Коли 1950 року комуністи наклали заборону на нашу діяльність, під натиском таємної поліції, горезвісного «Штазі», він видав місце наших зібрань. Унаслідок цього заарештували мою маму і братів.

Служіння під забороною

Через заборону ми мусили таємно провозити літературу до Східної Німеччини. Як кур’єр, я отримував літературу в західній частині Берліна, де вона не була під забороною, і перевозив її через кордон. Неодноразово я втікав від поліції, але в листопаді 1950 року мене заарештували.

«Штазі» вкинуло мене у підземну в’язничну камеру, де не було жодного вікна. Там протягом дня не давали спати, а вночі допитували і часом били. Я побачився з рідними аж у березні 1951 року, коли мама, Петер і Йохен прийшли на суд. Мене засудили до шести років ув’язнення.

Через шість днів після цього заарештували Петера, Йохена і маму. Згодом одна християнська сестра почала опікуватись моєю сестрою Ганнелоре, якій було 11 років, а тітка забрала семилітню Сабіне. Співробітники «Штазі» ставились до мами й братів, як до небезпечних злочинців, і навіть зняли шнурівки з їхнього взуття. Під час допитів рідні повинні були весь час стояти. Їх також засудили до шести років.

У 1953 році мене і ще кількох ув’язнених Свідків призначили будувати військовий аеродром, але ми відмовились. За це нас кинули в ізолятор на 21 день. Ми не працювали, не могли писати листів. До того ж нам давали дуже мало їжі. Деякі сестри відкладали хліб зі свого мізерного пайка і таємно передавали нам. Одна з тих сестер, Анні, стала моєю дружиною після нашого звільнення: її звільнили 1956-го, а мене 1957 року. Через рік після одруження народилась наша донька Рут. Петер, Йохен і Ганнелоре одружились приблизно в той самий час, що і я.

Приблизно через три роки я знову опинився у в’язниці. Офіцер «Штазі» намагався вмовити мене стати донощиком. Він говорив: «Дорогий пане Брюґґемаєр, прошу, будьте розсудливим. Вам відомо, що таке сидіти у в’язниці, і ми не хочемо, аби ви ще раз пережили все це. Ви можете залишатися Свідком, продовжувати ваші навчання і, якщо бажаєте, далі розмовляти з людьми про Біблію. Ми тільки хочемо бути в курсі всіх подій. Подумайте про свою дружину та маленьку дочку». Його останні слова мене дуже засмутили. Усе ж я розумів, що, поки буду у в’язниці, Єгова подбає про рідних краще за мене. Так воно і було.

Влада вимагала від Анні працювати повний робочий день для того, щоб чужі люди протягом тижня доглядали за Рут. Однак Анні відмовилась і влаштувалась на роботу, де треба було працювати вночі, аби вдень бути з Рут. Наші духовні брати дуже нам допомагали матеріально і давали дружині стільки всього, що вона навіть могла ділитися з іншими. Тим часом я провів за ґратами ще шість років.

Життя під забороною

Петер розповідає, як виглядало життя під забороною в Східній Німеччині протягом десятиліть: «Ми збиралися невеликими групами в приватних домах, заходячи і виходячи в різний час. Щоразу доводилось домовлятися про наступну зустріч. Ми робили це спеціальними знаками та в писаній формі, бо завжди була небезпека, що «Штазі» веде прослуховування».

Ганнелоре пояснює: «Інколи ми отримували аудіозаписи конгресових промов. Це завжди було причиною для особливо приємних зібрань. Наша невелика групка збиралась разом, щоб кілька годин слухати біблійні навчання. Хоча ми не бачили промовця, все ж уважно слухали програму і робили нотатки».

Петер каже: «Наші християнські брати з інших країн докладали великих зусиль, щоб ми отримували біблійну літературу. Приблизно останні десять років перед падінням Берлінського муру в 1989 році для нас друкували спеціальні публікації малого формату. Дехто ризикував втратити свою машину, гроші й навіть свободу заради того, щоб провозити духовну поживу в Східну Німеччину. Одна подружня пара, на яку ми чекали вночі, так і не приїхала. Поліція знайшла в них літературу і конфіскувала машину. Попри всі ці небезпеки ми ніколи навіть не думали припинити свою працю, щоб жити спокійніше».

Манфред, мій молодший брат, який 1950 року зрадив нас, пояснює, що́ йому допомогло відновити і підтримувати свою віру: «Після кількох місяців ув’язнення я переїхав до Західної Німеччини і полишив біблійну правду. Повернувся я до Східної Німеччини 1954 року, а наступного року одружився. Незабаром дружина прийняла правду й охрестилась 1957 року. З часом мене почало мучити сумління і з допомогою дружини я повернувся у збір.

Християнські брати, котрі знали мене ще до того, як я залишив правду, сердечно мене прийняли, ніби нічого не сталось. Дуже приємно, коли тебе вітають щирою усмішкою та теплими обіймами. Я дуже щасливий, що примирився з Єговою і своїми братами».

Під час заборони ми були задоволені тим, що мали. Приміром, ніхто з нас не хотів перейти в іншу групу книговивчення через особисті незгоди або уподобання і ніхто не скаржився, що зібрання проводяться задалеко чи закінчуються надто пізно. Ми були дуже щасливі, що могли збиратися разом, навіть якщо комусь доводилось чекати аж до одинадцятої вечора, аби піти додому».

[Ілюстрації на сторінці 15]

Книжка маленького формату, якою ми користувались під час заборони. Обладнання, яке застосовувало «Штазі» для підслуховування.

[Відомості про джерело]

Forschungs- und Gedenkstätte NORMANNENSTRASSE