Англіканська церква

Собор духівництва англіканської церкви зібрався в листопаді 1987 р., щоб розглянути пропозицію затвердити, що «перелюб, порушення подружньої вірності, і гомосексуальні акти — грішні». Загальний секретар християнського руху жіночих і мужеських гомосексуалістів заявив: «Прийняття цієї пропозиції зруйнує Церкву, і архієпископ Кентерберійський знає це. Ми віримо, що взагалі від 30—40 процентів священиків англіканської церкви є гомосексуалістами».

Репортерка Філіппа Кеннеді, пишучи в великобританському Дейлі експрес, 29 жовтня 1987 р. каже: «Намагання Маргарети Тетчер, щоб провідники церкви давали народові правильного морального керівництва заіскрить те, що показується бути найбільше потрясіння священиків цього десятиліття. Бо, крім прем’єра-міністра, інші теж вірять, що єпископи взагалі, а особливо архієпископ Кентерберійський, є тільки слабкі базіки».

Одинадцяте листопада 1987 р., дебатували над тією пропозицією, знайшли її занадто вимогливою, і внесли квапливу поправку до пропозиції, перепускаючи її переважною більшістю. Сталось, що це не було «найбільше потрясіння священиків у цьому десятилітті». Справа закінчилась невдачею. Єпископи загладили гострі кути.

Собор того духівництва зробив таке рішення: Ідеалом були статеві зносини у шлюбному розпорядку; перелюб і порушення подружньої вірності це гріхи проти ідеалу; мужолозні подразнення статевих органів не відповідають ідеалу; і всі християни мусять бути зразковими на всіх сферах моральності, а навіть статевої. Виходить, що мужолозні акти є менш серйозними від перелюбу й порушення подружньої вірності,— гріхи проти ідеалу, тоді як мужолозтво тільки не відповідає йому. Перелюбників не виключали. Не виключали порушників подружньої вірності. Обілили мужолозних священиків і їхніх заступників.

Сурма того збору засурмила невиразним звуком, і оригінальна пропозиція парафіяльного священика, Тонія Гігтона, залишилась у замішанні (1 Коринтян 14:8). Однак, дивно, Гігтон сам голосував за вихолощену версію своєї пропозиції і став «дуже задоволений» наслідками. Трудно примирити цю реакцію з його попереднім висловом. «Якщо церква не заведе порядок,— він погрожував,— то Бог буде судити її».

Під час розмов, Гігтон наводив багато доказу проти мужолозних священиків. Один згвалтував дитину, але його тільки перемістили до іншої парафії. Іншого священика, обвинуваченого в грубій непристойності в публічному туалеті, призначили служити в іншій парафії, в якій його засудили за подібний злочин — однак не усунули з духовного сану. Мужолозні священики англіканської церкви в Лондоні, каже Гігтон, продавали саме в церкві «літературу, яка заявляють заохочує до мужолозної розбещеності, звертання до мужеських проститутів, і різних мужолозних актів». В одній книжці заявляють був малюнок «п’ятирічної дівчинки в ліжку з своїм батьком і його мужеським коханцем».

Оскільки ігнорували докази Гігтона, то як це, що він був «дуже задоволений»? Немає сумніву, священиків англіканської церкви легко задовольняти. Так як було сказано в одному новинковому рапорті: «Жодну ганьбу не осуджували суворо, краще, легенько, так як звичайно буває між англіканцями».

Зрозуміло, мужолозні священики були задоволені. «Собор дав чоловікам, як також гомосексуальним жінкам місце в житті Церкви»,— вони кажуть. Таж, архієписком Кентерберійський Рунсі «сперечався, щоб церква не осуджувала дисциплінованих і відповідальних мужолозників», і сказав: «Настійно підтверджую, що бути мужолозником за природою значить бути цілковитою людиною».

Бути «мужолозником за природою», сказав архієпископ Кентерберійський. Чи з цього виходить, що безпорадні мужолозники є приречені до такої долі генетикою? Дехто каже, що це дійсно так, і твердить, що мужолозне становище «є основною психологічною рисою, яка вкорінюється перш ніж людина має нагоду вибирати морально». Собор відкинув апостола Павла, який під натхненням осуджував мужолозтво, кажучи що він був «надмірно пристойним», так як було сказано в часописі Таймс з Лондона.

Сер Іммануїл Якобовіц, головний рабин, сумнівався, що «така схильність до мужолозтва» вже доказана і сказав: «Доказувати, що мужолозто є натуральна схильність, це слизький схил, що доведе до провалу цілого морального порядку... Ніяк неможливо погодитись, що в якому-небудь суспільстві, натуральна пристрасть [до мужолозтва] сама собою вистачить, щоб зняти тягар вини. Необхідно запановувати над натуральним, а не ставати його жертвою».

Архієпископ Кентерберійський звів Ісусові слова нанівець, щоб зробити місце на мужолозників у Христовій церкві, кажучи: «У цій земній оселі Христової церкви є багато жител, і всі вони скляні». (Порівняйте з Єв. Івана 14:2, Переклад Хоменка). Дійсно він каже, щоб не «кидати каміння в нікого, а навіть у мужолозників, тому що для них теж є житло в Христовій церкві».

Єпископ Честера, Майкл Баген, сперечався, що «грецька мова, якою Новий Завіт був писаний, виправдує догмат англіканської церкви, тобто, щоб показувати любов, смуток, чутливість і розуміння мужолозникам», і що коли Святе Письмо докоряє мужолозтву, то це тільки як «зблукання з шляху». Дійсно Святе Письмо каже, що мужолозники, якщо не покинуть своєї практики, не успадкують Царства і є «варті смерти» (Римлян 1:​27, 32; 1 Коринтян 6:9-11).

Цитуючи з часописа Таймс, собор знову доказав, «довголітнє заяложене обвинувачення, що англіканська церква в ніщо не вірить, але все дозволяє» і затвердила «свою невиразну поверховість — проковтуючи, так би мовити немов Євангеліє, кожну нову вільнодумну примху». Під заголовком «Церковна помадка», в Ліверпульському дейлі пост (англ.) було сказано: «Здається, провідники англіканської церкви не можуть докладно розяснити, що по їхній думці є правильним а що ні». Так як було сказано в англомовному журналі Економіст: «Англіканська церква не дуже протистоїть мужолозним практикам».

Під заголовком «Лютість над рішенням Собору в справах мужолозтва», газета Дейлі пост (англ.) цитувала кількох консервативних членів парламенту. Один сказав, що рішення Собору було «ганебне й боягузливе». Інший: «Побоююся, що мужолозтво вже твердо вкорінилось між священиками англіканської церкви, а також у самій Церкві». Третій: «Це рішення — церковна вигадка — наражає дітей на риск. Багато мужолозників, не мігши пошукати собі партнера, звертаються до молодих дітей, і тут діти, які ходять до церкви, стають дуже уразливими... Рішуче кажучи, Церква не очистила себе від цього огидного лиха, яке дуже поширюється між її членами».

Римсько-католицька церква

Католицька церква прямо несхвалює мужолозтво, кажучи, що ця практика становить великий гріх. Але на практиці Церква таїть винуватих священиків, а навіть уможливлює їм продовжувати статеву розбещеність. Певно, що папа Іоанн-Павло II схвалював мужолозників, коли сказав: «Вони в глибині серця Церкви».

У незалежній англомовній католицькій газеті, Нейшенал кетолик ріпортер, з 27 лютого 1987 р., було сказано, що мужолозні священики самі кажуть, що 50 процентів католицьких священиків у США є мужолозниками. Сперечаються над цим обчисленням. Один психолог, грунтуючись на 1500 проведених інтерв’ю, каже що 20 процентів з 57 000 католицьких священиків є мужолозниками, тоді як більш сучасні рапорти показують, що «інші терапевти вірять, що дійсне число є ближче 40 процентів».

Півтора року тому, в газетах цілої країни було багато рапортів про статеві напади на дітей католицькими священиками. Наступний рапорт з Сан-Хосе, Каліфорнії, у газеті Меркурі ньюс (англ.), з 30 грудня 1987 р. є гарним прикладом цього:

«У дні більшого народного усвідомлення проблеми зловживання дітьми, католицька церква в Сполучених Штатах Америки ігнорує проблему й затаює священиків-гвалтівників дітей, як-от виявляють судові записи, церковні документи, громадська влада й рапорти самих жертв.

Провідники церкви настійно твердять, що із загальновідомого випадку, в Луїзіані 1985 р., в якому священик статево чіплявся 35 юнаків, вони навчились рішуче поводитись з проблемою. Але, в тримісячному дослідженні, проведене рапортерами Меркурі ньюс виявилось, що в більше як в 25 парафіях цілої країни, начальство церкви не давало владі жодних відомостей в таких справах, переміщало докучливих священиків у інші парафії, ігнорувало нарікання батьків і зневажало можливе пошкодження дітям-жертвам... Уже присудили жертвам, і їхнім родинам, мільйони доларів відшкодування, і один рапорт церкви оцінює, що протягом наступного десятиліття її відповідальність може досягти 1 мільярд доларів».

Суджений священик того «загальновідомого випадку в Луїзіані 1985 р.», згаданий у газеті Меркурі ньюс був Гільберт Гаут. Церква «заплатила 12 мільйон доларів відшкодування його жертвам». Мужолозні діяльності священика Гаута вже багато років відомі, але «єпархія розв’язала проблему переміщенням його в іншу, принаймні три рази». В одному випадку «батьки свідчили, що Гаут згвалтував їхнього 7-мелітнього сина перший день його служби під час меси й через цілий рік гвалтував його аж поки священика не перемістили в іншу парафію».

Томас Фокс, редактор газети Нейшенал кетолик ріпортер каже: «Протягом багатьох років єпископи цілої країни затаювали проблему». Юджін Кеннеді, колишній священик, який тепер служить професором психології в Лойола університеті, каже: «Цим судовим справам, справді навіть кінця-краю не видно». Томас Дойл, священик Домініканського ордену й канонічний законознавець, заявляє: «Статеве гвалтування юнаків священиками є нашою найбільш серйозною проблемою».