[Рамка на сторінці 27]

Макронісос Острів жаху

Протягом 10 років, з 1947 по 1957 роки, сухий та безлюдний острів Макро́нісос став житлом для більш ніж 100 000 в’язнів. Були серед них і вірні Свідки, котрих висилали туди за християнський нейтралітет. Ініціаторами такого вигнання були зазвичай священики Грецької православної церкви, які фальшиво звинувачували Свідків у тому, що вони комуністи.

Стосовно методів «виправлення», які були популярні на цьому острові, у грецькій енциклопедії «Папірос Ларюс Британіка» зазначається: «Методи жорстокого катування... неприйнятні для цивілізованого народу, умови життя і принизливе ставлення вартових до в’язнів... є ганьбою для історії Греції».

Декому зі Свідків сказали, що вони будуть на цьому острові доти, доки не відмовляться від своїх релігійних переконань. Але незважаючи на це, Свідки залишалися непохитними. Окрім того, дехто з політичних в’язнів, спілкуючись зі Свідками, прийняв біблійну правду.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Мінос Коккінакіс (третій справа) і я (четвертий зліва) на острові Макронісос.

Ми дізналися, що нас збираються відіслати на пустельний грецький острів Макронісос неподалік Аттики. Сама лише згадка про цей острів наводила жах, тому що табір, який був там, асоціювався з тортурами і рабською працею. Прямуючи туди, ми зупинилися в місті Піреї. Хоча ми були в наручниках, але нас дуже підбадьорило те, що на човен сіло ще кілька братів, які відразу обіймали нас (Дії 28:14, 15).

Життя на цьому острові було справжнім кошмаром. Солдати від ранку до вечора знущалися над в’язнями. Чимало тих, хто не був Свідком, зійшли з розуму, інші померли, також багато стали каліками. Вночі ми чули крики та стогін тих, кого катували. Ночі були дуже холодні, і моя тонка ковдра майже не гріла.

Мало-помалу Свідки Єгови стали добре знані в таборі, оскільки ця назва щоранку згадувалася під час переклички. Отож у нас було багато можливостей свідчити. Мені навіть випала честь охрестити політичного в’язня. Він зробив добрий поступ і вирішив присвятити своє життя Єгові.

Будучи у засланні, я постійно писав своїй коханій дружині, але жодного разу не отримав відповіді. Однак я не знеохочувався, а далі писав ніжні листи, намагався потішати її та запевняв, що це лише тимчасова розлука і що ми невдовзі знову будемо щасливі.

Тим часом приїжджало більше братів і кількість Свідків зростала. Я працював з паперами й тому познайомився з полковником табору. Оскільки він поважав Свідків, я набрався сміливості запитати його, чи можна отримувати біблійну літературу з нашого центру в Афінах. «Це неможливо,— сказав він,— але ваші люди в Афінах можуть спакувати її як багаж та вислати на моє ім’я». Мене заціпило! Через кілька днів, коли ми розвантажували один з прибулих кораблів, поліцейський привітав полковника та повідомив йому: «Пане, прибув ваш багаж». «Який багаж?» — запитав полковник. Я випадково опинився поблизу й підслухав розмову, тому прошепотів полковнику: «Мабуть, це наш багаж, висланий на ваше ім’я, як ви і наказували». Таким чином Єгова попіклувався про наше духовне харчування.

Несподівані благословення та знову страждання

Наприкінці 1950 року мене звільнили. Я повертався додому кволий, блідий та виснажений, до того ж не знав, як мене приймуть вдома.