Крихітні світлячки Нової Зеландії
ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В НОВІЙ ЗЕЛАНДІЇ
НІЧ була дуже темна — ані хмаринки, ані місяця на небі. Коли погасли вогні табору, ми ніби опинились у Всесвіті серед яскравих зір. Ми спустились кручею по стежці вниз на дно вузької ущелини, де було озерце з гарячою водою. Довкола води, що парувала, росла зелень. Ми увійшли у воду і розслабилися після цілоденної подорожі. Те озерце з термальними водами, що б’ють з-під землі природним джерелом, було на території кемпінгу, де ми зупинилися на ніч.
Я побачив, як зірка на небі раптом пересунулась. А коли повернувся, щоб сказати про це дружині, то спіткнувся і з шумом шубовснув у воду. На моє здивування, кілька зірок несподівано згасли, вони просто щезли! І коли я здивовано заговорив про це, зникло ціле сузір’я. Здавало́ся, через мене зробилась дірка у Всесвіті!
Поки я намагався з’ясувати, що сталося, зірки одна за одною почали знову з’являтись, і тепер я зауважив, що одне сузір’я було набагато ближче до мене, ніж решта зірок. По суті, до деяких з них можна було дотягнутись рукою. Це вперше ми зіткнулися з новозеландськими світляками. Вони звисали з невидимих через темряву зелених заростей над нами, і їхнє м’яке світіння зливалося із зоряним тлом.
Новозеладський світляк — це не черв’як, а комаха. Він відрізняється од світляків і жуків-світлячків, які живуть в інших частинах світу. Його назва Arachnocampa luminosa, і ви, можливо, подумаєте, що він належить до павуків-світляків. Але й це неправильно.
Невдовзі після нашої першої зустрічі ми знову зіткнулися з цими світляками в печерах Уейтомо на Північному острові Нової Зеландії. Я розповім вам про нашу подорож у світлякову печеру, куди ми запливли човном і побачили ці крихітні створіння.
Печера Уейтомо
Світлякова печера — це диво. Вона красиво освітлена, щоб можна було любуватись пишністю сталактитів і сталагмітів, які утворилися тут за багато-багато тисяч років. Кожного разу, коли ми наближалися до наступної ділянки печери, наш гід вмикав світло і ми чудувались прекрасними формами й галереями в несподіваному та незнаному підземному світі чудес. Піднімаючись по сходах, що зникали у темряві, ми чули, як моторошно відлунювались наші кроки. І коли наші очі поступово звикли до темряви, ми почали бачити крихітні зеленуваті вогники, що тьмяно мерехтіли високо над нами. Світляки!
Ми повернулись до нашої маленької пристані й сіли в човен. Відпливши від пристані, ми потрапили в темряву. А коли заплили за поворот, я побачив, так би мовити, Чумацький Шлях у мініатюрі, котрий з’явився просто над нами — під стелею печери було повно світляків. Письменник Джордж Бернард Шоу назвав це місце «восьмим чудом світу».
Дивовижний світляк
Після екскурсії, все ще в захваті від світляка, ми захотіли довідатись про нього більше. І те, що ми про нього дізналися, було для нас не менш дивовижне, ніж те, що ми побачили. Життя новозеландського світляка починається з крихітної личинки, на задньому кінчику якої вже світить світло; вона будує собі гамак зі слизі та шовкових ниток, які виробляються різними ротовими залозами, і підвішує цей гамак до стелі грота. Гамак — це фактично трубочка, по якій личинка може собі повзати туди-сюди.
Щоб жити, світляку потрібна їжа, тому шість–дев’ять місяців він займається рибальством. Але ловить здобич у повітрі, хоча вона походить з води. З неї виходять дзвінці, комарі, веснянки та одноденки, які летять на світло. Щоб спіймати їх, світляк до свого гамака підвішує цілий комплект (часом до 70) шовкових ниток. До кожної ниточки через рівномірні проміжки прикріплено клейкі крапельки слизу, тому кожна ниточка виглядає як крихітне перлове намисто, що звисає донизу.
Але найбільша дивовижа світляка — це його світло, яким він освітлює ловчі нитки. Новозеландський світляк належить до групи комах, чиє світіння не пов’язане з нервовою системою. Проте він, коли захоче, може вимикати світло. Його світний орган розміщений на кінці екскреторних канальців, а частина дихальної системи личинки служить рефлектором, що відбиває і підсилює світло. Личинка вимикає світло, перекриваючи доступ кисню чи хімічних речовин, які потрібні для вироблення світла.
Одначе для комахи-жертви світло на кінці світлякової трубочки — це аж ніяк не промінчик надії. Комаха летить до смертоносної завіси, на котрій, як вважає дехто, певна хімічна речовина поступово її анестезує. Відчувши, що на ниточці тіпається жертва, личинка, з ризиком для себе, висовується з гамака й затягує нитку собі до рота, скорочуючись при цьому своїм тілом.
Личинка займається ловами й харчується шість–дев’ять місяців, а після цього, пройшовши стадію лялечки, тішиться дорослим життям. Але чи доросла комаха дійсно тішиться життям, це досить-таки сумнівно. Вона проживе тільки два чи три дні, бо доросла комаха немає рота і, отже, не може їсти. Цей час вона використовує для розмноження. Дорослі самці запліднюють самиць у момент, коли ті виходять зі своїх коконів. Самиці потрібно приблизно день, щоб відкласти одне за одним яєчка, і після цього вона гине. Крихітний новозеландський світлячок, зробивши свій внесок в існування мерехтливої галактики, за якою з насолодою спостерігають люди, через 10—11 місяців завершує свій життєвий цикл.
[Ілюстрація на сторінці 16]
На попередній сторінці: вхід до світлякового гроту.
[Ілюстрація на сторінці 17]
Зверху: освітлена світляками стеля гроту.
[Ілюстрація на сторінці 17]
Справа: ловчі нитки світляка.
[Відомості про ілюстрацію, сторінка 16]
Ілюстрації на сторінках 16, 17: Waitomo Caves Museum Society Inc.