Зрештою вони приходять до Капернаума, який, очевидно, служить свого роду опорним пунктом Ісусової діяльності. Це також рідне місто Петра та кількох інших апостолів. Тут до Петра підходять чоловіки, які збирають храмовий податок. Можливо, вони намагаються звинуватити Ісуса в порушенні традицій і тому питають:

— Хіба ваш учитель не сплачує дводрахмового [тобто храмового] податку?

— Сплачує,— відповідає Петро.

Коли Ісус приходить додому невдовзі після цього, він вже знає, що сталося. Тож, перш ніж Петро встигає щось сказати, Ісус запитує його:

— Як ти вважаєш, Симоне, від кого земні царі беруть мито чи подушний податок: від своїх синів чи від чужих?

— Від чужих,— каже Петро.

— Отже, сини звільнені від податку,— зауважує Ісус. Оскільки Батько Ісуса — Цар Всесвіту і йому поклоняються в храмі, то Син Бога не зобов’язаний платити храмовий податок.

— Але щоб не давати підстави для спотикання,— говорить Ісус,— піди до моря, закинь рибальський гачок і візьми першу зловлену рибу, а коли відкриєш їй рот, знайдеш статер [монету, вартістю чотири драхми]. Тож візьми його та дай за мене і за себе.

Коли в Капернаумі учні збираються разом, можливо, в домі Петра, то запитують Ісуса: «Хто найбільший у небесному царстві?» Ісус знає, чим викликано таке запитання, бо чув, про що вони говорили в дорозі з Кесарії Пилипової. Він питає їх: «Про що ви сперечалися в дорозі?» Учням соромно, бо вони сперечались, хто з них більший, і вони мовчать.

Ісус навчає учнів уже майже три роки, тож хіба така суперечка не дивна? Вона свідчить про те, наскільки сильний вплив має людська недосконалість і релігійне походження. В юдейській релігії, в якій виховувались учні, велике значення надається становищу і посаді. Крім того, Петро, можливо, вважає себе вищим за інших, оскільки Ісус пообіцяв йому дати «ключі» від Царства. Подібні думки, напевно, виникають і в Якова та Івана, бо вони бачили преображення Ісуса.

Хоч би як там було, Ісус намагається виправити їхнє мислення і наводить зворушливий приклад. Він підкликає до себе дитину, ставить її серед них і, обійнявши, говорить: «Якщо ви не навернетесь і не станете, як малі діти, то ніколи не увійдете в небесне царство. Тож, хто впокориться, як ця мала дитина, той і є найбільший у небесному царстві. І якщо хтось приймає таку малу дитину в моє ім’я, той приймає і мене».

Як же чудово Ісус виправляє неправильне мислення своїх учнів! Ісус не сердиться на них, не називає їх гордими, жадібними і честолюбними. Натомість він виправляє їх за допомогою яскравого прикладу: вказує на малих дітей, яким властива простота і відсутність честолюбних прагнень і яким байдуже, хто яке становище займає. Так Ісус показує, що його учням потрібно наслідувати смирення дітей. Ісус робить такий висновок: «Хто поводиться серед усіх вас як менший, той і є великий».

Подальші поради

ІСУС розмовляє з учнями в домі в Капернаумі, і вони обговорюють не тільки суперечку апостолів про те, хто з них більший, а й ще один випадок. Цей випадок стався, очевидно, дорогою в Капернаум, коли Ісуса не було з учнями. Апостол Іван розповідає Ісусу: «Ми бачили одного чоловіка, який твоїм іменем виганяє демонів, і намагались зупинити його, бо він не ходить з нами».

Іван, очевидно, вважає, що тільки апостоли мають право зціляти, і оскільки той чоловік не належить до їхньої групи, то він не повинен виконувати такі чудеса.

Однак Ісус радить їм: «Не перешкоджайте йому: жодна людина, яка моїм іменем здійснює могутнє діло, не зможе відразу після того злословити мене. Бо хто не проти нас, той за нас. Правду кажу вам: хто напоїть вас кухлем води за те, що ви належите Христу, не втратить своєї нагороди».

Той чоловік не мусив ходити разом з Ісусом, щоб бути на його стороні. Тоді християнський збір ще не був заснований, тому те, що цей чоловік не належав до групи апостолів, не означало, що він належав до іншої відокремленої громади. Він справді вірив у Ісусове ім’я, тому міг виганяти демонів. За словами Ісуса, його вчинки заслуговують нагороди. Отже, цей чоловік «не втратить своєї нагороди».

А що, якби слова або вчинки апостолів стали для цього чоловіка спотиканням? Це було б дуже погано! Ісус каже: «Хто стане каменем спотикання для когось із цих малих, що вірять, то ліпше було б, якби йому на шию повісили жорно, подібне до того, яке зазвичай обертає осел, і кинули в море».

Ісус закликає своїх послідовників усунути зі свого життя все, що може довести їх до спотикання,— навіть якщо це для них таке ж цінне, як рука, нога чи око. Ліпше відмовитись від чогось цінного і увійти в Боже Царство, ніж зберегти це і бути вкинутим в геєну, яка символізує вічне знищення. (Геєна — це великий смітник поблизу Єрусалима, в якому постійно горить вогонь).

Ісус також попереджає: «Дивіться, не зневажайте нікого з цих малих, бо кажу вам, що їхні ангели в небі завжди бачать обличчя мого небесного Батька». Потім Ісус показує на прикладі, наскільки цінні є «малі». Він розповідає про чоловіка, який має сто овець, але одна з них заблукала. Ісус говорить, що господар залишає дев’яносто дев’ять овець і йде шукати заблукану. Знайшовши її, він тішиться за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ятьох. Тож Ісус робить висновок: «Так само й мій небесний Батько не бажає, аби загинув хоч один з цих малих».

Можливо, маючи на увазі суперечку апостолів, Ісус заохочує їх: «Майте сіль у собі та зберігайте між собою мир». Завдяки солі прісна їжа стає смачнішою. А завдяки символічній солі нам легше приймати слова інших людей. Така символічна сіль допомагає зберігати мир.

Але через людську недосконалість деколи можуть виникати серйозні суперечки. Ісус пояснює, як їх залагоджувати: «Якщо ж твій брат учинить гріх, піди та вияви його провину наодинці з ним. Коли він послухається, ти здобув свого брата». А якщо він не послухається? Ісус радить: «Візьми з собою ще одного чи двох, щоб підтвердити кожну справу устами двох чи трьох свідків».

І тільки в крайньому випадку, як говорить Ісус, треба представити справу «збору», тобто відповідальним наглядачам збору, які можуть винести судове рішення. Якщо грішник не підкориться їхньому рішенню, то, за словами Ісуса, «нехай він буде для тебе, як людина з іншого народу і як збирач податків».

Приймаючи рішення, наглядачі повинні непохитно триматися вказівок зі Слова Єгови. І тоді, якщо вони вирішать, що хтось є винний і заслуговує покарання, то їхній присуд «буде вже зв’язано на небі». А якщо вони щось «розв’яжуть на землі», тобто визнають когось невинним, то це «буде вже розв’язано на небі». Щодо розгляду таких судових справ Ісус каже: «Де двоє або троє зібралися в моє ім’я, там і я посеред них». Матвія 18:6—20; Марка 9:38—50; Луки 9:49, 50.

Урок прощення

ІСУС з учнями, напевно, ще перебуває в домі в Капернаумі. Він щойно пояснив їм, як залагоджувати непорозуміння між братами, і Петро запитує: «Господи, якщо мій брат грішить проти мене, скільки разів я повинен прощати йому?» Юдейські релігійні вчителі радять прощати до трьох разів. Тому Петро, мабуть, вважає, що виявляє неабияку великодушність, коли далі питає: «Аж до семи разів?»

Але сама думка про те, щоб вести такий рахунок,— хибна. Ісус виправляє Петра: «Говорю тобі, не до семи, а до сімдесяти семи разів». Ісус показує, що Петро не повинен встановлювати межу того, скільки разів треба прощати братові.

Ісус хоче, щоб його учні ще ліпше зрозуміли, що вони зобов’язані прощати інших, і тому наводить приклад. У ньому йдеться про царя, який захотів, щоб раби повіддавали йому борги. До нього приводять раба, який заборгував йому величезну суму — 60 000 000 денаріїв. Такий борг раб не в стані віддати. Тому, як розповідає Ісус, цар наказує продати того раба, а також його дружину і дітей та сплатити борг.

Тоді раб падає до ніг свого пана і благає його: «Потерпи мені, і я все тобі віддам».

Пройнявшись жалем, пан милосердно скасовує величезний борг свого раба. Ісус розповідає, що відразу після цього той раб розшукує іншого раба, який заборгував йому лише 100 денаріїв. Він хапає того раба за шию і починає душити, говорячи: «Віддай усе, що ти заборгував».

Але боржник не має грошей. Тому він падає до ніг раба, якому заборгував, і благає: «Потерпи мені, і я все тобі віддам». На відміну від свого пана цей раб не виявляє милосердя і кидає свого боржника до в’язниці.

Ісус розказує, що це побачили інші раби, вони йдуть і розповідають про все своєму пану. Обурившись, він кличе раба і каже: «Злий рабе, я скасував увесь твій борг, бо ти благав мене. Чи не мав би й ти змилосердитися над своїм товаришем, як я змилосердився над тобою?» Розгніваний пан віддає немилосердного раба в’язничним вартовим, аж поки той не поверне всього боргу.

Потім Ісус робить висновок: «Так само мій небесний Батько поведеться з вами, якщо кожен з вас не простить своєму братові від усього серця».

Який же чудовий урок прощення! Будь-які помилки наших християнських братів є нічим у порівнянні з величезним боргом — нашими гріхами,— який прощає нам Бог. Більш того, Бог Єгова прощав нам вже тисячі разів. Часто ми навіть не помічаємо, що грішимо проти нього. Тож хіба ми не можемо кілька разів простити брату, навіть якщо маємо усі підстави ображатися на нього? Мабуть, ви пам’ятаєте, чого навчав Ісус у Нагірній проповіді: Бог «простить нам борги, як і ми простили своїм боржникам». Матвія 18:21—35; 6:12; Колосян 3:13.

ПРИЙШЛА осінь 32 року н. е., і наближається свято Наметів. Від Пасхи 31 року н. е., коли юдеї намагались убити Ісуса, він проповідував переважно в Галілеї. Відтоді Ісус бував у Єрусалимі, очевидно, лише на трьох щорічних святах юдеїв.