Віротерпиме князівство в епоху нетерпимості

«КОЖЕН БЕЗ ЖОДНОГО ПРИМУСУ МОЖЕ ПРИЙНЯТИ ТУ РЕЛІГІЮ, ЯКА ЙОМУ ДО ВПОДОБИ, І ПІДТРИМУВАТИ ПРОПОВІДНИКІВ СВОЄЇ РЕЛІГІЇ».

ЯКБИ вам довелось визначати, коли були написані ці слова, що б ви сказали? Більшість припустила б, що це частина якоїсь сучасної конституції або ж білля про права.

Мабуть, ви здивуєтесь, але ця декларація була прийнята понад 400 років тому у країні, подібній до острова віротерпимості у бурхливому морі релігійної нетерпимості. Що ж це за країна? Спершу розгляньмо загальну ситуацію того часу.

Повсюдна нетерпимість

У часи середньовіччя нетерпимість була поширеним явищем, а у XVI сторіччі розгорілася з ще більшою силою. Релігія розпалила вогонь жахливих кривавих воєн в Англії, Нідерландах, Німеччині та Франції. У період між 1520—1565 роками на Заході стратили приблизно 3000 людей, звинувачених у єресі. Майже кожна спроба піддати сумніву якийсь принцип чи ідею, особливо у сфері релігії, наражалась на різку протидію.

Довгий час точилися суперечки навколо одного з вчень католицької церкви — вчення про Трійцю, тобто віру в те, що Бог складається з трьох осіб. Історик Ерл Морс Вілбур пояснює, що це вчення «у середні віки було предметом багатьох дебатів між католицькими теологами, у них брали участь навіть папи». Проте, майже ніколи до цих дебатів не долучались прості люди, які мали лише приймати вчення на віру, як «божественні таємниці».

І все ж у XVI сторіччі знайшлися такі, що пішли проти традицій і почали досліджувати Святе Письмо, щоб з’ясувати «божественні таємниці». Вони висунули принцип sola Scriptura (лат. «лише Писання»). Тих, хто відкидав учення про Трійцю,— їх з часом назвали унітаріями (або антитринітаріями) на противагу тринітаріям,— жорстоко переслідували як католики, так і протестанти. Унітарії друкували свої популярні праці під псевдонімами і переховувались від ворогів. Вони ж були на передньому краї боротьби за віротерпимість. Деякі з них, як-от іспанський теолог Мігель Сервет, заплатили за свої переконання життямa.

Об’єднані віротерпимістю

Проте одна країна дотримувалася зовсім іншої політики, вона не вела релігійних війн і не переслідувала інакодумців. Цією країною була Трансільванія, тоді автономне князівство, тепер частина Румунії. Угорський історик Каталін Петер розповідає, що трансільванська королева-вдова Ізабелла «намагалась не втягуватись у релігійні конфлікти, беручи на себе роль захисника усіх віросповідань». У 1544—1574 роках трансільванський парламент прийняв 22 закони, що гарантували свободу релігії.

Наприклад, згідно з Турдським едиктом 1557 року, королева разом зі своїм сином постановила, що «кожен [може] сповідувати будь-яку віру на свій вибір зі старими чи новими ритуалами, а Ми полишаємо на власний розсуд кожного чинити як йому завгодно стосовно віри, однак з умовою, що це нікому не принесе жодної шкоди». Цю постанову вважають «першим у світі законом, який гарантував свободу релігії». Віротерпимість найбільше розвинулась у Трансільванії за часів правління сина Ізабелли, Яноша II Жиґмонда, який з 1559 року почав правити самостійно.

Публічні дискусії

Однією з ключових фігур антитринітарного руху в Трансільванії був італійський лікар Джорджо Бландрата. Його сумніви щодо Трійці розвинулися, мабуть, під час перебування в Італії та Швейцарії, бо саме тут багато антитринітаріїв знайшли притулок. Переїхавши до Польщі, Бландрата дуже підтримував Польських братівb. У 1563 році він отримав місце лікаря і радника Жиґмонда, тому переїхав у Трансільванію.

Ще одним освіченим діячем у Трансільванії, який піддавав сумнівам вчення про Трійцю, був Ференц Да́від, суперінтендант реформатської церкви і придворний проповідник. Він писав щодо малозрозумілих вчень про Трійцю так: «Якщо вони необхідні для спасіння, то жоден бідний християнин із селян аж ніяк не спасеться, бо він ніколи в житті їх не зрозуміє». Да́від і Бландрата опублікували разом книжку, в якій містилося дещо з праць Сервета, і присвятили її Яношу Жиґмонду.

Суперечки навколо Трійці розгорялися, тож назріла потреба публічної дискусії на цю тему. Дотримуючись принципу «лише Писання», Бландрата вимагав, щоб під час таких дебатів вживалася тільки біблійна мова, а не мова філософів. Після дискусії 1566 року, що не принесла конкретного результату, князь Жиґмонд подарував антитринітаріям друкарський верстат, щоб вони могли поширювати свої ідеї.

Бландрата і Да́від рішучо взялися до роботи і випустили книжку «De falsa et vera unius Dei Patris, Filii, et Spiritus Sancti cognitione» («Хибне і правдиве знання про єдність Бога-Отця, Сина і Святого Духа»). У цій книжці розповідалося про тих, хто відкидав учення про Трійцю. Один із розділів містив ілюстрації, котрі очевидно мали висміяти те, як у різних церквах зображали Трійцю. Опоненти з обуренням казали, що ці зображення — жахливий наклеп, і намагалися знищити усі примірники книжки. Після виходу в світ цієї праці суперечки розпалилися ще більше, тому Жиґмонд призначив дату другої дискусії.

Перемога завдяки єдності

Дискусію відкрили о п’ятій годині ранку 3 березня 1568 року. Вона велася латинською мовою і тривала десять днів. Тринітаріїв очолював Петер Мелій, провідний діяч Трансільванської реформатської церкви. Він та інші прибічники Трійці посилались на символи віри, отців церкви, ортодоксальну теологію та Біблію. А Да́від спирався тільки на Біблію. Він говорив, що Отець це Бог, Син підпорядковується Отцю, а дух є силою Бога. Глибоко зацікавлений релігійними питаннями, Жиґмонд брав участь у дискусії, вважаючи, що вона — найліпший шлях відшукати істину. Завдяки його присутності дискусії проводилися вільно, відверто, хоча атмосфера часом була досить напруженою.

Вважалося, що дискусія завершилась перемогою антитринітаріїв. Да́віда у його рідному містечку Коложвар (тепер Клуж-Напока, Румунія) вітали як героя. За переказами, він встав на величезний камінь, що лежав на розі вулиці, і говорив про свої погляди настільки переконливо, що всі прийняли його вчення.

Навернення і смерть

Усі дискусії велися латинською мовою, яку розуміли тільки освічені люди. Але Да́від хотів донести свої погляди до народу. Отже зі згоди Жиґмонда наступна дискусія 20 жовтня 1569 року в місті Надьварад (тепер Орадя, Румунія) велася угорською мовою. І знову Жиґмонд виступав як її ведучий.

Тринітарист Петер Мелій заявив, що в ніч перед початком дискусії Господь виявив йому свою справжню природу. Князь відповів: «Пастор Петер, якщо вас було навчено того, ким є Син Бога лише минулої ночі, то про що питаю я ви проповідували раніше? Виходить, аж до сьогодні ви вводили людей в оману!» Коли під час дискусії Мелій нападав на Да́віда, Жиґмонд докоряв йому, нагадуючи тринітаристу про те, що «віра — це дар від Бога» і що на «совість неможливо вплинути силою». У промові, що завершувала дискусію, князь сказав: «Ми жадаємо, щоб у наших володіннях панувала свобода совісті».

Після цієї дискусії Жиґмонд і більшість його придворних пристали до унітаріїв. У 1571 році князь своїм указом законно визнав унітарну церкву. Трансільванія була єдиною країною, де унітарії мали рівні права з католиками, лютеранами та кальвіністами, а Жиґмонд був єдиним правителем, який перейшов у антитринітаристську віру. На жаль, невдовзі після цього під час полювання, на яке він вирушив разом з Да́відом і Бландратою, 30-річний князь був поранений та через кілька місяців помер.

Його наступник, католик Стефан Баторій, підтвердив указ, який захищав визнані релігії, але зазначив, що не потерпить жодних інших нововведень. Попервах Стефан казав, що він править людьми, а не їхнім сумлінням. Проте незабаром він заборонив друкування книг — головний засіб, за допомогою якого поширювались вірування. Да́від втратив своє місце служби, та й інших унітаріїв звільнили з посад при дворі та в державних установах.

Коли Да́від почав учити про те, що Христу поклонятися не слід, було видано наказ, який забороняв йому проповідувати. Незважаючи на це, наступної неділі Да́від двічі виступив з проповіддю. Його арештували, обвинуватили у релігійному «новаторстві» та засудили на довічне ув’язнення. Він помер у королівській в’язниці 1579 року. Перед смертю Да́від написав на стіні своєї камери такі слова: «Ані папський меч... ані загроза смерті не стримає поступу істини... Я впевнений: після моєї гибелі вчення неправдивих пророків зазнає краху».

Уроки правителя

Князь Янош Жиґмонд сприяв розвитку освіти, музики та гуманітарних наук. Однак життя його було коротким, до того ж він часто хворів. Правління князя підривали як зсередини,— сталося принаймні дев’ять замахів на його життя,— так і ззовні, бо інші країни підбурювали його підданих до бунту. Цього віротерпимого правителя часто суворо осуджували за його релігійні погляди. Один з опонентів потім сказав, що князь «безперечно потрапив у пекло».

Історик Вілбур допомагає об’єктивно оцінити тодішню ситуацію: «У рік, коли князь Янош [Жиґмонд] видав свій останній наказ, надаючи цілковиту релігійну свободу навіть тій реформатській секті, якій чинили найбільше опору, протестантські теологи усе ще вихваляли Кальвіна за те, що він спалив живцем Сервета, інквізитори вбивали протестантів у Нідерландах... і тільки через більше, ніж 40 років в Англії перестали спалювати людей на вогнищах за дотримання неправильних релігійних поглядів».

Дійсно, як зазначалося в одній праці, «чи не за всіма критеріями, а надто за критеріями свого часу, князь Янош Жиґмонд був визначним правителем... Віротерпимість була характерною ознакою його панування». Розуміючи, що релігійний мир у країні дуже важливий, Жиґмонд став палким захисником свободи совісті та релігії.

У наш час, коли релігійна нетерпимість знову піднімає голову, варто подумати про це маленьке князівство давніх часів. Протягом короткого часу Трансільванія справді була віротерпимою країною в епоху нетерпимості.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 14]

«На совість неможливо вплинути силою... ми жадаємо, щоб у наших володіннях панувала свобода совісті» (Князь Янош II Жиґмонд).

[Ілюстрації на сторінках 12, 13]

Джорджо Бландрата.

Сторінки книжки Бландрати і Да́віда, у тому числі дві ілюстрації, які обурили прихильників Трійці.

Ференц Да́від перед парламентом у Турді.

[Відомості про джерела]

Два зображення Трійці: © Cliché Bibliothèque nationale de France, Paris; усі інші фотографії: Országos Széchényi Könyvtár

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 14]

Сторінки 2 і 14: Országos Széchényi Könyvtár