З Ґілеаду на Померун

За словами Фредеріка Мак-Алмана, праця на ріці Померун носить дещо інший характер. Через рік після закінчення у 1970 році школи Товариства Вартової башти Ґілеад він прибув у Чаріті, село, що стоїть на східному березі ріки Померун на віддалі 34 кілометрів від моря. Там була група з п’яти вісників Царства.

«П’ять довгих років ми мали «задоволення» веслувати на «Віснику II» вверх та вниз по Померуну, перш ніж отримали вживаний мотор потужністю шість кінських сил,— пригадує брат Мак-Алман.— Пливучи за течією, ми проповідували по східному березі Померуна, аж поки не допливали до Хакні, це за 11 кілометрів до гирла ріки. Там ми з комфортом ночували в домі сестри де Камбра, яка у той час працювала акушеркою. Наступного ранку ми відправлялися далі до гирла ріки і там перепливали на західний берег. Тоді ми опрацьовували його по дорозі назад до Чаріті, знову 34 кілометри».

Мотор потужністю шість кінських сил добре служив їм десять років. Потім, у 1986 році, його замінили мотором нової моделі потужністю 15 кінських сил. Провівши у вірному служінні на Померуні понад 21 рік, брат Мак-Алман може дивитися на новий Зал Царства з почуттям завершеності праці. Цим залом зараз користується збір із 43 вісників, які приїжджають з верхньої та нижньої частини ріки. Число присутніх на зібраннях у середньому перевищує 60 осіб, а на Спомин смерті Ісуса Христа у 1992 році прийшло 190 осіб!

Пошуки «чоловіка з Вартової башти»

Понеділок у Чаріті — базарний день. Це добрий час для проповідування доброї новини, і Свідки приходять туди з журналами «Вартова башта» і «Пробудись!». Одного разу, десь на початку 1970-х років, прийшла на базар і взяла у брата Мак-Алмана журнали жінка на ім’я Моніка Фітцален з Варімурі, що лежить на ріці Морука. Але, приїхавши додому, вона поклала журнали на дно скрині з одягом.

«Вони лежали там два роки, і я не брала їх до рук,— пригадує Моніка.— Потім я захворіла і деякий час була прикута до ліжка. Під час видужання, щоб чимось займатися, я поперечитувала все, що мала вдома. Потім я згадала про два журнали у скрині з одягом і почала досліджувати їх». Жінка відразу розпізнала голос правди.

Коли Моніка видужала, то попросила свого чоловіка Юджіна пошукати роботу на березі Померуна, так щоб вона могла знайти того мужчину, який дав їй журнали. Юджін погодився, але знайшов роботу лише на один тиждень, з понеділка до п’ятниці та в суботу до обіду, на фермі недалеко ріки Померун.

Прийшла субота, а Моніка все ще не знайшла мужчину, що дав їй журнали. Коло обіду вона запитала Юджіна, чи течія дозволить їм поплисти до Чаріті, щоб знайти «чоловіка з Вартової башти». Коли вона закінчила говорити, почулися кроки і з’явилася усміхнена сестра, що йшла запропонувати їм найновіші видання журналів. «Чи ви теж з Вартової башти?» — запитала Моніка. Після того посипалося стільки питань, що сестра була вимушена повернутися до човна за підмогою. Хто був на човні? Хто ж, як не брат Мак-Алман!

Було розпочато біблійне вивчення за допомогою листування. Через короткий час Моніка написала заяву про залишення англіканської церкви. У відповідь вона отримала від священика записку такого змісту: «Не слухайте Св. Єг. Вони поверхово розуміють Біблію. Я приїду, щоб обговорити з вами цю справу». Той священик ще до сьогодні не з’явився. Тим часом, у 1975 році, Моніка охрестилася. Через рік її чоловік, якого брати зараз з любов’ю кличуть дядя Юджін, детально дослідивши Святе Письмо, теж охрестився (Дії 17:10, 11). Хоча до найближчого збору у Чаріті їм треба плисти 12 годин каное, вони і досі є активними вісниками Царства.

Місіонерські подорожі углиб країни

У недавні роки Товариство Вартової башти регулярно організовувало місіонерські експедиції вглиб країни. Завдяки моторним човнам охочі добровольці відчули радість проповідування у резерваціях американських індіанців та у віддалених поселеннях, де люди займаються заготівлею деревини та сільським господарством на берегах деяких водних шляхів, що ведуть углиб країни. Ці піонери, у прямому значенні цього слова, мають привілей першими нести рятівне «ім’я Єгови» у ці віддалені місцевості (Римлян 10:13—15, НС). Брати зносять багато труднощів, деколи потрібно плисти цілих три дні, щоб прибути у ті місця. Але винагороди вартують цього.

Під час першої місіонерської подорожі в ту місцевість у липні 1991 року недалеко лісозаготівельного поселення Квебанна, що на ріці Вайні, брати зустріли одного молодого чоловіка, п’ятидесятника. При наступних відвідинах у жовтні з ним було розпочато біблійне вивчення. Вперше він побачив у своїй власній Біблії, що Боже ім’я — Єгова, що Ісус не є Всемогутнім і що доктрина про Трійцю не є біблійною (Вихід 15:3; 1 Коринтян 11:3). Він сприйняв усе з таким ентузіазмом, що після того, як брати пішли, зібрав кількох своїх одновірців і почав показувати їм у їхніх Бібліях правду про Бога Єгову та Ісуса Христа. Коли більшість з них відвернулися від правди, він вирішив, що настав час вийти з «Вавілона великого» (Об’явлення 18:2, 4, Деркач). Коли наступного разу брати відвідали його в лютому 1992 року, він розповів їм про те, що сталося, і додав: «Я хочу приєднатися до вас. Я хочу стати Свідком Єгови. Я хочу навчати людей правди!»

Такі приклади допомагають братам продовжувати цю нелегку працю. Ті, що їздять у місіонерські подорожі, мусять жертвувати своїми домашніми вигодами, наражатися на можливість заразитися такими хворобами, як малярія, та на інші небезпеки, які можна зустріти у диких місцевостях. Але ті, хто залишається вдома, також жертвують своїми інтересами. Сім’ї скучають без своїх улюблених деколи по кілька тижнів. Збори повинні справлятися без старійшин, і тоді інші молоді брати, а деколи всього один, залишаються, щоб піклуватися про потреби збору. Але збір дуже радіє і підкріпляється, коли чує зміцнюючі історії, які розповідають брати після повернення. У порівнянні з радістю витрати здаються мізерними.

Зверху справа: місіонерська група повертається до табору.