Зрештою Ісус та апостоли прибувають у Капернаум, осередок його діяльності і рідне місто кількох з них. Там до Петра приходять чоловіки, які збирають храмовий податок. Можливо бажаючи звинуватити Ісуса в тому, що він не платить податків, вони питають: «Ваш учитель сплачує дводрахмовий [храмовий] податок?» (Матвія 17:24).

«Сплачує»,— відповідає Петро. Коли він входить у дім, Ісус вже знає, що сталося. Тому, перш ніж Петро встигає щось сказати, Ісус запитує:

— Як ти вважаєш, Симоне, від кого земні царі беруть мито чи подушний податок: від своїх синів чи від чужих людей?

— Від чужих людей,— відповідає Петро.

— Отже, сини звільнені від податку,— говорить Ісус (Матвія 17:25, 26).

Батько Ісуса — Цар Всесвіту і той, кому поклоняються в храмі. Отже, Син Бога не зобов’язаний платити храмовий податок. «Але щоб не давати підстави для спотикання,— говорить Ісус,— піди до моря, закинь рибальський гачок і візьми першу зловлену рибу, а коли відкриєш їй рот, знайдеш срібну монету [статер, або тетрадрахму]. Тож візьми її і дай за мене й за себе» (Матвія 17:27).

Невдовзі учні збираються разом. Вони мають до Ісуса запитання про те, хто буде найбільшим у Царстві. Перед тим ці чоловіки боялися розпитувати Ісуса про його смерть, а тепер не бояться запитати про власне майбутнє. Ісус знає, про що думають учні. Вони вже сперечалися про це в дорозі до Капернаума. Тому він говорить: «Про що ви сперечалися в дорозі?» (Марка 9:33). Учні мовчать, бо їм соромно зізнатись, що вони сперечалися, хто з них найбільший. Зрештою апостоли ставлять Ісусу запитання, яке їх так хвилює: «Хто найбільший у небесному Царстві?» (Матвія 18:1).

Учні вже майже три роки бачать, як поводиться Ісус, і навчаються в нього, тож може видатись дивним, що між ними виникла така суперечка. Однак вони недосконалі і виростали в релігійному середовищі, де велике значення надається становищу людини. Крім того, Ісус недавно пообіцяв дати Петру «ключі» від Царства. Через це Петро, можливо, вважає себе вищим за інших. Подібні думки, напевно, виникають і в Якова та Івана, бо вони бачили преображення Ісуса.

Хоч би як там було, Ісус намагається виправити їхнє мислення. Він кличе дитину, ставить її серед них і каже: «Якщо ви не навернетесь і не станете як малі діти, то нізащо не ввійдете в небесне Царство. Тож хто впокориться, як ця мала дитина, той і є найбільший у небесному Царстві. І той, хто приймає таку малу дитину в моє ім’я, приймає і мене» (Матвія 18:3—5).

Який же чудовий метод навчання! Ісус не сердиться на своїх учнів і не називає їх жадібними або честолюбними. Натомість він використовує наочний приклад. Малі діти не займають високого становища і не прагнуть слави. Ісус показує, що учням треба наслідувати у цьому дітей. На завершення він каже: «Хто серед вас усіх поводиться як менший, той і є великим» (Луки 9:48).

Ісус щойно показав на прикладі, яке мислення повинні мати його учні. Їм слід бути смиренними, як діти, і не домагатися високого становища. Учням треба приймати таких малих дітей в ім’я Ісуса, адже так вони прийматимуть і його самого (Матвія 18:5).

Недавно апостоли сперечалися про те, хто з них найбільший, тому для них слова Ісуса, можливо, звучать як докір. Тепер апостол Іван розповідає про ще одну ситуацію, яка виникла в дорозі: «Ми бачили одного чоловіка, який твоїм іменем виганяє демонів, і намагались зупинити його, бо він не ходить з нами» (Луки 9:49).

Очевидно, на думку Івана, тільки апостоли мають право зціляти хворих і виганяти демонів. Тож його, мабуть, дивує, що цей юдей також виганяє демонів. Здається, Іван вважає, що він не повинен виконувати могутніх діл, оскільки не ходить з Ісусом та апостолами.

Але, на велике здивування Івана, Ісус каже: «Не перешкоджайте йому, жодна людина, яка моїм іменем здійснює могутнє діло, не може відразу після того говорити про мене щось погане. Бо, хто не проти нас, той за нас. Правду кажу вам: хто напоїть вас кухлем води за те, що ви належите Христу, той нізащо не втратить своєї нагороди» (Марка 9:39—41).

Поки що той чоловік не мусить ходити з Ісусом Христом, щоб бути на його стороні. Християнський збір буде заснований лише в майбутньому, і те, що чоловік не супроводжує Ісуса, не означає, що він противиться йому або поширює фальшиве поклоніння. Чоловік, безумовно, вірить в Ісусове ім’я, і, як видно зі слів Ісуса, він не втратить своєї нагороди.

Однак було б дуже погано, якби цей чоловік спіткнувся через слова або вчинки апостолів. Ісус говорить: «Якщо хтось стане каменем спотикання для когось із цих малих, що мають віру, то ліпше було б, якби йому на шию повісили жорно, подібне до того, яке обертає осел, і кинули його в море» (Марка 9:42). Ісус закликає своїх послідовників усунути все, що може довести їх до спотикання,— навіть щось настільки цінне, як рука, нога чи око. Ліпше відмовитись від чогось цінного і увійти в Боже Царство, ніж зберегти це і потрапити в геєну (долину Гіннома). Апостоли, мабуть, бачили біля Єрусалима цю долину, в якій спалюють сміття, тому розуміють, що вона є символом вічного знищення.

Ісус також попереджає: «Дивіться, не зневажайте нікого з цих малих, бо, кажу вам, їхні ангели в небі завжди дивляться на обличчя мого небесного Батька». Наскільки Батько цінує таких «малих»? Ісус показує це на прикладі. Чоловік має 100 овець, і одна з них заблукала. Він залишає 99 і вирушає на пошуки заблуканої. Коли ж він знаходить її, то тішиться нею більше, ніж 99-ма, котрі не заблукали. Ісус робить висновок: «Мій небесний Батько не бажає, аби загинув хоч один із цих малих» (Матвія 18:10, 14).

Можливо маючи на увазі суперечку апостолів про те, хто з них найбільший, Ісус заохочує: «Майте сіль у собі та зберігайте між собою мир» (Марка 9:50). Сіль робить їжу смачнішою. Якщо наші слова міститимуть символічну сіль, то іншим буде легше їх сприймати, а це, на відміну від суперечок, допоможе зберігати мир (Колоссян 4:6).

Все ж іноді серйозні проблеми будуть виникати, тож Ісус пояснює, як їх вирішувати. «Якщо твій брат учинить гріх,— каже Ісус,— піди і віч-на-віч вияви йому, що він зробив не так. Коли він послухається, ти здобув свого брата». А що, коли він не послухається? «Візьми з собою ще одного чи двох,— радить Ісус,— щоб підтвердити кожну справу свідченням двох чи трьох свідків». Якщо це не принесе жодних результатів, потрібно сказати «збору», тобто відповідальним старійшинам, які приймуть рішення в цій ситуації. Але що робити, коли грішник не послухається і їх? «Нехай він буде для тебе як людина з іншого народу і як збирач податків», тобто як ті, з ким євреї не спілкуються (Матвія 18:15—17).

Наглядачі збору повинні керуватися Божим Словом. Якщо вони вирішать, що хтось винний і заслуговує покарання, то їхнє рішення «вже буде зв’язане на небі». А якщо визнають когось невинним, то це «вже буде розв’язане на небі». Ці поради будуть дуже цінними, коли сформується християнський збір. Щодо розгляду таких серйозних справ Ісус каже: «Де двоє або троє зібралися в моє ім’я, там і я посеред них» (Матвія 18:18—20).

Ісус щойно дав учням поради про те, що непорозуміння слід насамперед вирішувати віч-на-віч. Але Петро, здається, хоче знати, скільки саме разів потрібно докладати зусиль, щоб примиритися.

Він запитує: «Господи, якщо мій брат грішить проти мене, скільки разів я повинен прощати йому? Аж до 7 разів?» Деякі релігійні провідники вчать прощати до трьох разів. Тому Петро, мабуть, вважає, що він буде дуже великодушним, коли прощатиме брата «аж до 7 разів» (Матвія 18:21).

Однак сама думка про те, щоб вести лічбу образам, суперечить духу Ісусових вчень. Тож Ісус виправляє Петра: «Говорю тобі, не до 7, а до 77 разів» (Матвія 18:22). Іншими словами, потрібно прощати незліченну кількість разів. І Петро не повинен встановлювати жодної межі.

Ісус хоче, щоб Петро та решта учнів добре розуміли, що вони зобов’язані прощати. Тому він наводить приклад про раба, який не спромігся навчитись милосердя від свого пана. Один цар захотів, щоб раби повіддавали йому борги. До нього приводять раба, який заборгував йому величезну суму — 10 000 талантів (60 000 000 денаріїв). Такий борг раб просто не в стані віддати. Тож цар наказує продати того раба, а також його дружину та дітей і сплатити борг. Але раб падає до ніг свого пана і благає його: «Потерпи мені, і я все тобі віддам» (Матвія 18:26).

Пройнявшись жалем, цар милосердно скасовує його величезний борг. Відразу після цього той раб розшукує іншого раба, який винен йому 100 денаріїв. Він хапає його, починає душити і каже: «Віддай усе, що ти заборгував». Але боржник падає йому до ніг і благає: «Потерпи мені, і я все тобі віддам» (Матвія 18:28, 29). Однак раб, якому цар скасував борг, не наслідує милосердя свого пана і вимагає повернення зовсім незначної суми. Він кидає свого боржника до в’язниці, аж поки той не віддасть боргу.

Ісус розказує, що інші раби, побачивши цей немилосердний вчинок, йдуть і розповідають про все своєму панові. Обурившись, він кличе раба і каже: «Лихий рабе, я скасував увесь твій борг, бо ти благав мене. Чи не мав би й ти змилосердитися над своїм товаришем, як я змилосердився над тобою?» Розгніваний цар віддає немилосердного раба в’язничним вартовим, аж поки той не поверне всього боргу. Ісус робить висновок: «Так само мій небесний Батько поведеться з вами, якщо кожен з вас не простить свого брата від усього серця» (Матвія 18:32—35).

Який же чудовий урок прощення! Будь-які гріхи, вчинені християнськими братами проти нас, є нічим у порівнянні з нашими гріхами — величезним боргом, який прощає нам Бог. Більш того, Єгова прощає нам тисячі разів. Тож хіба ми не можемо кілька разів простити брату, навіть якщо маємо підстави поскаржитись на нього? У Нагірній проповіді Ісус сказав, що Бог «прости[ть] нам борги наші, як і ми простили своїм боржникам» (Матвія 6:12).

Вже якийсь час Ісус проповідує переважно в Галілеї, де люди ліпше відгукуються на його звістку, ніж у Юдеї. Крім того, відтоді, як він зцілив у суботу в Єрусалимі чоловіка, «юдеї почали ще завзятіше шукати можливості його вбити» (Івана 5:18; 7:1).