До каяття має спонукувати як розум, так і серце.

Зрозуміти суть серцем. Щоб покаятися, людина має спершу «почути» виправлення і «побачити» свою провину, а для цього потрібне сприйнятливе серце. (Пор. Іс 6:9, 10; Мт 13:13—15; Дії 28:26, 27.) Треба не просто збагнути те, що чує вухо і бачить око, але й, що важливіше, всім серцем зрозуміти суть (Мт 13:15; Ів 12:40; Дії 28:27). Людина має визнати неправильність своєї поведінки не тільки розумом, але й серцем. Тим, хто вже знає Бога, можливо, треба буде знову взяти до серця знання про нього та його накази (Пв 4:39; пор. Пр 24:32; Іс 44:18—20) і завдяки цьому опам’ятатися (1Цр 8:47). Маючи в серці правильні спонуки, вони зможуть обновити свій розум і «особисто переконатися, в чому полягає добра, приємна й досконала Божа воля» (Рм 12:2).

Якщо людина всім серцем вірить у Бога і любить його, то відчуватиме смуток через неправильні вчинки і щиро про них шкодуватиме. Усвідомивши, наскільки величним і великодушним є Бог Єгова, грішник відчує глибоке каяття через те, що стягнув ганьбу на його ім’я. (Пор. Йв 42:1—6.) А любов до ближнього спонукає його жалкувати про те, що він завдав шкоди іншим, подав поганий приклад і, можливо, заплямував репутацію Божого народу в очах сторонніх людей. Грішник шукатиме прощення, бо хоче прославляти Боже ім’я і чинити добро своїм ближнім (1Цр 8:33, 34; Пс 25:7—11; 51:11—15; Дн 9:18, 19). У такої людини «розбите серце» і «пригнічений дух» (Пс 34:18; 51:17; Іс 57:15), вона «зламана духом» і «з трепетом ставиться до [Божого] слова», яке закликає до каяття (Іс 66:2), тому вона «з трепетом прийд[е] до Єгови, щоб відчути його великодушність» (Ос 3:5). Біблія каже, що коли Давид повівся нерозумно, провівши перепис, то «серце стало докоряти йому» (2См 24:10).

Людина має рішуче відкинути погану поведінку, всім серцем зненавидіти її і відчути до неї огиду (Пс 97:10; 101:3; 119:104; Рм 12:9; пор. Єв 1:9; Юд 23), адже «страх перед Єговою — це ненавидіти зло», в тому числі самозвеличення й гордість, лиху дорогу і неправдиві уста (Пр 8:13; 4:24). Разом з тим їй слід полюбити праведність і постановити надалі триматися правильного шляху. Якщо людина не відчуває ненависті до зла і не має любові до добра, у неї не буде щирої спонуки розкаятися і навернутися до Єгови. Це видно з життя Реговоама: відчувши на собі гнів Єгови, він упокорився, але згодом «робив зло, бо не постановив у своєму серці шукати Єгову» (2Хр 12:12—14; пор. Ос 6:4—6).

Усе це показує, що почуття жалю, докори сумління і сльози не є головним показником щирого каяття; вирішальну роль грають спонуки серця.