Полегшення можна знайти в розмові. Коли усі десять дітей старожитнього патріарха Йова загинули, а самого його спіткала велика скрута, він сказав: «Життя моє мені набридло! Дам волю смуткові моєму, і говоритиму в гіркоті душі моєї» (Йова 1:2, 18, 19; 10:1, Хом.). Йов уже більше не міг гамувати свій смуток. Він відчував доконечну потребу дати йому волю, він мусив ‘говорити’. Подібно й англійський драматург Шекспір написав у «Макбеті»: «Журбу свою висловлюйте словами. Мовчазне горе в серце калатає і шепотінням серце розбиває».

Тож якщо ви розповісте про свої почуття «правдивому другові», котрий терпляче й співчутливо слухатиме вас, то це може принести вам деяку полегкість (Приповістей 17:17). Коли передати свої переживання й почуття словами, то нерідко стає легше розуміти їх і давати собі з ними раду. І якщо ваш слухач колись також пережив утрату і справився зі своїми почуттями жалю і скорботи, ви зможете дістати деякі практичні поради. Одна матір, у котрої померла дитина, пояснила, чому їй допомогло спілкування з іншою жінкою, яка також зазнала такої втрати: «Дуже зміцнило мене уже саме знаття того, що ще хтось, крім мене, пережив таке лихо, залишився цілим та неушкодженим і живе далі, до того ж досить упорядкованим життям».

А що робити, коли вам незручно говорити про свої почуття? По смерті Саула та Йонатана Давид склав вельми емоційну жало́бну пісню, в котрій вилив своє горе. Ця скорботна композиція зрештою стала частиною біблійної книги, яка зветься Другою книгою Самуїловою (2 Самуїла 1:17—27; 2 Хронік 35:25). Подібно до цього, декому легше звіритися аркушеві паперу. Одна вдова розповіла, що записувала свої почуття і за кілька днів перечитувала написане. Це приносило їй полегшення.

Одне слово, виражаючи свої почуття,— незалежно від того, в якій формі: усно чи письмово,— ви можете знайти полегкість. До того ж вам, напевно, буде легше з’ясовувати різні непорозуміння. Одна мати, що пережила втрату дитини, розказує: «Ми з чоловіком чули про інші подружжя, котрі розлучилися по смерті дитини, але не хотіли, щоб таке трапилося з нами. Тому щоразу, коли хтось з нас почував гнів, ладен звинувачувати іншого, ми говорили про це. Гадаю, що в результаті ми стали ще ближчими». Отже, якщо ви даватимете іншим знати про свої почуття, це, можливо, допоможе вам зрозуміти, що, хоча ви і переживаєте спільну втрату, інші можуть оплакувати її трохи не так, як ви, тобто їхнє горювання може мати інші силу й спосіб вияву.

Як зазначалося вище, у декого після смерті близької людини з’являється почуття вини. Це може допомогти зрозуміти тяжкі переживання вірного чоловіка Якова, котрого впевнили в тому, що його сина Йосипа роздер «дикий звір». Яків сам послав Йосипа подивитися, як ідуть справи у його братів. Тому-то його, певно, терзало почуття провини, і він, либонь, гірко докоряв собі: «Чому ж я послав його самого? Чому я послав його туди, де водиться багато хижих звірів?» (Буття 37:33—35).

Можливо, вам здається, ніби смерті близької вам особи посприяла ваша недбалість та неувага у ставленні до неї. Допомогти може вже саме усвідомлення того, що почуття вини — реальної чи вигаданої — є нормальною реакцією людини, котра переживає таке горе. І знову ж таки не думайте, що вам слід тримати такі почуття при собі. Ви знайдете полегкість, якщо поділитеся з кимось, наскільки винними почуваєтесь.

Однак завважте, що, хоч би як сильно ми любили іншу людину, ми не в стані управляти її життям, а також не можемо відвернути від тих, кого любимо, «час і випадок» (Екклезіяста 9:11, Моск.). Крім того, ваші мотиви, безсумнівно, не були поганими. Наприклад, хіба можна казати, нібито ви хотіли, щоб дорога вам людина захворіла і померла, бо не організували раніше візиту до лікаря? Звичайно, що ні! У такому разі чи й справді ви винні у смерті тієї людини? Ні.

Одна мати навчилася давати собі раду з почуттям вини після того, як її дочка загинула в автокатастрофі. Вона каже: «Я почувалася винною, адже це я вислала її з дому. Але пізніше я зрозуміла, що звинувачувати себе у трагедії безглуздо. Нічого не було неправильного в тому, що я послала її з батьком виконати певне доручення. Виною цьому є жахлива дорожня пригода».

«Але мені шкода, що стільки всього не вдалося сказати або зробити»,— скажете, можливо, ви. То правда, та хто з нас може претендувати на звання досконалого батька, матері чи дитини? Біблія нагадує нам: «Багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий» (Якова 3:2; Римлян 5:12). Тож примиріться з фактом, що ви недосконалі. Зосереджуючись на безконечному «якби я...», ви нічого не зміните, але тільки можете сповільнити своє емоційне видужування.

Якщо у вас є вагомі підстави вважати, що ваша вина — цілком реальна річ, а не вигадана, то зверніть увагу на найважливіший фактор, який принесе вам заспокоєння,— Боже прощення. Біблія запевняє нас: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини,— о Господи, хто встоїться? Та в тебе є прощення» (Псалом 130:3, 4, Хом.). Ви не в спромозі повернути минуле або щось змінити. Але ви можете прохати Божого прощення за помилки, зроблені в минулому. А що ж далі? Якщо Бог обіцяє пробачити нам наші провини, чи не слід і вам пробачити собі? (Приповістей 28:13; 1 Івана 1:9).