ОСТРІВ ТОРТУР

Незахищений від вітру, безводний і випалений сонцем скелястий острів Макронісос лежить біля узбережжя Аттики, приблизно за 50 кілометрів від Афін. Довжина острова становить усього 13 кілометрів, а максимальна ширина — 2,5 кілометра. З 1947 по 1958 рік на ньому перебувало понад 100 000 в’язнів. Серед них були комуністи і ті, кого лише підозрювали в цьому, колишні повстанці, а також чимало вірних Свідків Єгови.

Коли на початку 1949 року я прибув на цей острів, в’язні були поділені на кілька таборів. Мене помістили в табір з низьким рівнем безпеки, в якому налічувалось кілька сотень чоловіків. Приблизно 40 з нас спали на землі в 10-місному брезентовому наметі. Ми пили смердючу воду і їли переважно сочевицю та баклажани. Нам постійно дошкуляв вітер і пил. Але принаймні ми не тягали без кінця туди-сюди каміння, на відміну від інших нещасних в’язнів, яким таке садистичне знущання завдавало нестерпних фізичних і розумових мук.

Одного дня, прогулюючись берегом, я зустрів кількох Свідків з інших таборів. Як же ми зраділи! Ми зустрічалися при кожній нагоді, але були дуже обережними, щоб нас не викрили. Також ми обачно проповідували іншим в’язням. Деякі з них пізніше стали Свідками Єгови. Така діяльність і щиросердні молитви допомагали нам підтримувати свою духовність.

У ПАЛАЮЧІЙ ПЕЧІ

Після десятьох місяців «перевиховання» мої поневолювачі вирішили, що мені пора вдягнути військову форму. Коли я відмовився, вони потягли мене до коменданта табору. Я дав йому листок, на якому було написано: «Я хочу бути лише воїном Христа». Погрожуючи, комендант відправив мене до свого заступника — архієпископа Грецької православної церкви, який був одягнений у всі священицькі регалії. Коли я сміливо відповів на його запитання на основі Біблії, він гнівно закричав: «Заберіть його! Він фанатик!»

Наступного ранку солдати знову звеліли мені одягнути військову форму. Я відмовився, і вони побили мене кулаками і дерев’яним кийком. Після цього вони відвели мене в лазарет, щоб переконатися, що мені нічого не зламали, і потягли назад до намету. І так відбувалося щодня протягом двох місяців.

Я не зрікся своєї віри, тому незадоволені солдати спробували новий метод. Вони зв’язали мені руки за спиною і почали жорстоко бити мене мотузками по ступнях. Відчуваючи нестерпний біль, я згадав Ісусові слова: «Щасливі ви, коли через мене люди ганьблять та переслідують вас... Тіштеся і переповнюйтесь радістю, бо в небі вас чекає велика нагорода. Так само переслідували і пророків, що були до вас» (Матв. 5:11, 12). Здавалося, що все це тривало цілу вічність, але зрештою я знепритомнів.

Я прийшов до тями в холодній камері, в якій не було ні хліба, ні води, ні ковдри. Незважаючи на це, я залишався спокійним. Як і обіцяє Біблія, «Божий мир» беріг моє серце і мої думки (Філ. 4:7, прим.). Наступного дня один добрий солдат дав мені хліба і води, а також шинель. Пізніше інший солдат віддав мені свій пайок. У цій та в багатьох інших ситуаціях я відчував на собі ніжну турботу Єгови.

Влада вважала мене невиправним бунтарем, тому мене відправили в Афіни, щоб я постав перед військовим судом. Я був засуджений на три роки ув’язнення в тюрмі на острові Ярос, що лежить приблизно за 50 кілометрів на схід від острова Макронісос.