БЕЗПЕЧНЕ ЧИ СПОВНЕНЕ РИЗИКУ?

Хвороби, що передаються через кров, серйозно непокоять сумлінних лікарів і багатьох пацієнтів. Що ж це за хвороби? Слід сказати, що їх досить багато.

У праці «Техніка переливання крові» («Techniques of Blood Transfusion», 1982 рік) після обговорення більш відомих хвороб звертається увага на «інші інфекційні захворювання, пов’язані з переливанням крові», як-от сифіліс, цитомегаловірусна інфекція і малярія. Далі там сказано: «Виявлено, що під час переливання крові передаються і такі хвороби, як герпес, інфекційний мононуклеоз (вірус Епстейна-Барра), токсоплазмоз, трипаносомоз [африканська сонна хвороба й хвороба Шагаса], лейшманіоз, бруцельоз [мальтійська гарячка], тиф, філяріаз, кір, сальмонельоз та колорадська кліщова гарячка».

І список таких хвороб стає дедалі більшим. Можливо, ви вже читали заголовки на зразок: «Хвороба Лайма через переливання крові? Малоймовірно, але фахівці занепокоєні». Наскільки безпечна кров, узята в людини з позитивним тестом на хворобу Лайма? Групу медиків запитали, чи вони б згодилися, щоб їм влили кров, отриману від такої особи. «Усі відповіли ні, але жоден не порадив не приймати крові у таких донорів». Як же громадськості ставитись до запасів крові, яку фахівці собі ніколи б не перелили? («Нью-Йорк таймс», 18 липня 1989 року).

Друга підстава для занепокоєння — це те, що кров, зібрану там, де поширена якась хвороба, можуть використовувати в якійсь далекій країні, де ні громадськість, ні лікарі нічого не підозрюють про небезпеку. Оскільки люди сьогодні більше подорожують і зростає кількість біженців та іммігрантів, росте також ризик, що препарати крові можуть бути заражені невідомими хворобами.

Крім того, один інфекціоніст дав таку пересторогу: «Можливо, запаси крові слід також перевіряти на наявність хвороб, які колись вважалися неінфекційними, як-от лейкемія, лімфома і деменція [або хвороба Альцгаймера]» («Transfusion Medicine Reviews», січня 1989 року).

Такі небезпеки, звичайно ж, лякають, але, виявляється, існує ще більша загроза, яка навіває справжній жах.

ПАНДЕМІЯ СНІДУ

«СНІД назавжди змінив ставлення медиків та пацієнтів до крові. І це дуже добре, як вважають лікарі, що зібралися у Національному інституті здоров’я на конференцію з питань переливання крові» («Вашингтон пост», 5 липня 1988 року).

Пандемія СНІДу (синдрому набутого імунодефіциту) змусила людей враз усвідомити, що через кров можна заразитися інфекційними хворобами. Сьогодні жертв СНІДу вже є мільйони. Хвороба вийшла з під контролю. І смертність від неї, по суті, 100-відсоткова.

Збудником СНІДу є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), який може переноситися кров’ю. Вперше сучасну чуму виявили 1981 року. Наступного року медики дізналися, що вірус, мабуть, передається через препарати крові. Нині визнають, що сховища крові та плазми не поспішали щось робити, навіть коли з’явились тести на визначення у крові антитіл ВІЛ-інфекції. Зрештою в 1985 році кров донорів почали перевірятиa, але ця перевірка не поширювалась на раніше зібрану кров, яка вже була у сховищах.

З того часу громадськість переконували, що тепер запаси крові безпечні. Проте пізніше виявилось, що в діагностиці СНІДу існує небезпечна прогалина. Після зараження СНІДом минуть місяці, перш ніж організм виробить антитіла, які можна буде виявити за допомогою тесту. Тож людина, нічого не підозрюючи, може здати кров, але тести не виявлять інфекції. І подібні випадки вже траплялися. Люди заражалися СНІДом після переливання такої крові!

Ситуація навіть погіршилась. «Медичний часопис Нової Англії» («The New England Journal of Medicine», 1 червня 1989 року) повідомляє про «приховані ВІЛ-інфекції». З’ясувалось, що людина може бути заражена СНІДом багато років, але сучасні методи непрямої перевірки не виявлять у неї вірусу. Дехто намагається применшити небезпеку, кажучи, що такі випадки поодинокі. Та все ж вони є доказом того, що «неможливо цілком усунути ризик передачі СНІДу через кров і її компоненти» («Patient Care» [«Догляд за хворими»], 30 листопада 1989 рік). Напрошується тривожний висновок: негативний результат тесту не можна сприймати як доказ того, що людина здорова. Тож скільки ще людей заразиться СНІДом через кров?

НАСТУПНИЙ ЗЕМЛЕТРУС? ЧИ ЗЕМЛЕТРУСИ?

Мешканці сейсмічних зон, які пережили землетрус, можуть весь час перебувати в тривозі, очікуючи наступних поштовхів. Що ж стосується крові, то тут ніхто не знає, скільки смертельних землетрусів ще відбудеться.

Вірус СНІДу позначили абревіатурою ВІЛ, але деякі фахівці називають його тепер ВІЛ-1. Чому? Тому що відкрили інший вид вірусу — ВІЛ-2. Він також може викликати симптоми СНІДу і є дуже поширений у декотрих місцевостях. Крім того, «теперішні тести на СНІД не завжди його виявляють», говориться в «Нью-Йорк таймс» (27 червня 1989 рік). «Через ці нові відкриття... сховищам крові стає дедалі важче гарантувати, що взята кров безпечна».

А що сказати про віруси, споріднені зі збудником СНІДу? Президентська комісія (США) каже, що один з цих вірусів, «як вважають, викликає в дорослих T-клітинну лейкемію/лімфому і тяжке неврологічне захворювання». Цей вірус уже є в крові донорів і через неї може поширюватись далі. Тож слушно, що люди цікавляться: «Наскільки надійна перевірка на такі віруси, яку роблять у сховищах крові?»

Безперечно, тільки час покаже, скільки вірусів, які передаються через кров, ще ховається у запасах крові. «Невідоме лякає більше, ніж відоме,— написав д-р Гарольд Т. Меріман.— Віруси, інкубаційний період яких триває багато років, буде важко пов’язати з переливанням і ще важче виявити. Група Т-лімфотропних вірусів людини є, безперечно, лише перша з тих, котрі ще з’являться» («Transfusion Medicine Reviews», липень 1989 рік). «На додаток до горя, яке принесла епідемія СНІДу... протягом 1980-х років увагу до себе привернуло багато можливих або відомих уже нових небезпек переливання крові. Не потрібно мати особливу уяву, аби передректи, що інші серйозні вірусні хвороби вже існують і передаються через переливання гомологічної крові» («Limiting Homologous Exposure: Alternative Strategies», 1989 рік).

Уже відбулося стільки «землетрусів», що Центр контролю і профілактики захворювань радить бути «завжди напоготові». Тобто «медпрацівники повинні припускати, що ВІЛ-інфекцією та іншими патогенними мікроорганізмами, які передаються через кров, заражений кожен пацієнт». Тому цілком слушно, що медики й громадськість змінюють свій погляд на кров.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 10]

КРОВ, ЗНИЩЕНА ПЕЧІНКА І...

«Парадоксально, але хвороба СНІД, яка передається через кров... ніколи не становила такої великої загрози, як, наприклад, гепатит та інші хвороби»,— зазначалось у газеті «Вашингтон пост».

Дійсно, дуже багато людей захворіли й померли від гепатиту, оскільки ефективного методу лікування досі не існує. Згідно з журналом «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт» (1 травня 1989 року), у США гепатитом заражається коло 5 відсотків реципієнтів — 175 000 чоловік на рік. Близько половини з них стають хронічними носіями цього вірусу, і принаймні у кожного п’ятого розвивається цироз чи рак печінки, а 4000 осіб умирає. Уявіть собі, які заголовки з’явилися б у газетах, якби впав великий літак і всі пасажири загинули. І коли б так ставалося щомісяця, кількість жертв якраз дорівнювала б 4000 чоловік!

Лікарям давно було відомо, що легша форма гепатиту (тип А) передається через брудну їжу або воду. Потім вони дізналися, що серйозніша форма гепатиту (тип В) поширюється через кров, але не було жодного способу виявити збудника цієї хвороби в крові. Зрештою видатні науковці навчилися визначати «сліди» цього вірусу. На початку 1970-х років у декотрих країнах вже перевіряли кров на його наявність. Тож здавалось, що запаси крові тепер безпечні і їх можна успішно використовувати! Але чи дійсно так було?

Невдовзі стало відомо, що тисячі людей, які отримали перевірену кров, усе ж таки заразилися гепатитом. Багато з них після тяжкої недуги дізнались, що їхня печінка зруйнована. Але чому це сталось, якщо кров була перевірена? Вона містила вірус іншого типу гепатиту, який називають ні А, ні В (НАНБ). Протягом цілого десятиліття він був справжнім бичем, оскільки в Ізраїлі, Іспанії, Італії, США, Швеції і Японії хворобою заражалося від 8 до 17 відсотків тих, кому робили переливання крові.

Тоді у пресі почали з’являтись такі заголовки: «Таємничий вірус гепатиту врешті виділено»; «Небезпеку придушено». Було знову проголошено, що невловимого збудника піймано. У квітні 1989 року громадськість повідомили, що розроблено тест на вірус НАНБ, який стали називати гепатитом С.

Ви, мабуть, запитуєте, чи не завчасною була ця радість. Італійські дослідники відкрили ще один вірус гепатиту — мутант, яким, можливо, заражається третина всіх хворих. «Декотрих фахівців,— говорилося в бюлетені Гарвардської медичної школи («Harvard Medical School Health Letter», листопад 1989 року),— непокоїть те, що A, B, C і D — це ще не повний алфавіт вірусів гепатиту і що можуть з’явитись наступні». У газеті «Нью-Йорк таймс» (13 лютого 1990 року) було сказано: «Дослідники мають серйозні підозри, що гепатит можуть спричиняти також інші віруси; і коли їх відкриють, то назвуть вірусом гепатиту Е і так далі».

Чи сховища крові й плазми будуть змушені розробити додаткові тести, аби кров стала безпечною? Говорячи про кошти, директор Американського Червоного Хреста висловив таку тривожну думку: «Ми не спроможні запроваджувати все нові й нові тести для всіх можливих збудників інфекцій» («Medical World News» [«Вісті медичного світу»], 8 травня 1989 року).

Навіть аналіз на гепатит В не цілком надійний, тому багато людей і далі заражається цією хворобою через кров. А чи потішить людей розробка тесту на гепатит С? У «Журналі Американської медичної асоціації» («The Journal of the American Medical Association», 5 січня 1990 року) говорилося, що антитіла, які може викрити цей тест, з’являються лише за рік. А до того часу в пацієнтів, заражених через переливання крові, вже, мабуть, буде зруйнована печінка або ж вони навіть помруть.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 11]

На прикладі хвороби Шагаса видно, як через кров хвороби передаються мешканцям далеких країн. У газеті «Медикал пост» (16 січня 1990 року) повідомляється, що «від 10 до 12 мільйонів жителів Латинської Америки є носіями» збудника хвороби Шагаса. Цю хворобу вважають «у Південній Америці однією з найбільших небезпек, пов’язаних з переливанням крові». «Жук-убивця» жалить сонну жертву в обличчя, висмоктує кров і випорожнюється в рану. Жертва може роками бути носієм інфекції (і протягом того часу також здавати кров), поки в неї розвинуться серйозні ускладнення і недуга вразить серце.

Але чому це має турбувати тих, хто живе на далеких континентах? У газеті «Нью-Йорк таймс» (23 травня 1989 року) д-р Л. К. Альтман розповідає про пацієнтів, які заразились хворобою Шагаса через переливання крові, і один з них навіть помер. Альтман написав: «Інші випадки зараження могли бути не виявлені, оскільки [місцеві лікарі] не знають добре хвороби Шагаса і не усвідомлюють, що вона передається під час переливання крові». Кров дійсно може бути транспортним засобом, за допомогою якого хвороби поширюються по світі.

[Рамка на сторінці 12]

Д-р Кнуд Лунд-Олесен написав: «Оскільки... іноді донорами стають особи з груп високого ризику,— бо за це їх автоматично перевіряють на СНІД,— існують вагомі підстави уникати переливання крові. Свідки Єгови впродовж багатьох років відмовляються від цієї процедури. Невже вони дивились у майбутнє?» («Ugeskrift for Læger» [«Тижневик лікаря»], 26 вересня 1988 року).

[Ілюстрація на сторінці 9]

Папа пережив замах на своє життя. Але, вийшовши з лікарні, був змушений «через нестерпні муки» знову туди повернутися на два місяці. Чому? Тому що під час переливання крові заразився смертельно небезпечною цитомегаловірусною інфекцією.

[Відомості про джерело]

UPI/Bettmann Newsphotos