Згодом через пророка Ісаю Єгова передрік проповідування доброї новини. Ісус Христос, прочитавши це пророцтво в синагозі в Назареті, промовив: «Сьогодні виконалися слова Писання, які ви щойно почули» (Лк 4:16—21). У пророцтві Ісаї говорилося, для чого буде проповідуватись добра новина, особливо після приходу Месії, і які результати це принесе (Іс 61:1—3).

Поширення. Коли народився Ісус, ангел проголосив пастухам: «Не бійтесь, я прийшов звістити вам добру новину, яка принесе велику радість усім людям» (Лк 2:10). Іван Хреститель підготував дорогу для Ісуса, який мав проповідувати добру новину. Іван казав юдеям: «Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне» (Мт 3:1, 2). Сам Ісус говорив про його служіння: «Починаючи від днів Івана Хрестителя й дотепер, мета, якої люди прагнуть досягти,— це небесне Царство. І досягти її зможуть ті, хто докладає для цього всіх зусиль» (Мт 11:12).

Протягом свого земного служіння Ісус проповідував добру новину лише юдеям і прозелітам. Він сказав: «Я був посланий не до всіх, а тільки до загублених овець з народу Ізраїля» (Мт 15:24). Висилаючи 12 апостолів проповідувати, він наказав їм: «Не виходьте на дорогу, яка веде до інших народів, і не заходьте в жодне самарійське місто, а йдіть до загублених овець з народу Ізраїля» (Мт 10:5, 6). Все ж одного разу Ісус проповідував самарянці (самаряни були далекими родичами ізраїльтян), хоча й не збирався проповідувати в її місті. Ця жінка та інші мешканці міста відгукнулись настільки прихильно, що Ісус зупинився в них на два дні (Ів 4:7—42).

Після того як Ісус помер і воскрес, він дав своїм учням такий наказ: «Тож ідіть та робіть учнями людей з усіх народів, хрестячи їх в ім’я Батька, і Сина, і святого духу, навчаючи їх дотримуватися всього того, що я вам наказав» (Мт 28:19, 20). Також він сказав, що вони проповідуватимуть «навіть у найвіддаленіших куточках землі» (Дії 1:8). Однак приблизно три з половиною роки святий дух скеровував учнів проповідувати лише юдеям і самарянам. Потім Бог послав Петра звістити добру новину римському сотнику Корнилію та його домашнім (Дії, розд. 10, 11; 15:7). Відтоді добру новину почали проголошувати всюди, де на той час було можливо.

Людей буде суджено відповідно до їхнього ставлення до доброї новини: ті, хто приймає добру новину і слухається її, отримає спасіння, а ті, хто її відкидає, будуть знищені (1Пт 4:5, 6, 17; 2Фс 1:6—8). Тому вкрай важливо, щоб той, хто проповідує добру новину, робив це від серця, зі щирих спонук, і любив людей. Апостоли настільки цінували життєдайну добру новину і так палали Божим духом і любов’ю, що передавали своїм слухачам «не лише Божу добру новину, але й самих себе» (1Фс 2:8). Бог дав проповідникам доброї новини право отримувати матеріальну допомогу від тих, кому вони проповідували (1Кр 9:11—14). Але Павло та його товариші дуже цінували честь нести добру новину, тому ніколи не зловживали цим правом і робили все можливе, щоб навіть не створювати враження, ніби вони служать заради матеріальної вигоди. Свою позицію в цьому питанні апостол Павло описав у 1 Коринфян 9:15—18 і 1 Фессалонікійців 2:6, 9.