Індіанці відгукуються на добру новину

На початку 1970-х років Фредерік Мак-Алман, проповідуючи на базарі у Чаріті, залишив журнали «Вартова башта» і «Пробудись!» індіанській жінці, на ім’я Моніка Фітсаллен. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 176). Моніка, яка жила в індіанській резервації, принесла ці журнали додому. Якось під час хвороби вона прочитала їх і відразу зрозуміла, що це правда. Невдовзі вона вже стала вісником доброї новини — єдиним на всю резервацію. А в 1974 році Моніка Фітсаллен охрестилася.

Моніка пригадує: «Я заповзятливо проповідувала від дому до дому, і була дуже щаслива, що можу поділитися своїми новими знаннями з нашими мешканцями. Але для того щоб дістатися до їхніх домівок, треба було багато подорожувати річками. Кількість зацікавлених зростала, отож я стала проводити з ними зібрання, на яких ми читали і обговорювали інформацію з посібника для біблійного вивчення «Правда, яка веде до вічного життя». 

Чи наполеглива праця Моніки принесла плоди? Аякже. Сьогодні разом з нею в тій місцевості служать ще 13 вісників, у тому числі її чоловік, син з невісткою та внучка. Донедавна їхня невеличка група, щоб добратись до найближчого збору, мусила плисти на каное 12 годин. Сьогодні ж вони проводять зібрання у своїй місцевості, і на зібрання приходить втричі більше людей, ніж вісників!

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 176, 177]

Я вивчала Боже Слово через листування

Моніка Фітсаллен

Рік народження: 1931

Рік хрещення: 1974

Факти з біографії: протягом двох років вона вивчала Боже Слово через листування й активно проповідувала своїм односельчанам-індіанцям. Сьогодні вона осліпла і, щоб проповідувати, вивчає біблійні вірші напам’ять.

Я живу в індіанській резервації Варамуурі, що на річці Морука на північному заході Гайани. На початку 1970-х років, коли я вперше почула правду, найближчий збір був у місті Чаріті, що на річці Померун. Аби добратись до нього, треба було плисти 12 годин на каное.

Я зустріла Свідків Єгови на базарі у Чаріті. Фредерік Мак-Алман запропонував мені «Вартову башту» і «Пробудись!». Я привезла ці публікації додому і сховала в комод, де вони пролежали два роки. Тоді я захворіла, і деякий час була прикута хворобою до ліжка. У мене почалась депресія. І раптом я згадала про журнали. Я прочитала їх і відразу зрозуміла, що це правда.

Приблизно в той же час мій чоловік Юджін почав шукати роботу і вирішив поїхати до Чаріті. Мені вже стало краще, тож я вирушила з ним. Однак моєю ціллю було знайти Свідків Єгови. Мені не довелося довго шукати, адже в той дім, де ми зупинилися, прийшла жінка-Свідок. «Ви з «Вартової башти»?» — запитала я. Коли вона сказала, що так, я почала розпитувати про того чоловіка, якого зустріла на базарі два роки тому. Вона відразу ж пішла за Фредеріком Мак-Алманом, який проповідував з групою вісників по сусідству.

Коли вони повернулися, брат Мак-Алман показав, як за допомогою книжки «Правда, яка веде до вічного життя» можна вивчати Біблію. Я погодилась на вивчення. Але оскільки ми з чоловіком мусили їхати додому, то далі я навчалась через листування. Саме в такий спосіб я пройшла дві книжки — «Правда» і «Речі, що в них не можна сказати неправди Богові». Під час вивчення першої книжки я офіційно залишила англіканську церкву і стала неохрещеним вісником. Священик написав мені: «Не слухай Свідків Єгови. Вони не мають глибокого біблійного розуміння. Я прийду, і ми поговоримо на цю тему». Але він так ніколи і не прийшов.

Оскільки я була єдиним вісником в індіанській резервації, то розповідала про те, що дізнавалася, своїм сусідам. Також я проповідувала своєму чоловікові. І мені дуже радісно, що він охрестився через рік після мене. Сьогодні, окрім нас, у нашій місцевості є ще 12 вісників.

Тепер я вивчаю біблійні вірші напам’ять, бо нещодавно через глаукому та катаракту я стала втрачати зір. Але, незважаючи на це, я вдячна Єгові, що і далі можу служити йому.

[Ілюстрація на сторінці 178]

Фредерік Мак-Алман, Юджін і Моніка Фітсаллен розповідають добру новину індіанцеві, який ремонтує своє каное.