Чому стільки ненависті?

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В НІМЕЧЧИНІ

«ЧОМУ?» Це коротке запитання, проте воно вимагає відповіді. Воно вимагало відповіді, коли було написане на картці, прикріпленій до букета квітів. Цей букет лежав у березні 1996 року на подвір’ї школи в шотландському місті Данблейні поміж купами квітів та плюшевих ведмедиків. За декілька днів до того якийсь божевільний увірвався до школи та застрілив 16 дітей і їхню вчительку. Він поранив ще кількох людей і застрілився сам. Цього чоловіка явно переповнювала ненависть до себе, до інших і взагалі до суспільства. Пригнічені горем батьки та друзі, так само як і мільйони людей по цілому світі, запитують: «Чому? Чому невинні діти вмирають такою смертю?»

Світ сповнений сліпої, непоясненної ненависті — цей факт, либонь, не оминув вашої уваги. Можливо, ви самі вже з якоїсь причини були жертвою ненависті. Ймовірно, ви також не один раз запитували «Чому?»

Позитивна і негативна ненависть

«Ненависть» визначається як «почуття великої неприхильності, ворожості». Звичайно, що добре мати «почуття великої неприхильності, або ворожості» до тих речей, котрі можуть бути згубними чи шкодити особистим стосункам. Коли б усі мали таку ненависть, то у нашому світі жилось би набагато краще. Проте, на жаль, недосконалі люди схильні ненавидіти не те, що треба, і з неправильних причин.

Руйнівна ненависть ґрунтується на упередженні, незнанні або дезінформації, і, за одним визначенням, здебільшого виникає через «страх, гнів чи почуття образи». Оскільки така ненависть має неправильну основу, вона спричиняє нещастя і раз у раз піднімає запитання «Чому?».

Кожен з нас знає людей, з якими важко налагодити стосунки, та чиї риси характеру або звички нас деколи дратують. Але роздратування — то одне, інша річ — коли з’являється бажання нанести людині фізичну шкоду. Тому нам, можливо, важко уявити, як хтось може плекати почуття ненависті до цілих груп людей, до того ж часто навіть до незнайомих. Ці люди можуть не погоджуватися з нашими політичними поглядами, сповідувати іншу релігію або бути іншої національності — але хіба ж це причина для ненависті?

І все ж таки ненависть існує! В Африці ненависть між племенами хуту і тутсі призвела до різанини 1994 року. Один репортер пізніше запитував: «Як сталося, що у такій маленькій країні накопичилося стільки ненависті?» На Близькому Сході ненависть викликала терористичні напади арабів та ізраїльських зелотів. У Європі ненависть поділила на частини колишню Югославію. Та, згідно з одним газетним повідомленням, в одних лише Сполучених Штатах Америки «приблизно 250 сповнених ненависті груп» поширюють расистські ідеї. Звідки стільки ненависті? Чому?

Ненависть вкорінена так глибоко, що вона залишається навіть після того, як залагоджуються породжені нею конфлікти. Чим іншим можна пояснити той факт, що підтримувати мир у пошматованих війною та заляканих терористами країнах так важко? Як ще пояснити те, що сталося після укладення мирного договору наприкінці 1995 року в Парижі? У цьому договорі стояла умова — місто Сараєво повинно знову об’єднатися у складі Федерації Боснії, Герцеговини й Хорватії. Більшість сербів, що жили у Сараєві, почали втікати з міста та приміських районів, боячись розправи. Люди грабували й палили доми, які вони залишали. Газета «Тайм», повідомляючи про це, робить висновок: «Відбулося возз’єднання Сараєва, але не його мешканців».

Мир між людьми, котрі ненавидять одні одних, є у ліпшому випадку лише фальшивим миром, і ціна йому така ж, як фальшивим грошам. Оскільки цей мир не має справжньої основи, він може розвалитися від найменшого доторку. У цьому світі так багато ненависті й так мало любові. Чому?

Світ, навчений ненавидіти

ЛЮДИ народжуються з успадкованим себелюбством. А себелюбство, якщо його не контролювати, може перетворитись у ненависть. Мало того, що люди самолюбні від природи, ще й суспільство, по суті, вчить їх бути егоїстичними!

Звичайно, такі узагальнення не завжди доречні, але певні умонастрої є надто поширеними, щоб відкинути їх як незначні відхилення. Ви, напевно, погодитеся, що політики часто більш цікавляться перемогою на виборах, ніж проблемами виборців? Бізнесменів нерідко більше цікавить те, як заробити гроші, хоч би й нечесним шляхом, а не те, щоб на ринку були лише добрі товари. А хіба представники духівництва часто не приділяють більше уваги своїй популярності чи грошам, ніж тому, як вести свою паству шляхами моралі й любові?

Від самого дитинства

Коли діти ростуть в атмосфері вседозволеності, вони, по суті, вчаться егоїзму, оскільки уважність до інших та безкорисливість приносяться в жертву дитячим забаганкам. У школі та в коледжі студентів вчать боротися за перше місце як у навчанні, так і в спорті. Все робиться під гаслом: «Якщо ти не перший — ти ніхто!»

Відеоігри, в котрих насильству відводиться значне місце, вчать молодих людей вирішувати проблеми у себелюбний спосіб — супротивника треба просто знищувати! Такі ідеї аж ніяк не виховують почуття любові! Понад десять років тому міністр охорони здоров’я США попередив, що відеоігри небезпечні для дітей. Він сказав: «Зміст цих ігор полягає в тому, щоб знищити ворога. У них немає нічого конструктивного». В одному листі, написаному до редакції газети «Нью-Йорк таймс», зауважувалось, що багато відеоігор «потурає найпримітивнішим людським інстинктам». Далі у листі писалось, що «вони [відеоігри] виховують покоління молодих людей, які не звикли думати і мають погану вдачу». Один завзятий прихильник відеоігор з Німеччини чесно визнав правдивість думки, висловленої у листі, й сказав: «Ці ігри переносять мене в ізольований світ мрій, де все керується гаслом: «Убити чи бути вбитим».

Коли ненависть поєднується з расизмом, вона стає ще зловіснішою. Німці сьогодні явно стривожені відеофільмами правих екстремістів, у котрих показуються сцени насильства над іноземцями, зокрема над турками. І ця тривога цілком обґрунтована, оскільки 1 січня 1994 року з 6 878 100 іноземців, які проживають у Німеччині, турки становили майже 27,9 відсотка.

Расистські почуття живлять думку, котру з дитинства виховує націоналізм,— ненавидіти ворогів своєї країни є правильно. У статті співробітника газети «Таймс» Джоржа Табера зауважувалося: «З усіх політичних «-ізмів» історії найсильнішим є, напевно, націоналізм». Далі Табер пояснив цю думку: «Він [націоналізм] спричинив більше кровопролиття, ніж будь-що інше, коли не брати до уваги релігії. Століттями демагоги розпалювали незадоволення фанатичної юрби, звалюючи вину за всі проблеми на якусь сусідню етнічну групу».

За багатьма проблемами сьогоднішнього світу криється прадавня ненависть до інших етнічних груп, рас або національностей. Зростає й ксенофобія — страх перед незнайомими людьми або чужоземцями. Проте група німецьких соціологів виявила цікавий факт — прояви ксенофобії найбільш помітні там, де живе небагато чужоземців. Це, здається, доводить, що ксенофобія частіше виникає через упередження, а не через особистий досвід. «У молодих людей упередження виховується родиною і друзями»,— кажуть соціологи. Дійсно, 77 відсотків опитаних, які підтвердили, що упереджено ставляться до іноземців, рідко або й ніколи не мали з ними прямих контактів.

Навчити самолюбства неважко, бо певною мірою кожен з нас успадкував цю рису від недосконалих батьків. Але яку роль відіграє релігія у конфлікті між любов’ю і ненавистю?

Чого навчає релігія?

Люди зазвичай думають, що релігія виховує любов. Але якщо це так, то чому релігійні розбіжності лежать в основі конфліктів у Північній Ірландії, на Близькому Сході та в Індії, і це тільки три приклади. Звичайно, дехто доводить, що у цих заворушеннях слід винуватити не релігійні, а політичні розбіжності. Це спірне питання. У кожному разі очевидне одне — релігійні організації не змогли навчити людей настільки сильної любові, щоб вона перемагала політичні та етнічні упередження. Тому багато католиків, православних та членів інших релігій оправдують упередження, що веде до насильства.

Нема нічого поганого у намаганнях спростувати доктрини та звичаї релігійної групи, якщо вони комусь здаються неправильними. Але чи це дає право застосовувати насильство у боротьбі з такою групою або її членами? «Релігійна енциклопедія» (англ.) відверто визнає: «В історії Близького Сходу та Європи багато разів траплялось, що релігійні лідери закликали до брутальних нападів на інші релігійні групи».

У цій енциклопедії думка про насильство як невід’ємну частину релігії передана такими словами: «Дарвіністи не єдині, хто визнає необхідність конфлікту для соціального та психологічного прогресу. Релігія завжди служила невичерпним джерелом конфліктів і насилля, а отже, і прогресу».

Насильство не можна виправдати тим, що воно нібито необхідне для прогресу. Це суперечило б відомому принципові, який встановив Ісус Христос, коли апостол Петро хотів захистити його від небезпеки. Петро «витягнув руку, і меча свого вихопив, та й рубонув раба первосвященика,— і відтяв йому вухо. Тоді промовляє до нього Ісус: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча,— від меча і загинуть» (Матвія 26:51, 52; Івана 18:10, 11).

Насилля над людьми, незалежно від того чи добрі вони, чи погані, не є виявом любові. Тому ті, хто вдається до насильства, не можуть справедливо твердити, ніби вони наслідують сповненого любові Бога. Письменник Амес Оз недавно завважив: «Для всіх релігійних фанатиків характерно... що «накази», які вони отримують від Бога, по суті, завжди наказують одне — ти маєш вбивати. Бог фанатиків більше схожий на диявола».

Подібну думку можна знайти в Біблії: «Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові: Кожен, хто праведности не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б. Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив» (1 Івана 3:10, 15; 4:20, 21).

Коли релігія правдива, вона повинна виявляти любов, причому навіть до ворогів. Про Єгову написано: «[Він] наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних». (Матвія 5:44, 45; також дивіться 1 Івана 4:7—10). Як це не схоже на вчинки Сатани, бога ненависті! Він спокушає й зваблює людей до розпусти, злочинів та самолюбства, наповнюючи їхнє життя болем та стражданнями. І це у той час, коли він чудово розуміє, що такий зіпсутий спосіб життя кінець кінцем приведе людей до загибелі. Чи ж варто служити богові, який не може та й не хоче захистити своїх прибічників?

Страх, гнів або образа

Легко довести, що ці емоції розпалюють ненависть. У повідомленні в журналі «Тайм» говориться: «Від неспокійних 1930-х років строкате зібрання крайніх правих рухів у Європі ніколи ще не мало таких, здавалося б, сприятливих умов для зросту... Люди бояться втратити роботу, й, охоплені холодним гнівом на безсилий уряд центристів, вони роблять козлами відпущення чужоземців, які живуть поруч». Йорґ Шіндлер у газеті «Райнішер меркур/кріст унд вельт» звернув увагу на десятки тисяч політичних біженців, які протягом останніх двох десятиліть наводнили Німеччину. Газета «Джемен трібюн» попереджає: «Хвиля расизму зростає по цілій Європі». Наплив стількох іммігрантів викликає почуття ненависті. Можна почути, як люди нарікають: «Вони обходяться нам у добру копійку, вони відбирають у нас роботу, вони становлять небезпеку для наших дочок». За словами Теодора Зелдіна, члена Оксфордського коледжу св. Антонія, люди «лютують тому, що вони почуваються зневаженими, або тому, що над ними нависла якась загроза. Потрібно звернути увагу саме на причини їхнього гніву».

Британська телевізійна журналістка Джоун Беквелл влучно описує наш світ — світ, котрий вчить ненавидіти. Вона говорить: «Я не є ортодоксальною християнкою, але у вченнях Ісуса я бачу мудру і абсолютну істину: зло — це катастрофічна відсутність любові... Так, ми живемо у суспільстві, що не дуже зважає на доктрину любові. У суспільстві, яке є таким лукавим, що, по суті, відкидає цю доктрину як наївну, сентиментальну й утопічну, яке глузує над ідеями про те, що турбота та самовідданість цінніші за корисливість та егоїзм. «Будь реалістичним»,— говорить воно, остаточно домовляючись про справу, а тоді не виконує своїх обов’язків і затушовує явні докази свого обману. Такий світ плодить невдах і самітників, людей, відрізаних від того, що суспільство вважає благополуччям,— від успіху, почуття власної гідності та щасливих сімей».

Ясно, що Сатана, який є богом цього світу, вчить людство ненависті. Але, як окремі люди, ми можемо навчитися любові. Наступна стаття покаже, що це можливо.