Куди поділися віруючі?

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ІСПАНІЇ

«Ніщо не впливає на релігію так згубно, як байдужість»

(ЕДМУНД БУРК, БРИТАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ XVIII СТОРІЧЧЯ).

У ІТРЯНІЙ долині північного регіону Іспанії лежить невеличке містечко Калеруеґа. Над цим середньовічним містечком здіймається величний жіночий монастир романського стилю. Його споруджено 700 років тому на честь засновника домініканського ордену Домінґа де Ґузмана, котрий тут народився. Протягом семи сторіч цей монастир був притулком черниць, що вирішили жити в тиші та самотності.

Нині дах цього монастиря протікає і його давні мури почали обсипатися. Але абатиса хвилюється іншим, вагомішим занепадом — розвалом самої релігії. «Коли майже 30 років тому я прибула в монастир, у ньому було 40 черниць,— пояснює вона.— Нині нас лише 16. У монастирі нема молоді. Релігійне покликання, здається, відійшло в минуле».

Те, що стається в Калеруезі, відбувається майже по цілій Європі. Сьогодні вже не збурюються хвилі антирелігійних почуттів — люди спокійно, але неухильно залишають церкви. Відомі європейські кафедральні собори служать туристам, а не місцевим «вірним». Колись непереможні церкви (протестантські й католицькі) нині перемагаються байдужістю. Люди керуються радше світськими, а не релігійними мотивами, і цей напрям репрезентанти церкви називають секуляризацією. Здається, що релігія вже більше не відіграє важливої ролі у житті людей. Чи така релігійна атмосфера в Європі є предтечею подібного занепаду в інших куточках світу?

Що стається з відвідуваністю церков?

Цей феномен не є чимось новим у Північній Європі. Лише 5 відсотків скандинавських лютеран регулярно відвідують церкву. У Великобританії тільки 3 відсотки зі всіх, хто вважає себе англіканцем, не пропускає недільної служби. Проте нині європейські католики на півдні Європи, здається, наслідують приклад своїх північних сусідів.

У Франції, головно католицькій країні, лише кожен 10-й громадянин відвідує церкву щотижня. За минулі 25 років серед іспанців кількість тих, хто вважає себе «активним католиком», знизилася з 83 відсотків до 31. Іспанський архієпископ Рамон Торрея сказав на прес-конференції 1992 року, що «католицької Іспанії немає, люди приходять на процесії під час Страсного тижня й на різдвяну месу, але не [на месу] щотижня». У Мадриді 1993 року під час своїх відвідин папа Іоанн Павло II висловив побажання, аби «Іспанія неодмінно повернулася до своїх християнських коренів».

Безрелігійним настроєм заражаються як духівництво, так і миряни. У Франції кількість нововисвячених священиків зменшилась 1988 року до 140 (1970 року їх було вдвічі більше), а в Іспанії близько 8000 священиків кинули священство, аби одружитися. З другого боку, ті, хто продовжує служити отарі, є в сумнівах щодо правильності звістки, котру вони несуть людям. Лише 24 відсотки лютеранських священиків Швеції вважають, що можуть проповідувати про небо та пекло «з чистим сумлінням», тимчасом як чверть французьких священиків навіть не впевнена в достовірності Ісусового воскресіння.

Коли розваги й уподобання ставляться вище побожності

Що відбувається з релігією? У багатьох родинах відпочинок витіснив поклоніння. По неділях родини ідуть на пляж чи в гори, але не до церкви. «Відвідувати меси нудно»,— зізнається Хуан, типовий іспанський підліток. Релігійні служби не в силі конкурувати з футбольними матчами чи з поп-концертами — видовищами, що приваблюють натовпи й залюднюють стадіони.

Спад відвідуваності церков — не єдиний доказ релігійного занепаду. Багато європейців вибирають релігійні ідеї, які їм подобаються, і відкидають небажані. За наших часів офіційна церковна догма мало чим подібна до особистих переконань тих, хто заявляє, що є членом цієї церкви. Більшість європейців, чи то католиків, чи протестантів, перестали вірити у потойбічне життя, а понад 50 відсотків французьких, італійських та іспанських католиків не вірять у чуда.

Скидається на те, що ієрархія не в силі захиститись від хвиль дисидентства. Ні на чому цього не видно так, як на прикладі кампанії папи за невживання протизачаттєвих засобів. Іоанн Павло II 1990 року заохочував аптекарів-католиків не продавати контрацептивів. Він твердив, що вони «порушують закони природи й руйнують людську гідність». «Катехізис католицької церкви» (англ.) пише подібне: «Подружнє кохання чоловіка й дружини несе подвійний обов’язок відданості й плідності».

Але попри ці суворі приписи звичайна католицька пара без зайвих роздумів вибирає свій власний спосіб життя. Родини з більше ніж двома дітьми в католицьких країнах Південної Європи стали рідкістю. Презервативи, що в Іспанії двадцять років тому продавалися мало не на чорному ринку, нині регулярно рекламуються по телевізору, і лише 3 відсотки французьких католичок кажуть, що дотримуються офіційних церковних приписів стосовно запобігання вагітності.

Європейці вочевидь повертаються спиною до церковних учень. Англіканський архієпископ Кентерберійський Джордж Карі недвозначно описав ситуацію в його церкві: «Ми стікаємо кров’ю,— каже він,— і нам слід вирішити цю надзвичайно важливу справу».

Однак європейська релігійна структура стоїть на нестійкому ґрунті, такого не було ще з часу переворотів Реформації. Чому ж багато європейців стали байдужими до релігії? Що чекає на релігію?

Чому церква втрачає силу?

«Кожен стоїк був стоїком, але де християнин у християнстві?»

РАЛФ-УОЛДО ЕМЕРСОН, АМЕРИКАНСЬКИЙ ЕСЕЇСТ І ПОЕТ XIX СТОРІЧЧЯ.

«Я КАТОЛИЧКА, але не активна»,— пояснює одна молода мати. «Мені байдуже до релігії»,— додає один підліток. Їхні висловлювання типові для молодого покоління європейців. Хоч і їхні батьки, а особливо дідусі та бабусі, все ще відвідують церкву, віра таки не усунула розриву між поколіннями.

Чому релігійні звички європейців, що переходили з покоління в покоління, занехаюються?

Страх більше не відіграє великої ролі

Сторіччями страх перед пекельним вогнем чи чистилищем мав могутній вплив на європейців. Палкі проповіді та виразні церковні картини з невгасимим палахкотючим пеклом переконували мирян, що лише побожне відвідування церкви може врятувати їх від осуду. Крім того, «Катехізис католицької церкви» (англ.) пише, що «церква зобов’язує віруючих «брати участь у Божественній Літургії по неділях та святкових днях»a. У сільських місцевостях вагому роль відігравав вплив громадськості, бо вважалося, що кожен повинен відвідувати церкву в неділю.

Але часи змінилися. Люди нині відчувають свободу дій. Страх більше не відіграє великої ролі. Тепер у церкві про пекло не говориться, бо більшість європейців-католиків і так не вірять у нього.

Насправді «гріх» пропускання недільної меси не сприймається серйозно. Тірсо Вакеро, католицький священик з Мадрида (Іспанія), визнає: «Якщо християнин [католик] не приходить на месу в неділю, то нам прикро за нього, бо він не користується нагодою спілкуватися з Богом та своїми братами, але не тому, що він грішить. Це другорядна справа».

Отож страх більше не стимулює релігійної відданості. А що сказати про моральний авторитет церкви та її керівників, чи можуть вони вимагати лояльності своєї отари?

Криза авторитету

Кінець релігійного страху збігся зі значним занепадом моральних принципів церкви. «Протягом сторіч у нас було... так багато вчителів моралі, але так мало моральних вчителів»,— із сумом відзначає італійський історик Джордано Бруно Ґвері. Цей брак морального керівництва особливо дався взнаки під час другої світової війни, що спустошила християнський світ. Європейські церкви не мали сили стримати віруючих від кровопролиття. А навіть ще гірше, церкви активно втягалися у воєнні дії на обидвох боках.

Історик Пол Джонсон зазначає: «Перша світова війна, громадянська війна між християнськими конфесіями, стала початком періоду трагедії та сорому для християнства. Друга світова війна завдала навіть ще боліснішого удару по моральних принципах християнської віри, ніж перша. Вона розкрила марноту церков у Німеччині, колисці Реформації, та боягузтво й егоїзм папського престолу».

Конкордат Ватикану з нацистським режимом Гітлера й фашистськими урядами Муссоліні в Італії та Франко в Іспанії теж підірвав моральний авторитет церкви. Зрештою за такі політичні виверти релігія поплатилася втратою довір’я до себе.

Церква й держава: вузол розв’язується

У XX сторіччі більшість європейських країн врешті-решт розв’язали вузол, яким була зв’язана церква з державою. По суті, тепер жодна велика європейська країна не визнає римського католицизму своєю офіційною релігією.

Хоч головні церкви й далі користуються державною фінансовою підтримкою, вони втратили політичну силу, котру колись посідали. Не всі церковники змирилися з цією новою реальністю. Видатний іспанський єзуїт Хосе-Марія Дієз-Алеґрія вважає, що «керівники [католицької] церкви гадають (багато з них цілком щиро), ніби не можуть виконувати свої пасторські обов’язки без людської платформи «сили».

Але ця «людська платформа «сили» завалилася. Показовим прикладом цього є Іспанія, що мала «націонал-католицький» уряд аж до 1975 року. В останні роки іспанська ієрархія безупинно воює із соціалістичним урядом за церковні фонди. Єпископ Теруелю (Іспанія) недавно скаржився своїм парафіянам, що відчуває «переслідування як католик», бо іспанський уряд не надає церкві належної фінансової підтримки.

Іспанські єпископи 1990 року оголосили, що іспанське суспільство огорнула «важка криза сумління та моралі». І кого вони звинуватили за цю «кризу моралі»? Єпископи твердили, що одним з головних чинників є «невизначена ментальність, котрій часто сприяє державне управління [іспанський уряд]». Очевидно, єпископи сподіваються від уряду підтримки католицької ідеології та фінансових субсидій.

Чи духівництво виконує те, що проповідує?

Казкові багатства католицької церкви завжди викликали ніяковість у священиків, які працюють у зубожілих парафіях. Їм було навіть ще ніяковіше, коли банк Ватикану вплутався в те, що журнал «Тайм» назвав «найгіршим фінансовим скандалом у післявоєнній Італії». Італійські судді 1987 року видали ордер на арешт одного архієпископа й двох інших ватиканських банківських службовців. А втім, у зв’язку з ватиканським особливим статусом суверенітету звинувачені церковники уникнули арешту. Ватиканський банк несхитно твердив, що не було здійснено жодної нечесної операції, але таки не зміг розвіяти враження, що церква не чинить згідно зі своїми проповідями. (Порівняйте Матвія 23:3).

Репутація церкви постраждала навіть ще більше від викриття засобами масової інформації статевої розбещеності церковників. У травні 1992 року один ірландський єпископ, знаний за підтримку целібату, звернувся до єпископства за «прощенням» і «молитвою за нього». Він був змушений піти у відставку, коли виявилося, що є батьком 17-річного хлопця й використовував церковні фонди для оплати його освіти. За місяць до цього інциденту один католицький священик виступив по телебаченню зі своєю «приятелькою» та двома дітьми. Він сказав, що бажає «розпочати діалог» про таємні зв’язки багатьох священиків.

Ці скандали невідворотно заплямовують їхню репутацію. Історик Ґвері у своїй книжці «Італійці під церковною владою» (італ.) твердить, що «протягом сторіч церква шокувала італійців». Він сказав, що одним з результатів є «повсюдний розвиток антиклерикалізму навіть серед віруючих». Обурені католики інколи відчувають потребу звернутися до своїх духовних осіб словами апостола Павла до римлян: «Проповідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб!» (Римлян 2:21, 22).

Прірва між кліром та мирянами

Не така помітна, зате, можливо, гнітючіша проблема — безодня між кліром та мирянами. Пасторські листи від єпископів, здається, дратують, а не навчають парафіян. Один іспанський опит показав, що лише 28 відсотків опитаних «погоджуються з твердженнями єпископів». Стільки ж сказало, що їм «байдуже», а 18 відсотків відповіли, що «не розуміють, про що вони [єпископи] говорять». Архієпископ Убеда з Мальорки (Іспанія) визнає: «Ми, єпископи, мусимо теж визнати, що частково несемо відповідальність за процес дехристиянізації, що є фактом».

Брак чіткої біблійної звістки лише ще більше відштовхує мирян. За журналом «Кетолік геральд», «багато священиків [у Франції] вплутуються у політичні акції, щоб «іти в ногу з часом», хоча більшість парафіян бажають, аби вони зосереджувалися на духовних речах. Італійський священик і соціолог Сільвано Бурґалассі визнає: «Либонь, вони [молоді люди] відійшли від Бога через наш поганий приклад. Ми подали їм «попурі» з компромісу, релігії й бізнесу, егоїзму й послаблених моральних принципів». Не дивно, що священики втрачають свій соціальний статус. «Я католик, але не вірю священикам»,— часто можна почути від іспанців.

Декотрим католикам важко вірити священикам, а інших непокоять серйозні сумніви щодо церковних доктрин, особливо тих, які вони вважають нерозсудливими чи непрактичними.

Незбагненні доктрини

Яскравим прикладом цього є офіційне католицьке вчення про пекло. «Катехізис католицької церкви» пише: «Вчення церкви підтверджує існування пекла та його вічності». Однак недавні опити показують, що лише чверть французьких католиків і третина іспанських вірять в існування пекла.

Теж, коли стоїть питання про проблеми моралі, європейці схильні бути «самостійними християнами». Міммі, дівчина-підліток зі Швеції, вважає, що такі моральні питання, як народження дитини поза шлюбом, слід «вирішувати самому». Більшість французьких католиків погоджуються з нею. Вісімдесят відсотків опитуваних сказало, що, коли їм довелося б робити важливі вирішення у житті, вони слухалися б керівництва власного сумління, а не церкви.

У минулому вплив церкви був достатнім, аби задушити голос будь-котрого відступника. З погляду Ватикану мало що змінилося. Вищезгаданий Катехізис непохитно твердить, що «все, сказане про спосіб тлумачення Біблії, зрештою підлягає оцінці Церкви». Однак такий авторитарний підхід не користується підтримкою людей. «Дискусія про владу триває,— скаржиться Антоніо Елорза, іспанський професор політичних вивчень.— Церква бажає будувати мур, покладаючись на міцність своїх традицій, що склалися історично». За межами «муру» церковний вплив та влада продовжують слабнути.

Окрім духовного занепаду, іншим важливим чинником релігійної байдужості є соціальний вплив. Суспільство споживачів пропонує безліч різних розваг та рекреаційних можливостей, і більшість європейців мають бажання та змогу користуватися ними. Приміром, провести недільний ранок у церкві вважається нудним. Опріч того, церковні служби рідко коли припасовуються до потреб людей.

Виглядає неправдоподібним, щоб традиційна релігія відновила свій вплив на європейську паству. Чи релігію, колишню потугу, чекає доля динозаврів?