Його слова підкреслюють те, що хвороба, крім фізичного, завдає ще й душевного болю. Усе ж є люди, котрі успішно долають це. Багато з них хотіли б запевнити вас, що існують способи справлятися з хронічною хворобою. Проте перш ніж розповісти, що можна зробити, розгляньмо детальніше, які почуття, вірогідно, огорнуть вас на початку.

Недовір’я, заперечення, дисфорія

Ваші почуття можуть значно різнитися від почуттів інших. Однак за словами як медиків, так і хворих, ті, кого спіткала недуга, часто мають подібні почуття. Після шоку та недовір’я, що з’являються на початку, іноді виникає заперечення: «Не може бути», «Напевно припустилися якоїсь помилки», «Мабуть, переплутали результати аналізів». Жінка, хвора на рак, пригадує, як зреагувала, дізнавшись про це: «Хотілося з головою накритись покривалом, і, виглянувши потім, побачити, що вже все минулося».

Проте коли починаєш усвідомлювати, якою є реальність, заперечення може поступитися місцем дисфорії — почуттю безнадійної пригніченості. «Скільки мені ще залишилось?», «Чи я приречений решту життя відчувати біль?»,— імовірно, схожі запитання зливою спадають на вас. Мабуть, дуже хочеться повернутись у час, коли ще не було встановлено діагнозу, але це неможливо. Трохи згодом ви можете опинитись під лавиною інших болісних та владних почуттів. Ось деякі з них.

Непевність, розпач, страх

Супутники важкого захворювання — глибокі почуття непевності та розпачу. Чоловік, котрий страждає від хвороби Паркінсона, каже: «Часом непередбаченість моєї недуги дуже засмучує. Ніколи не знаю, чого сподіватись». Крім того, хвороба може наганяти страх. А якщо вона приходить несподівано, він часами стає просто руйнівним. Але страх буває ще підступніший, коли ви довідуєтеся про недугу після довгих років переживань, бо за симптомами, які у вас спостерігалися, неправильно встановлювали діагноз. Спершу, можливо, навіть відчуєте полегшення, бо інші зрештою повірять, що ви таки хворі, а не прикидаєтесь. Та незабаром приходить жахливе усвідомлення того, що́ цей діагноз означає.

Інколи турбує і страх втратити контроль над своїм життям, особливо якщо у вас самостійна вдача. Руки можуть опускатися при думці, що дедалі більше залежатимете від інших. Мабуть, не даватиме спокою ще одне: хвороба починає панувати над життям і диктує кожен крок.

Гнів, сором, самотність

Імовірно, відчуття чимраз більшої безпорадності, виллється у гнів. «Чому я? За що така кара?» — можете запитувати себе. Різке погіршення здоров’я здаватиметься несправедливим і безглуздим. Крім того, вас може охопити сором та розпач. Один паралізований чоловік пригадує: «Було так соромно, що все це сталося зі мною через якусь безглузду аварію!»

Часом хворі теж відчувають, що стають більш самотніми. Ізольованість фізична легко призводить до ізольованості соціальної. Коли ви через недугу ув’язнені вдома, либонь, вже не буде змоги спілкуватися з друзями. А ви, як ніколи, прагнете спілкування. Спочатку вас безперервно відвідують та телефонують, однак потім це стається дедалі рідше.

Оскільки болісно, що друзі тримаються осторонь, ви, можливо, замкнулися в собі. Зрозуміло, аби почати спілкуватися знову, вам потрібно трохи часу. Але якщо в цей період і далі будете віддалятись від людей, соціальну ізольованість (коли інші не відвідують вас) замінить емоційна (коли ви не хочете бачити інших). У всякому разі, можливо, доводиться боротися з сильним почуттям самотностіa. Часами навіть замислюєтесь, чи переживете ще один день.

Можна навчитися від інших

Усе ж надія є. Якщо останнім часом ви серйозно хворієте, то, можливо, декотрі практичні заходи, допоможуть вам знову до певної міри керувати своїм життям.

Безумовно, ця серія статей не врятує вас від усіх труднощів, пов’язаних з хронічним захворюванням. Однак сподіваємось, подана інформація допоможе знайти шлях, як змиритись та зарадити собі. Жінка, хвора на рак, аналізуючи свої душевні переживання, дійшла висновку: «Після заперечення прийшов сильний гнів, а потім я почала міркувати над тим, що ж можна вдіяти». Спробуйте зробити так і ви. Чому б не звернутися до тих, хто вже пережив подібне, й не довідатись, як допомогти собі?

[Примітка]

[Вставка на сторінці 5]

«Чому я? За що така кара?» — можете запитувати себе.

Повноцінне життя попри хворобу

БУДЬТЕ певні, лавина почуттів, котрі, ймовірно, переповнюють вас,— виправдана. Хоч хвороба чи вада може бути тілесна, розум опирається змінам, які вона нав’язує. Іноді здається, ніби точиться напружена боротьба між вами та захворюванням, між особистістю, якою ви колись були, і тою, якою можете стати. Зараз, мабуть, виглядає, наче хвороба бере верх. Однак ви в змозі це змінити. Як?

Д-р Кіті Стейн зазначає: «Втрата чогось через недугу викликає майже ті ж почуття, що й втрата через смерть». Отже, коли ви позосталися без такої цінності, як здоров’я, навіть природно деякий час сумувати й плакати, адже саме це ви робили б, втративши улюблену особу. Ви можете згубити не лише здоров’я. Одна жінка розповідає: «Я мусила залишити роботу. (...) Потрібно було відмовитись від самостійності, яку так любила». Проте дивіться на втрати об’єктивно. Д-р Стейн, котра сама страждає від розсіяного склерозу, додає: «Треба сумувати за тим, що втрачено, але слід зважати й на те, що залишилось». Безсумнівно, проливши на початку чимало сліз, ви усвідомите: багато чого вам усе ж під силу. Найперше, ви не втратили здатності пристосовуватися.

Моряк безвладний керувати штормом, але якщо правильно налаштує вітрила, то виживе. Так само ви, хоч і не маєте влади над хворобою, яка бурею увірвалася в життя, однак справлятиметесь з нею, пристосувавши свої «вітрила»: фізичний, розумовий та емоційний потенціал. Що допомогло декотрим хронічно хворим досягти цього?

Дізнайтеся про недугу якомога більше

Багато хто вважає, що, коли після встановлення діагнозу промине перший шок, ліпше знати гірку правду, ніж боротися зі страхом перед непевністю. Тимчасом як боязнь сковує, поінформованість стосовно вашого стану допоможе обміркувати, як давати собі раду, а часто вже тільки це має позитивний вплив. Д-р Давід Шпіґель зі Стенфордського університету зазначає: «Зауважте, наскільки легше стає, коли продумаєте, як справлятися з тим, що вас турбує. Ще задовго до якихось дій, лише обдумавши свої подальші кроки, ви вже непокоїтесь менше».

Мабуть, ви захочете більше довідатись про свій стан. Згідно з біблійною приповісткою, «муж знання збільшує силу» (Приповістей 24:5, Хом.). Один чоловік, прикутий хворобою до ліжка, радить: «Візьміть у бібліотеці книжки. Знайдіть якнайбільше інформації про свою хворобу». Довідуючись про доступні методи лікування та способи, як давати собі раду, ви, ймовірно, побачите: ваш стан не такий уже безнадійний. Напевно навіть знайдете підстави для оптимізму.

Однак зрозуміти, що́ ваша хвороба являє собою,— далеко не все. Д-р Шпіґель пояснює: «Таке накопичення інформації — частина важливого процесу, впродовж якого людина примиряється зі своєю недугою та вчиться справлятися з нею, дізнається, що́ вона приносить і призвичаюється реально оцінювати ситуацію». Визнати факт: життя змінилось, але не закінчилося — важко, і часто для цього потрібно чимало часу. Але зробити крок від усвідомлення своєї хвороби до сприйняття її серцем — це те, що ви можете. Як?

Утримуйте рівновагу

Вам, мабуть, потрібно інакше подивитись на те, що значить змиритися зі своєю хворобою. Зрештою погодитися з недугою аж ніяк не слабкість, як-от не назвеш моряка легкодухим, коли він визнав, що потрапив у шторм. Навпаки, усвідомлення цього спонукує його діяти. Подібно, змиритися з недугою — не поразка, а, як зауважила певна жінка з хронічним захворюванням,— можливість «удосконалюватися в новому напрямку».

Навіть коли через хворобу ви обмежені фізично, варто пам’ятати: це не обов’язково впливає на розумові здібності, багатство почуттів та духовні риси. Приміром, хіба ви стали менш розумні або втратили здатність планувати і тверезо мислити? Ймовірно, збереглися ваша тепла усмішка, бажання турбуватись про інших та вміння бути добрим слухачем і справжнім другом. Але найважливіше — залишилася віра в Бога.

До того ж пам’ятайте, що, хоч ви і не в стані повністю змінити обставин, від вас залежить, якою буде ваша реакція на них. Айрін Палін з Національного інституту онкології зазначає: «Лише ви вирішуєте, як сприймати свою хворобу. Це залишається у ваших силах, хоч би що недуга нав’язувала». Хелен, 70-річна жінка з важкою формою розсіяного склерозу, стверджує: «Те, чи відновите свою душевну рівновагу, зумовлює не стільки сама хвороба, скільки ваша реакція на неї». Чоловік, котрий справляється з обмеженнями вже багато років, каже: «Позитивний склад розуму — наче кіль, який не дає човну перехилитися». У Приповістей 18:14 говориться: «Дух дійсного мужа виносить терпіння своє, а духа пробитого [«прибитого», Ог., 1988] хто піднесе?»

Повернути контроль над життям

Після відновлення душевної рівноваги, замість запитань типу: «Чому це трапилося зі мною?», ймовірно, виникнуть такі: «Оскільки зі мною це сталося, що я робитиму?» З цього часу вживайте подальших заходів, щоб змінити теперішню ситуацію. Розгляньмо декілька з них.

Оцініть своє становище, подумайте, які аспекти потребують змін, а тоді намагайтеся зробити те, що можна. Д-р Шпіґель стверджує: «Ваша хвороба — нагода по-новому оцінити життя, це мов нове пробудження, а не похоронний дзвін». Запитайте себе: «Що для мене було важливим до захворювання? Які відбулися зміни?» Ставте ці запитання не для того, аби подивитися, чого більше не в змозі виконувати. Вони мають допомогти визначити, як, здійснивши певні зміни, і далі робити те, що ви звикли. Візьмімо для прикладу Хелен, про котру вже згадувалося.

За минулих 25 років через розсіяний склероз її м’язи ослабли. Спершу вона ходила за допомогою ходунків. Потім спаралізувало праву руку, отже Хелен робила все лише лівою. Згодом відмовила й вона. Вісім років тому ця жінка перестала ходити. Тепер її миють, годують та одягають. Це засмучує, проте вона каже: «Мій девіз не змінився: «Думай про те, що можеш зробити тепер, а не про те, що робила колись». З допомогою доглядальниць, котрі до неї приходять, та чоловіка, а також завдяки своїй творчій уяві вона й далі займається деякими справами, що завжди приносили їй радість. Наприклад, з 11 років вона ділилася з іншими біблійною обітницею про майбутній спокійний новий світ, і це було важливою частиною її життя. Хелен і зараз займається цим щотижня (Матвія 28:19, 20). Вона пояснює як:

«Я прошу доглядальницю потримати переді мною газету. Ми разом проглядаємо список померлих і вибираємо кілька оголошень. Тоді кажу медсестрі, про що хотіла б написати до родичів одного з померлих, і вона друкує листа. З ним відсилаю брошуру «Коли помирає той, кого ви любите»a, в котрій розповідається про біблійну надію на воскресіння, яка так потішає. Роблю це щонеділі пополудні. Я щаслива, бо далі можу ділитися з іншими доброю новиною про Боже Царство».

Ставте розсудливі та досяжні цілі. Одна з причин, чому Хелен намагається змінювати те, що в її силах,— можливість ставити мету й досягати її. Для вас це також важливо. Чому? Тому що коли ставите ціль, то скеровуєте погляд у майбутнє, а здійснюючи заплановане, отримуєте задоволення. Завдяки цьому якоюсь мірою теж повертається впевненість у собі. Постарайтеся, щоб ваша ціль була конкретною. Скажімо, можна постановити: «Сьогодні прочитаю один розділ з Біблії». Також зважайте, аби мета була реальною. Оскільки у вас не такий фізичний та емоційний стан, як в осіб із затяжною хворобою, вам, можливо, не вдасться досягати таких же результатів, як вони (Галатів 6:4).

Лекс, чоловік з Нідерландів, каже: «Нічого, що ціль здається незначною. Її досягнення спонукує робити більше». Більше ніж два десятиріччя тому, у віці 23 років він потрапив у аварію, після якої залишився паралізований. Протягом численних сеансів фізіотерапії його заохочували ставити перед собою якісь завдання, наприклад, умити губкою обличчя. Це було важко, але він справився. Збагнувши, що ту ціль досягнуто, Лекс поставив наступну: самому відкривати й закривати тюбик зубної пасти. Знову ж таки, йому вдалося. Він ділиться спогадами: «Хоч було нелегко, я зрозумів: можу зробити більше, ніж думав».

З підтримкою Тінеке, своєї дружини, Лекс таки осягнув більшого. Наприклад, разом із нею він в інвалідному візку проповідує від дому до дому і ділиться з людьми біблійним знанням. Лекс також щотижня відвідує і підбадьорює дуже покаліченого чоловіка, з котрим вивчає Біблію. Він каже, що «допомога іншим приносить багато задоволення». Як стверджує Біблія: «Блаженніше давати, ніж брати» (Дії 20:35).

Чи можете і ви поставити за мету допомагати іншим? Страждаючи від якоїсь хвороби чи вади, ви, ймовірно, будете особливо вмілим розрадником, бо, маючи проблеми, стаєте чутливішим до болю ближнього.

Спілкуйтесь з іншими. Медичні дослідження виявляють, що спілкування позитивно впливає на здоров’я, а його відсутність має негативні наслідки. Один науковець зазначає: «Взаємозв’язок між соціальним відокремленням та смертністю такий же... як між курінням... та смертністю». Він додає: «Поліпшення взаємин з іншими може бути важливим для здоров’я до тої ж міри, що й кинути курити». Не дивує, чому він дійшов висновку: вміння підтримувати контакт з людьми — «дуже важливе, щоб вижити»! (Приповістей 18:1).

Однак, як згадувалося в попередній статті, важко буває через те, що дехто з друзів перестав відвідувати вас. Задля вашого добра слід якось зарадити тому, аби самотність не поглиблювалась. Але як? Запрошуйте друзів до себе.

Старайтесь, щоб іншим було приємно вас відвідуватиb. Цього можна досягти, обмеживши розмови про вашу недугу, які можуть втомлювати гостей. Одна хронічно хвора жінка вирішила проблему, коли визначила, скільки часу розмовлятимуть з чоловіком про недугу. «Нам просто треба було витрачати на це менше часу»,— каже вона. Справді, не обов’язково, аби хвороба була єдиною темою для спілкування. Один чоловік відвідував друга, прикутого хворобою до ліжка. Вони розмовляли про мистецтво, історію і те, чому його товариш вірить у Бога Єгову. Той відвідувач сказав: «Він не дозволив, щоб хвороба взяла верх. Розмовляти з ним — справжнє задоволення».

Друзям також буде приємно провідати вас, якщо зберігатимете почуття гумору. До того ж сміх піде вам на користь. «Гумор допомагає давати собі раду в багатьох ситуаціях та з багатьма ситуаціями»,— вважає чоловік з хворобою Паркінсона. Безсумнівно, сміх може стати ефективними ліками. У Приповістей 17:22 говориться: «Серце радісне добре лікує». Навіть після кількох хвилин сміху ви почуватиметесь ліпше. Також «на відміну від певних ліків, сміх цілком безпечний, нетоксичний і приносить задоволення. Ми нічого не втрачаємо, окрім поганого настрою», зазначає письменниця Сузан Мілстрі Уеллс, котра також страждає від хронічної недуги.

Шукайте способів, як послабити стрес. Як підтверджують вивчення, через стрес симптоми хронічної хвороби посилюються, а коли його уникати — їх легше зносити. Отож, час від часу робіть якісь зміни (Екклезіяста 3:1, 4). Не дозволяйте, аби хвороба зайняла головне місце у вашому житті. Якщо недуга ув’язнила вас вдома, намагайтесь послабити емоційне напруження: слухайте спокійну музику, читайте книжки, довго приймайте ванну, пишіть листи або вірші, малюйте, грайте на музичному інструменті, спілкуйтеся з вірним другом тощо. Хоч труднощі не зникнуть назавжди, але це принесе тимчасовий перепочинок.

Якщо ви в змозі рухатись, підіть на прогулянку, за покупками, попрацюйте в саду, проїдьтесь машиною або, коли можливо, поїдьте кудись на відпочинок. Звичайно, через хворобу, мабуть, буде важче подорожувати, але ви подолаєте перешкоди, підготувавшись наперед та виявивши трохи фантазії. Наприклад, Лекс і Тінеке, про котрих вже розповідалось, здійснили подорож за кордон. Лекс пригадує: «Спершу ми були трохи напружені, але відпочинок вийшов просто чудовий!» Навіть коли хвороба є частиною вашого життя, вона не повинна панувати над ним.

Черпайте сили у вірі. Правдиві християни, котрі успішно справляються з серйозними недугами, стверджують, що віра в Бога Єгову й спілкування з християнським збором завжди дають їм потіху і силуc. Ось як дехто з них висловився щодо цінності молитви, вивчення Біблії, роздумів про майбутнє та відвідування християнських зібрань у Залі Царства.

● «Іноді я все ще почуваюсь пригніченим. Тоді молюся до Єгови, і він відновлює мою рішучість далі робити те, що можу» (Псалом 55:23; Луки 11:13).

● «Читання Біблії та роздумування над прочитаним надзвичайно допомагає зберігати душевний мир» (Псалом 63:7; 77:12, 13).

● «Вивчення Біблії нагадує мені, що справжнє життя — у майбутньому, і я не вічно буду інвалідом» (Ісаї 35:5, 6; Об’явлення 21:3, 4).

● «Віра в біблійну обітницю щодо майбутнього дає мені сили не турбуватись занадто про завтрашній день» (Матвія 6:33, 34; Римлян 12:12).

● «На зібраннях у Залі Царства я зосереджую увагу на чомусь позитивному, а не на хворобі» (Псалом 26:12; 27:4).

● «Підбадьорливе спілкування з членами збору зігріває моє серце» (Дії 28:15).

Біблія запевняє: «Добрий Господь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється» (Наума 1:7). Близькі взаємини з Богом Єговою та спілкування з християнським збором — це джерело потіхи й сили (Римлян 1:11, 12; 2 Коринтян 1:3; 4:7).

Потрібен час

Згідно зі словами одного робітника соціальної служби, котрий допомагає людям справлятися з впливом хронічних недуг, вести успішне життя з важкою хворобою можливо лише «через деякий час, а не відразу». Будьте терпеливі, радить інший фахівець, бо ви набуваєте «цілком нових для вас умінь: жити з важким захворюванням». Не забувайте, що, навіть маючи позитивний склад розуму, ви, мабуть, переживатимете неприємні дні чи тижні, коли хвороба знесилюватиме до краю. Але з часом помітите поступ. Саме так було з однією жінкою, котра сказала: «Я так зраділа, усвідомивши, що впродовж цілого дня взагалі не думала про рак... Зовсім недавно це здавалося цілком неможливим».

Безсумнівно, поборовши страх, який огорнув вас на початку, і поставивши нові цілі, ви, мабуть, здивуєтеся, наскільки успішно зможете давати собі раду з хворобою. Про це говориться в наступній статті.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 7]

Буде легше справлятися з хворобою, якщо знатимете про неї більше.

[Ілюстрація на сторінці 8]

З допомогою інших Хелен пише підбадьорливі листи.

[Ілюстрація на сторінці 8]

«Я щаслива, що можу ділитися з іншими доброю новиною про Боже Царство».

[Ілюстрації на сторінці 9]

«Зрозумів, що, будучи паралізованим, можу зробити більше, ніж думав» (Лекс).

Долати труднощі, встановлюючи цілі

ПОМЕШКАННЯ біля нью-йоркського аеропорту Ла-Ґуардіа належить подружжю Майнерсів: Вільяму (Білу) та Роуз. Ласкава господиня, котрій приблизно 75 років, бадьоро вітає гостя. Глянувши на затишну вітальню, неможливо не помітити, що в Роуз веселий характер. Цікава композиція з квітів біля дверей та барвисті картини говорять про життєрадісну вдачу.

Біля вітальні є світла кімната, де в ліжку лежить 77-річний Біл з трохи піднятою спиною завдяки функціональному матрацові. Коли він побачив гостя, його очі засвітилися, а на вустах з’явилась широка усмішка. Як він хотів би піднятися, потиснути руку та обняти, але не може. Біл повністю паралізований і ворушить лише лівою рукою.

Оскільки Біл має проблеми зі здоров’ям ще з 26 років, гість запитує його: «Що допомагало понад півстоліття справлятися з хворобами?» Біл та Роуз весело переглянулися. «Ми не знаємо нікого хворого!» — каже Роуз, і кімнату наповнює її щирий сміх. В очах Біла сяє втіха, він посміюється і киває головою на знак згоди. «Тут немає хворих»,— затинаючись, додає хриплим голосом. Ця пара обмінюється ще кількома веселими репліками, і незабаром знову лунає сміх. Безумовно, любов між Роуз і Білом, яка загорілася у вересні 1945 року, коли вони познайомились, не згасає і досі. Знову запитання до Біла: «Але якщо серйозно, з якими труднощами ти зустрічався? Що допомагало справлятися з ними і залишатися бадьорим?» Після недовгого вмовляння він погоджується розповісти свою історію. Нижче подано уривки з кількох розмов, які наш кореспондент провів з Білом та його дружиною.

Приходять труднощі

У жовтні 1949 року, три роки після одруження з Роуз і три місяці після народження доньки Вікі, Біл довідався, що на одній із голосових зв’язок з’явилася злоякісна пухлина. Її видалили. Кілька місяців по тому його лікар повідомив про ще одну проблему: рак уразив цілу гортань. «Мені сказали, що без ларингектомії —видалення гортані — я проживу лише два роки».

Білу та Роуз розповіли про наслідки цієї операції. Гортань, або голосовий апарат, починається від кореня язика й переходить у трахею. Усередині гортані розміщені дві голосові зв’язки. Видихуване повітря з легень проходить через зв’язки, вони вібрують, і тоді утворюються звуки. Коли гортань видаляють, спереду шиї роблять отвір та приєднують до нього трахею. Після операції пацієнт дихає крізь цей отвір, проте голос втрачено.

Біл розповідає: «Почувши таке, я розізлився. У нас була маленька донечка, я мав добру роботу, ми багато очікували від життя, аж ось усе, на що сподівався, пішло за вітром». Але оскільки ларингектомія могла врятувати життя, Біл погодився на операцію. «Після операції,— пригадує він,— я не міг ковтати, не міг вимовити й слова, став просто німим». Коли Роуз відвідувала чоловіка, він спілкувався з нею лише з допомогою паперу й ручки. То були гіркі часи. Аби долати труднощі, це подружжя мусило ставити нові цілі.

Безмовний і безробітний

Внаслідок ларингектомії Біл став не лише німим, а й безробітним. Він працював у механічній майстерні, і тепер, коли дихав лише через отвір у шиї, пилюка й дим були небезпечні для легень. Треба було знайти іншу роботу. Біл, хоч і далі не міг розмовляти, почав навчатися в школі годинникарів. Він каже: «Це було схоже на попередню роботу. Я знав, як складати механізми, а виготовляючи годинники, також з’єднуєш частини. Тільки важать вони не по 50 фунтів!» Одразу ж після закінчення цієї школи, Біл знайшов роботу за фахом. Одну ціль досягнуто.

Тим часом Біл став відвідувати заняття, де вчили говорити псевдоголосом, коли звуки утворюються не за допомогою голосових зв’язок, а завдяки вібрації стінок стравоходу — органа, по якому їжа від глотки переходить у шлунок. Спершу потрібно навчитися вдихати повітря, щоб воно потрапляло у стравохід. Потім відригувати повітря так, щоб можна було контролювати цей процес. Під тиском видихуваного повітря стінки стравоходу коливаються. Таким чином утворюються хриплі звуки, які за допомогою артикуляції відтворюють мову.

«До того я відригував лише тоді, коли переїдав,— говорить Біл, усміхаючись,— але тепер треба було вчитися робити це раз за разом. Спочатку я міг вимовляти лише по одному слову, наприклад: «[Вдих, повітря йде до стравоходу, відрижка] Як [вдих, повітря йде до стравоходу, відрижка] справи?» То було нелегко. Тоді мій учитель порадив пити багато імбирного пива, бо завдяки великій кількості газу починається відрижка. Отож, як тільки Роуз і Вікі йшли гуляти, я пив та відригував, і так щоразу. Це коштувало великих зусиль!»

Хоч майже 60 відсотків пацієнтів після видалення гортані не можуть оволодіти псевдоголосом, Біл робив поступ, до чого ненавмисно спонукувала Вікі. Вона тоді мала майже два роки. Ось як усе було: «Вікі щось казала і дивилася на мене, чекаючи відповіді. Але я не міг вимовити й слова. Вона запитувала далі — і знову нічого у відповідь. Тоді донечка сердито промовляла до мами: «Скажи, щоб татко порозмовляв зі мною!» Її слова аж пронизували серце й змушували знову тренуватись». На радість Вікі, Роуз та інших, Біл почав говорити. Ще одна мета стала дійсністю.

Наступне нещастя

Наприкінці 1951 року Біл та Роуз знову потрапили у скрутне становище. Лікарі боялися, що рак прогресуватиме далі, й порадили Білу пройти курс променевої терапії. Він погодився. Після лікування Біл палко бажав жити далі. Він і не гадав, що над його здоров’ям нависла ще одна загроза!

Минув десь рік. Певного дня в Біла оніміли пальці. Потім він не міг підніматися по сходах, а одного разу, йдучи, впав і вже не звівся. Обстеження виявило, що внаслідок променевої терапії (вона тоді не була на такому рівні, як зараз) пошкодився спинний мозок. Від лікарів Біл дізнався: його стан погіршуватиметься. Один лікар навіть припустив, що «немає жодних» шансів вижити. Біла та Роуз охопив розпач.

Усе ж, аби подолати цю проблему, він на шість місяців ліг у лікарню, щоб пройти курс фізіотерапії. Хоч після цього фізичний стан Біла не змінився, проте перебування в лікарні змінило його життя. І ця зміна призвела до того, що він пізнав Єгову. Як усе сталося?

Знання про причину труднощів додає сил

Упродовж півроку в палаті єврейської лікарні Біл лежав разом з 19 паралізованими чоловіками, ортодоксальними євреями, котрі щодня обговорювали Біблію. Біл був баптистом і лише слухав. Але коли він полишав лікарню, то почув достатньо, аби зрозуміти, що Всемогутній Бог — тільки одна особа, а вчення про Трійцю суперечить Біблії. Тому Біл вже не повернувся до своєї церкви. Однак він відчував потребу в духовному керівництві, щоб справлятися з життєвими труднощами. Він згадує: «Я безперестанку просив у Бога допомоги, і він відповів на мої молитви».

Літній чоловік Рой Дуглас, колишній сусід Біла, довідався, що в того така проблема, і якось у суботу 1953 року відвідав його. Рой був Свідком Єгови й запропонував Білу вивчати з ним Біблію. Біл погодився. Прочитане в Біблії та книжці «Нехай Бог Буде Правдивий»a принесло йому справжнє прозріння. Він розповідав Роуз про те, чого навчався, і вона долучилася до вивчення. Роуз пригадує: «У церкві нам говорили, ніби хвороба є Божою карою, але на біблійному вивченні ми дізналися, що то не так. Яке ж це принесло полегшення!» Біл додає: «Знання з Біблії про причину всіх проблем, включаючи мою недугу, а також про те, що попереду — ліпше майбутнє, допомогло нам примиритися з моїм станом». У 1954 році ця пара досягла ще однієї мети: обидвоє охрестилися і стали Свідками Єгови.

Інші пристосування

Тим часом параліч охопив Біла до такої міри, що він вже не міг працювати. Аби якось прожити, Біл та Роуз помінялися ролями. Він доглядав удома Вікі, а дружина розпочала роботу на годинниковій фірмі, де пропрацювала 35 років!

«Догляд за дочкою приносив багато задоволення,— розповідає Біл.— Маленька Вікі також раділа. Вона гордо розповідала всім: «Я дивлюся за татком!» Коли пішла до школи, я допомагав їй з домашніми завданнями, і ми часто грали в різні ігри. Більш того, мав добру можливість давати дочці біблійні настанови».

Ще одним джерелом радості для Біла та його сім’ї були християнські зібрання в Залі Царства. Біл кульгав від дому до Залу цілу годину, але не пропускав зібрань. Потім, переїхавши до іншої частини міста, вони купили невелику машину, і Роуз возила сім’ю на зібрання. Хоч Біл не міг довго розмовляти, проте записався в Школу теократичного служіння. Він розповідає: «Я писав свою промову, а виголошував її інший брат. Потім наглядач школи давав мені поради щодо змісту».

З допомогою членів збору Біл також регулярно проповідував. І ті, хто бачив його відданість, не здивувалися, коли Біла призначили службовим помічником у зборі. Згодом, після того як відмовили ноги, а параліч ще більше сковував тіло, він не міг виходити з дому й зрештою став прикутим до ліжка. Чи міг Біл справитися і з цим лихом?

Приємне проведення часу

Біл пригадує: «Я цілими днями був удома, отож роздумував, як добре проводити час. Ще до паралічу мені подобалося робити фотографії. Тому вирішив малювати картини, хоч ніколи не займався чимось подібним. Крім того, я звик все робити правою рукою, але вона і два пальці лівої руки були паралізовані. У всякому разі Роуз купила багато книжок з техніки малювання. Я прочитав їх і вирішив малювати лівою рукою. Скільки моїх картин опинялися в смітнику, але врешті щось почало вдаватись!»

Гарна колекція картин, виконаних аквареллю, які тепер прикрашають квартиру цих людей, свідчить, що Біл, сам не очікуючи, опанував малювання. Він додає: «Десь п’ять років тому ліва рука так почала тремтіти, що довелося назавжди відкласти пензель, але чимало часу моє хобі приносило багато задоволення».

Ще одна ціль

Біл розповідає: «Відтоді, як у мене почалися проблеми зі здоров’ям, минуло більше 50 років. Читання Біблії й далі приносить мені потіху, особливо Псалми й книга Йова. Також дуже люблю досліджувати публікації Товариства «Вартова башта». Надзвичайно підбадьорюють і члени збору та роз’їзні наглядачі, котрі відвідують мене й розповідають випадки, що так піднімають на дусі. До того ж, я можу по телефону слухати програму зібрань, які проводять у Залі Царства, і навіть отримую відеокасети з конгресів.

Дуже вдячний, що Бог поблагословив мене люблячою дружиною. Усі роки вона була близьким другом. Наша дочка, котра тепер разом з власною сім’єю служить Єгові, також приносить багато радості. Та понад усе я дякую Єгові, що він допомагає мені підтримувати з ним близькі взаємини. Сьогодні, коли моє тіло та голос дедалі слабшають, я часто роздумую над словами апостола Павла: «Ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній» (2 Коринтян 4:16). Залишатися духовно пильним аж до самої смерті — ось моя ціль».