Після того як Друга світова війна поглинула Європу, ввіз літератури з Голландії припинився. Передбачивши майбутні труднощі, брати в Індонезії заздалегідь подбали, щоб журнали друкувалися в комерційній компанії у Джакарті. Перше видання «Вістника Потіхи» (сьогодні «Пробудись!») з’явилось в Індонезії у січні 1939 року, а невдовзі вийшла і «Вартова башта» індонезійською. Потім брати купили невеликий друкарський верстат і стали друкувати журнали самі. У 1940 році, коли їм прислали з Австралії друкарський верстат плоского друку, вони за власні кошти надрукували деякі брошури й журнали індонезійською та голландською мовами.

Зрештою 28 липня 1941 року уряд наклав заборону на всі публікації Товариства «Вартова башта». Джін Дешомп розповіла: «Рано-вранці, коли я працювала в офісі, до нас увірвалися троє поліцейських і голландський високопосадовець зі всіма регаліями: медалями, білими рукавичками, шпагою та капелюхом з пір’ям. Проте їхній візит не був для нас несподіванкою, адже за три дні до того ми дізналися зі своїх джерел, що нашу літературу збираються заборонити. Цей пихатий посадовець зачитав нам довгу постанову і наказав відвести його в друкарню, аби опечатати наш друкарський верстат. Але мій чоловік повідомив, що він запізнився, бо верстат вчора продали».

На щастя, Біблія не потрапила під заборону. Тому брати і далі проповідували від дому до дому лише з Біблією та проводили біблійні вивчення. Але оскільки над Азією нависла загроза війни, піонерам-іноземцям порадили повернутись до Австралії.

На початку 1942 року японські війська вдерлися в Індонезію, захопивши її в свої смертельні лещата. Багатьох братів змушували важко працювати — будувати дороги та розчищати траншеї. Інших кидали в табори, де тримали в жалюгідних умовах, і за відмову підтримувати війну катували. Принаймні троє братів там і загинули.

Одній сестрі-голландці, на ім’я Йоганна Гарп, яка жила у глухому гірському селі в Східній Яві, протягом перших двох років війни вдавалося уникнути ув’язнення. Вона та її троє дітей-підлітківa не марнували часу на свободі: вони перекладали з англійської на голландську «Вартову башту», а також книжку «Спасіння». Перекладені публікації розмножували і таємно поширювали серед Свідків по всьому острові Ява.

Невелика кількість Свідків, які залишилися на свободі, зустрічалися маленькими групками та проповідували з обережністю. «Я була завжди напоготові, щоб свідчити неформально,— розповідала Джозефін Еліас (дівоче прізвище Тан).— Коли я відвідувала зацікавлених, то брала з собою шахівницю, аби інші думали, ніби я прийшла грати в шахи». А от Фелікс Тан і його дружина Бола, проповідуючи від дому до дому, вдавали, що продають мило. Брат Фелікс розказував: «За нами часто стежили шпигуни кемпейтай, японської військової поліції, якої всі дуже боялися. Тому, щоб не викликати підозр, ми приходили до зацікавлених в різний час. Упродовж війни шестеро наших зацікавлених зробили швидкий духовний поступ та охрестилися».

Розбрат у Джакарті

Щойно тамтешні Свідки пристосувалися до труднощів війни, як з’явилося нове серйозне випробування. Японський уряд наказав усім іноземцям (у тому числі індонезійцям китайського походження) зареєструватися та отримати посвідчення з присягою на вірність Японській імперії. Брати не знали, чи можна погоджуватися на цю реєстрацію і підписувати такі посвідчення.

Фелікс Тан пригадував: «Брати з Джакарти наполягали, щоб Свідки в Сукабумі відмовлялися підписувати посвідчення. Але ми звернулися до уряду з проханням дещо змінити текст посвідчення. Фразу “своїм підписом я присягаю на вірність японській армії” замінити фразою “своїм підписом я зобов’язуюсь не перешкоджати японській армії”. Як не дивно, уряд погодився на таку зміну, і ми всі отримали посвідчення. Брати у Джакарті, почувши про наше рішення, стали називати нас відступниками і припинили з нами спілкуватися».

На жаль, більшість прихильників таких крайніх поглядів заарештували і вони зреклися правди. Один з братів, який не пішов на компроміс, потрапив до в’язниці разом з Андре Еліасом. «Я багато говорив з ним про посвідчення і допоміг йому стати поміркованішим у цьому питанні,— ділився своїми спогадами Андре.— Він смиренно попросив вибачення за те, що вважав нас відступниками. Відтоді між нами зав’язалися дружні стосунки і ми підтримували один одного. Як же сумно, що через нелюдські умови у в’язниці цей брат помер!»