Через кілька тижнів після нашого прибуття священик прочитав з церковної кафедри лист перестороги перед Свідками Єгови і по примірнику цього листа роздали усім присутнім. По місцевому радіо теж було зачитано цей лист. Після цього нас відвідали три священики і вимагали, щоб ми переїхали вглиб країни і працювали, як вони висловилися, серед «язичників». Папуаський офіцер поліції, що мав високе звання, також наполягав, щоб ми виїхали, а член таємної поліції сказав нам, що нас хочуть вбити.

Тому церковні діячі загальновизнаного християнства прийшли до голови Відділу у справах релігій з тим, щоб нас вигнали з Амбона. Але на столі у голови Відділу вони побачили книжки Товариства Вартової башти, виставлені напоказ! Коли їм не вдалося вплинути на цього начальника, вони звернулися до урядових осіб Міністерства у справах релігій у Джакарті, добиваючись того, щоб нас вигнали не лише з Амбона, але також з усієї Індонезії.

Цього разу вони, здається, мали успіх, тому що день 1 лютого 1968 року був призначений як дата нашого вигнання. Однак наші християнські брати в Джакарті звернулися до високопоставленого мусульманського службовця з Міністерства у справах релігій, і він допоміг відмінити рішення. Крім того, змінилися попередні порядки і було дано дозвіл на в’їзд в країну більшої кількості місіонерів.

Таким чином, наступних десять років на фоні гір, лісів та озер Північної Суматри ми працювали разом з місіонерами з Австралії, Австрії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Філіппін та Швеції. Праця проповідування процвітала, особливий успіх був серед представників головної етнічної групи регіону — батаків.

Проте релігійні інтригани зрештою добилися заборони нашої проповідницької праці у грудні 1976 року, і наступного року більшість місіонерів роз’їхалися по інших призначеннях. Зрештою у 1979 році настала і наша черга залишати країну.