Власне так і сталося. На початку четвертого століття римський імператор Константин пробував використати «християнську» релігію свого часу, щоб укріпити свою імперію, яка розвалювалася. З цією метою він дав людям, що визнавали християнство, релігійну свободу і наділив клас духівництва деякими привілеями, якими користувалося язичеське священство. У «Новій британській енциклопедії» говориться: «Константин відвернув церкву від її замкнутості перед світом, щоб вона взяла на себе соціальні відповідальності, і допоміг церкві завоювати язичество».

Переломним моментом стало так зване навернення у четвертому столітті на християнство імператора Константина I. Стосовно цього «навернення» у французькій праці «Тео. Нова католицька енциклопедія» говориться: «Константин проголосив себе християнським імператором. У дійсності він прийняв хрещення лише на смертному ложі». Однак у 313 році н. е. імператор Константин та його співправитель Ліціній видали указ, що надавав однакової релігійної свободи і християнам, і язичникам. «Нова католицька енциклопедія» повідомляє: «Свобода поклоніння, яку дав християнам Константин, означала, що християнство було офіційно визнано religio licita [законною релігією] поряд з язичеством; це була революційна подія».

Однак «Нова британська енциклопедія» заявляє: «Він [Константин] не зробив християнство релігією імперії». Французький історик Жан-Ремі Паланк, член Інституту Франції, пише: «Все-таки Римська держава... офіційно залишалася язичеською. І хоча Константин дотримувався релігії Христа, він не поклав краю цій ситуації». У праці «Спадщина Риму» професор Ернест Баркер писав: «[Перемога Константина] не привела до негайного встановлення християнства як державної релігії. Константин був задоволений визнанням християнства як одного з національних віросповідань імперії. Наступних 70 років у Римі офіційно відправлялися старі язичеські обряди».

Отже, на цей час «християнство» вже було офіційною релігією Римської імперії.