Ніколи любов не перестає

Влада докладала особливих зусиль, роз’єднуючи сім’ї Свідків Єгови. Часто органи держбезпеки ставили Свідків перед вибором: Бог або сім’я. Проте здебільшого люди Єгови доводили свою вірність Богу навіть у найсуворіших випробуваннях.

Нуцу Бокоч із Закарпаття був арештований за ревну проповідницьку діяльність. Ось що пригадує його дружина Ганна: «Під час перебування у в’язниці мій чоловік зніс чимало знущань. Він провів шість місяців в одиночній камері, де не було ліжка, а тільки один стілець. Його жорстоко били і морили голодом. За кілька місяців він схуд так, що важив лише 36 кілограмів, половину своєї нормальної ваги».

Його вірна дружина залишилася сама з маленькою дочкою на руках. Представники органів влади змушували брата Бокоча поступитися вірою і почати співпрацювати з ними. Йому наказали вибирати: або сім’я, або смерть. Брат Бокоч не зрадив своєї віри і залишився вірним Єгові та його організації. Він провів у в’язниці 11 років, після звільнення активно виконував обов’язки християнського старійшини, а потім і районного наглядача аж до смерті 1988 року. Часто слова Псалма 91:2 додавали йому сил: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій»,— я надіюсь на Нього!»

Поміркуйте ще над одним прикладом сильної витривалості, який продемонстрував Юрій Попша, роз’їзний наглядач із Закарпаття. Його заарештували через десять днів після весілля. Замість медового місяця йому довелося провести десять років у мордовській в’язниці в Росії. Його вірна дружина Марія 14 разів приїжджала до нього, кожен раз долаючи відстань близько 1500 кілометрів в один бік. Зараз брат Попша служить старійшиною в одному з місцевих зборів на Закарпатті, а його кохана Марія вірно і з любов’ю підтримує чоловіка.

Інший приклад витривалості у тяжких випробуваннях показала подружня пара із Запоріжжя, Олексій та Лідія Курдаси. Їх арештували в березні 1958 року, через 17 днів після народження їхньої доньки Галини. Разом з ними заарештували ще чотирнадцятьох Свідків з тієї місцевості. Брата Курдаса засудили на 25 років виправно-трудових таборів, а його дружину — на 10 років. Їх розлучили: Олексія вислали у мордовські табори, а Лідію з маленькою донечкою — до Сибіру.

Ось як сестра Курдас описує свою подорож з України до Сибіру, яка тривала три тижні: «Це було просто жахливо. Нас шістьох: мене з донькою, Надію Вишняк з немовлям, яке лише кілька днів перед тим народилося у в’язниці під час слідства, а також ще двох наших сестер — помістили у камеру-вагон, розраховану тільки на двох в’язнів. Ми поклали дітей на нижню полицю, а самі протягом усієї подорожі сиділи навпочіпки на верхній полиці. Годували нас хлібом, солоним оселедцем та давали води. Їжу приносили лише на чотирьох дорослих ув’язнених. На дітей ми не отримували жодних продуктів харчування.

Коли ми прибули до місця призначення, мене з дитиною помістили у в’язничну лікарню. Там я зустріла кількох наших сестер і розповіла їм, що слідчий погрожував забрати дитину і віддати її в дитячий будинок. Сестрам якось вдалося повідомити про мою розпачливу ситуацію місцевим братам. Через деякий час до мене в лікарню приїхала 18-річна дівчина, наша сестра Тамара Буряк (тепер Равлюк), щоб забрати мою доню Галинку. Тамару я бачила вперше. Мені було дуже боляче віддавати свою любу дівчинку людині, яку я навіть не знала, хоча вона й була моєю духовною сестрою. Але сестри у таборі потішали мене, розповідаючи про вірність сім’ї Буряків. Моїй Галинці було п’ять місяців і 18 днів, коли я віддала її Тамарі. Аж через сім років я знову об’єдналася з донечкою!

У 1959 році в СРСР вийшла нова амністія. Вона поширювалася на матерів, які мали дітей до семи років. Але начальники у в’язниці сказали, що застосують до мене цю амністію тільки тоді, коли відмовлюсь від своєї віри. Я не погодилася і тому далі залишилася у таборі».

Брат Курдас звільнився у 1968 році, коли йому було 43 роки. Він відсидів за правду 15 років, у тому числі 8 років у в’язниці суворого режиму. Кінець кінцем він повернувся в Україну до своєї дружини й доньки. Урешті вони знову були разом. Зустрівшись із своїм батьком, Галинка сіла йому на коліна і сказала: «Татку! Десять років я не могла сидіти в тебе на колінах, тож тепер буду надолужувати втрачений час».

Згодом родина Курдасів постійно переїжджала з місця на місце, бо органи влади змушували їх змінювати місце проживання. Спочатку вони мешкали в Східній Україні, потім у Західній Грузії, а згодом на Північному Кавказі. Зрештою вони перебралися до Харкова, де щасливо живуть донині. Галина вже заміжня, і всі вони вірно служать Богу Єгові.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 180, 181]

Інтерв’ю з Лідією Бзові

Рік народження: 1937

Рік хрещення: 1955

Факти з біографії: була у засланні з 1949 до 1965 року.

Коли я була підлітком, то дуже журилася, що з нами немає батька. Як і всі діти, ми любили свого тата. Я не встигла попрощатися з ним. Нас з Іваном не було, коли його забрали. Саме тоді ми збирали врожай проса.

Коли ми повернулися з поля, мама сказала, що батька заарештували. Я відчула порожнечу і біль. Але не було паніки, не було ненависті. Ми всі розуміли, що це могло статися в будь-який час. Нам завжди нагадували слова Ісуса: «Як Мене переслідували,— то й вас переслідувати будуть» (Ів. 15:20). Надто рано у своєму житті ми відчули на собі сповнення цього вірша. Ми знали його, як молитву «Отче наш». Також усвідомлювали, що оскільки ми не є частиною цього світу, то світ нас не любитиме. Те, що робила влада, було продиктовано її незнанням.

Коли ми жили під румунським урядом у Молдавії, тато знав, що його справу можна захищати у суді. Нам дозволили прийти на судове засідання. То був для нас щасливий день.

Батько дав чудове свідчення. Нікого не цікавили обвинувачення прокурора, а всі з відкритим ротом слухали свідчення батька. Він говорив годину й сорок хвилин, захищаючи правду. Тато дав дуже чітке й зрозуміле свідчення. На очах у працівників суду виступили сльози.

Ми пишалися, що батько зумів дати свідчення на суді, прилюдно оборонити правду. У нас не було почуття розпачу.

Примітка. У 1943 році німецька влада заарештувала батьків сестри Бзові й засудила їх до 25 років ув’язнення за гадану співпрацю з радянською владою. Десь через рік радянські війська ввійшли в ту територію й звільнили їх. Згодом її батько був знову арештований, на цей раз вже радянською владою. Загалом він провів у в’язниці 20 років.

[Вставка]

Як і всі діти, ми любили свого тата. Я не встигла попрощатися з ним.