Грецькі боги. Вивчаючи особливості давньогрецьких богів і богинь, можна помітити сліди вавилонського впливу. Професор Оксфордського університету Джордж Роулінсон зазначає: «Подібність між халдейською класифікацією богів і класифікацією в класичній міфології просто вражає. Цю подібність видно в усьому, а в деяких аспектах вона настільки велика, що її неможливо пояснити випадковістю. Боги в грецькому і римському пантеонах поділені на ті самі групи, що й у халдейському. Також часто прослідковуються однакові родинні зв’язки між богами, а в деяких випадках вони навіть мають подібні імена і титули, що вказує на їхнє халдейське походження. Можна навіть не сумніватися, що якимось чином в давні часи релігійні вірування і міфи з берегів Перської затоки потрапили до країн Середземномор’я» (Rawlinson G. The Seven Great Monarchies of the Ancient Eastern World. 1885. Vo. I. P. 71, 72).

У міфах про бога Аполлона, який убив змія Піфона (Пітона), і про Геракла (сина бога Зевса і жінки Алкмени), який ще немовлям задушив двох змій, здається, простежується спотворений відголос Божих слів про обіцяне потомство. У грецькій міфології також є легенди про бога, який помирає, а тоді оживає. Щороку поклонники Адоніса, переважно жінки, відзначали його насильницьку смерть і повернення до життя. Вони влаштовували для нього похоронну процесію, оплакували його, а потім кидали його зображення в море або річку. Також греки відзначали загибель і повернення до життя бога Діоніса (Бахуса). Його, як і Адоніса, ототожнюють з вавилонським Таммузом.

У грецьких міфах боги і богині дуже схожі на звичайних чоловіків і жінок. Хоча вважалося, що боги значно більші за людей, гарніші і сильніші, їх зображали в людській подобі. У жилах богів текла не кров, а особлива рідина — іхор, тому їхні тіла були нетлінними. Все ж люди своєю зброєю могли серйозно поранити їх. Однак ці рани завжди загоювались і боги залишалися молодими.

Здебільшого боги, яким поклонялися греки, були дуже аморальними і мали людські пороки. Вони сварилися одні з одними, билися і навіть вчиняли змови. Наприклад, верховний бог Зевс скинув з престолу свого батька Кроноса. Раніше Кронос так само повівся зі своїм батьком Ураном, якого він ще й кастрував. Обидва ці божества були жорстокими батьками. Дітей, яких Урану народжувала його дружина Гея, він відразу ув’язнював під землею, не даючи їм навіть побачити світла. А Кронос проковтував дітей, яких йому народжувала Рея. Поведінка деяких богів була огидною: вони займалися статевою розпустою та кровозмішенням, ґвалтували, брехали, крали, пиячили і вбивали. Тих, хто впав у немилість богів або богинь, карали з особливою жорстокістю. Наприклад, сатира Марсія, який викликав Аполлона на музичне змагання, той прив’язав до дерева і здер з нього шкіру. А богиня Артеміда перетворила мисливця Актеона на оленя за те, що він побачив її оголеною. Потім вона нацькувала на нього його ж власних собак, і ті його з’їли.

Звичайно, дехто каже, що ці міфи були лише плодом уяви поетів. Але ось що стосовно цього у V ст. н. е. написав Августин: «Саме те, що наводять для виправдання богів,— що, мовляв, усі розповіді про них є вигадками, а не правдою,— якщо розглядати це з погляду релігійного благочестя, виглядає ще більшим злочином, а якщо взяти до уваги лукавість демонів, то це велика хитрість, метою якої є обман. Адже якщо ганебні речі розповідаються про верховного правителя вітчизни, правителя хорошого і доброчинного, то чи не є вони тим ганебнішими, чим менше відповідають правді і невластиві його життю?» (О Граде Божьем. II. Х). Однак, судячи з популярності цих розповідей, які лягли в основу грецьких вистав, більшість людей не вважали їх брехнею і не бачили в них нічого поганого. Аморальність богів була людям на руку, бо нею вони виправдовували свої ганебні вчинки. (Див. ГРЕЦІЯ, ГРЕКИ, Релігія Греції.)