Коли Ісус подорожує через Перею в Єрусалим, до нього підбігає багатий молодий чоловік і падає перед ним на коліна. Цей чоловік — «начальник», можливо начальник синагоги або член Синедріону. Він запитує: «Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати вічне життя?» (Луки 8:41; 18:18; 24:20).

«Чому називаєш мене добрим? — відповідає Ісус.— Ніхто не є добрим, крім одного — Бога» (Луки 18:19). Очевидно, молодий чоловік використовує слово «добрий» як титул, подібно як це роблять рабини. Хоча Ісус дійсно є добрим вчителем, він дає зрозуміти чоловікові, що такий титул належить лише Богу.

«Але якщо ти бажаєш отримати життя, то виконуй заповіді»,— радить Ісус. «Які?» — питає чоловік. У відповідь Ісус цитує п’ять з Десяти заповідей: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не давай неправдивого свідчення, шануй батька і матір». Потім він нагадує ще важливішу заповідь: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Матвія 19:17—19).

«Усього цього я дотримуюся,— говорить чоловік.— Чого ще бракує мені?» (Матвія 19:20). Можливо, він думає, що повинен зробити якийсь героїчний вчинок, щоб заслужити вічне життя. Ісус бачить щирість молодого чоловіка і проймається до нього любов’ю (Марка 10:21). Проте цей чоловік має одну проблему.

Він прив’язаний до свого майна, тому Ісус каже: «Одного тобі бракує: піди продай усе, що маєш, і роздай гроші бідним. Так ти збереш собі скарб у небі. А тоді приходь та будь моїм учнем». Чоловік міг би роздати свої гроші бідним, які не мають чим віддячити йому, і потім стати послідовником Ісуса. Але Ісус, мабуть, з жалем спостерігає, як цей чоловік підводиться і йде від нього засмучений. Чоловіка засліплює любов до багатства, свого «великого маєтку», і він не бачить справжніх скарбів (Марка 10:21, 22). Ісус говорить: «Як важко буде тим, хто має гроші, потрапити в Боже Царство!» (Луки 18:24).

Ісусові слова дивують учнів. Проте вони ще більше дивуються, коли Ісус каже: «Легше верблюдові пролізти крізь вушко швейної голки, ніж багатому ввійти в Боже Царство». Тоді учні запитують: «Чи може тоді взагалі хтось спастися?» Невже це не під силу жодній людині? Пильно подивившись на них, Ісус відповідає: «Те, що неможливо для людей, для Бога можливо» (Луки 18:25—27).

Петро говорить, що вони зробили зовсім інший вибір, ніж багатий чоловік: «А от ми... ми полишили все і пішли за тобою. Що ж нам за це буде?» Тоді Ісус каже, що вони отримають нагороду за свій правильний вибір: «Під час відтворення, коли Син людський сяде на свій величний престол, ви, ті, хто пішов услід за мною, також сядете на 12 престолах і будете судити 12 племен Ізраїля» (Матвія 19:27, 28).

Зрозуміло, що Ісус має на увазі той час, коли на землі будуть відтворені, або відновлені, умови, які існували в Едемському саду. Петро та інші учні отримають нагороду — вони правитимуть разом з Ісусом над райською землею. Безперечно, заради такої нагороди варто піти на будь-які жертви.

Усе це чекає їх у майбутньому. Але навіть тепер вони отримують благословення. «Немає нікого, хто покинув би заради Божого Царства дім, чи дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей,— каже Ісус,— і не отримав би в багато разів більше у цей час, а в прийдешньому віці — вічне життя» (Луки 18:29, 30).

Хоч би куди пішли його учні, вони будуть насолоджуватися товариством одновірців, з якими матимуть ближчі взаємини, ніж з родичами. На жаль, багатий молодий начальник, напевно, не отримає цієї нагороди, а також можливості увійти в Боже небесне Царство.

Далі Ісус каже: «Тож багато перших стануть останніми, а останні — першими» (Матвія 19:30). Що означають його слова?

Багатий молодий начальник належить до «перших», оскільки є одним з юдейських провідників. Він дотримується Божих заповідей, тому перед ним відкриті великі можливості і водночас на ньому лежить велика відповідальність. Проте він цінує багатство і статки понад усе в житті. На відміну від нього, прості люди розуміють, що вчення Ісуса — це правда і дорога до життя. Вони, образно кажучи, були «останніми», але тепер стають «першими». В майбутньому вони сидітимуть на небесних престолах з Ісусом і правитимуть над райською землею.

Ісус щойно сказав своїм слухачам у Переї, що «багато перших стануть останніми, а останні — першими» (Матвія 19:30). Щоб пояснити ці слова, він розповідає приклад про робітників у винограднику:

«Небесне Царство подібне до господаря дому, який вийшов удосвіта, щоб найняти робітників у свій виноградник. Домовившись з робітниками за 1 денарій в день, він відправив їх у виноградник. Пізніше він вийшов коло третьої години і побачив інших, які стояли без роботи на ринковій площі. Господар і їм сказав: “Ви теж ідіть у виноградник, а я заплачу вам скільки належить”. Тож вони пішли. І він вийшов ще раз коло шостої години, а пізніше коло дев’ятої і зробив те саме. Зрештою господар вийшов коло 11-ї години і побачив ще інших, які там стояли, та й сказав: “Чому ви тут стоїте цілий день без роботи?” Вони відповіли: “Бо ніхто нас не найняв”. Тоді він сказав: “І ви йдіть у виноградник”» (Матвія 20:1—7).

Коли Ісус згадує про «небесне Царство» та «господаря дому», його слухачі, напевно, розуміють, що мова йде про Бога Єгову. В Писаннях Єгова зображається як господар винограднику, а ізраїльський народ — як виноградник (Псалом 80:8, 9; Ісаї 5:3, 4). Отже, робітники у винограднику — це ті, хто перебуває під Закон-угодою. Але Ісус не говорить про минуле. Він описує ситуацію, яка склалася за його днів.

Релігійні провідники нібито постійно трудяться, служачи Богу. Серед них — фарисеї, які недавно випробовували Ісуса, поставивши запитання про розлучення. Вони немов працівники, яких найняли на цілий день і які сподіваються отримати повну плату — 1 денарій за день.

Священики та інші релігійні провідники вважають, що прості юдеї служать Богові набагато менше, подібно до робітників, котрі працюють у винограднику не цілий день. В Ісусовому прикладі ці люди зображені чоловіками, яких наймають на роботу «коло третьої години» (о 9:00) або пізніше — о шостій, дев’ятій та одинадцятій годині (о 17:00).

Чоловіки і жінки, які йдуть за Ісусом, вважаються «про́клятими» (Івана 7:49). Більшу частину свого життя вони займалися рибальством або чимось іншим. Але восени 29 року н. е. «власник винограднику» доручає Ісусу покликати цих смиренних людей, щоб вони стали його учнями і служили Богу. Як говорить Ісус, вони є «останніми», тобто робітниками, яких найняли об 11-й годині.

Зрештою Ісус розповідає, що стається в кінці робочого дня: «Як звечоріло, власник винограднику наказав своєму управителю: “Поклич робітників та видай їм платню, починаючи від останнього і до першого”. Коли прийшли чоловіки, які працювали з 11-ї години, кожен з них отримав по денарію. Тому як прийшли перші, то сподівалися, що отримають більше, проте і їм заплатили по денарію. Отримавши платню, вони почали нарікати на господаря дому і казати: “Останні попрацювали лише годину, а ти заплатив їм нарівні з нами. Ми ж цілий день трудилися і зносили нестерпну спеку!” Проте у відповідь одному з них господар сказав: “Чоловіче, я нічим не скривдив тебе. Хіба не за 1 денарій ти домовлявся зі мною? Бери своє і йди. А цьому останньому я хочу дати стільки ж, скільки й тобі. Хіба я не маю права робити зі своїм майном усе, що хочу? А може, ти заздриш через те, що я виявив великодушність?” Тож останні стануть першими, а перші — останніми» (Матвія 20:8—16).

Учням, напевно, цікаво дізнатись, що означає завершальна частина Ісусового прикладу. Як юдейські релігійні провідники, котрі вважають себе «першими», стануть «останніми»? І як Ісусові учні стануть «першими»?

Учні Ісуса, яких фарисеї та інші вважають «останніми», будуть «першими» — тими, хто отримає повну плату. Після смерті Ісуса Бог відкине земний Єрусалим та обере собі новий народ, «Ізраїль Божий» (Галатів 6:16; Матвія 23:38). Про членів цього нового народу говорив Іван Хреститель, коли передрікав хрещення святим духом. Ті, хто був «останнім», приймуть це хрещення першими і отримають честь бути свідками Ісуса «у найвіддаленіших куточках землі» (Дії 1:5, 8; Матвія 3:11). Навіть якщо учні не до кінця розуміють, що принесе згадана Ісусом велика зміна, вони, мабуть, здогадуються, що зазна́ють ворожого ставлення з боку релігійних провідників, які стануть «останніми».

Подорож Ісуса на південь до Єрусалима наближається до кінця. Пройшовши Перею, він з учнями переходить Йордан неподалік Єрихона. Разом з ними на Пасху 33 року н. е. подорожують інші люди.

Ісус іде попереду учнів, сповнений рішучості вчасно прибути в Єрусалим на святкування Пасхи. Але учні відчувають страх. Коли після смерті Лазаря Ісус збирався піти з Переї в Юдею, Хома сказав іншим: «Ходімо і ми, щоб померти разом з ним» (Івана 11:16, 47—53). З’являтися в Єрусалимі справді небезпечно, і учні бояться недарма.

Щоб підготувати апостолів до майбутніх подій, Ісус відводить їх набік і говорить: «Ось ми йдемо до Єрусалима, і Син людський буде відданий у руки старших священиків та книжників. Вони засудять його на смерть і віддадуть людям з інших народів, щоб ті насміхалися з нього, бичували його і стратили на стовпі, але на третій день він воскресне» (Матвія 20:18, 19).

Ісус вже втретє говорить учням про свою смерть і воскресіння (Матвія 16:21; 17:22, 23). Однак цього разу Ісус каже, що його стратять на стовпі. Апостоли слухають його, але не розуміють. Можливо, вони чекають відновлення царства Ізраїлю на землі і сподіваються отримати разом з Христом славу та честь у цьому царстві.

Серед подорожніх є мати Якова та Івана. Очевидно, це Саломія. Ісус назвав цих двох апостолів «синами грому», мабуть, за їхній запальний характер (Марка 3:17; Луки 9:54). Вони вже якийсь час виношують честолюбну думку отримати в Царстві Христа видатне становище, і їхня мати знає про це. Тож вона підходить до Ісуса, вклоняється йому і говорить, що має до нього прохання.

— Чого ти хочеш? — запитує Ісус.

— Пообіцяй, що обидва мої сини сядуть біля тебе у твоєму Царстві — один праворуч, а другий ліворуч,— відповідає вона (Матвія 20:20, 21).

Насправді це прохання походить від Якова та Івана. Ісус щойно пояснив, якої ганьби і приниження він зазнає, тому каже їм:

— Ви не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я питиму?

— Можемо,— твердять вони, мабуть не розуміючи, що це означає для них (Матвія 20:22).

Все ж Ісус говорить їм:

— Ви справді будете пити чашу мою, але хто сидітиме праворуч чи ліворуч від мене, вирішую не я. Ці місця належать тим, для кого їх приготував мій Батько (Матвія 20:23).

Довідавшись про те, чого просили Яків та Іван, інші 10 апостолів обурюються. Можливо, два брати вже виявляли своє честолюбство, коли апостоли востаннє сперечалися, хто серед них найбільший (Луки 9:46—48). У будь-якому разі ця ситуація показує, що жоден з 12 апостолів не прийняв поради Ісуса і не поводиться як менший. Вони і далі прагнуть видатного становища.

Тому Ісус кличе до себе 12 апостолів, щоб поговорити про цю суперечку і покласти край ворожості, яка виникла. Він з любов’ю дає їм пораду: «Ви знаєте, що ті, кого вважають правителями народів, панують над людьми і видатні особи володарюють над ними. Проте серед вас так не має бути, а, навпаки, хто хоче бути поміж вами великим, той повинен стати вашим слугою, і, хто хоче бути першим серед вас, той повинен стати для всіх рабом» (Марка 10:42—44).

Далі Ісус говорить про свій власний приклад, який їм варто наслідувати: «Син людський прийшов не для того, щоб йому служили, а щоб послужити і віддати своє життя як викуп за багатьох» (Матвія 20:28). Упродовж приблизно трьох років Ісус служить іншим. Зрештою він навіть помре за людство! Учні повинні розвивати таке ж мислення, як у Христа: бути готовими служити іншим, а не чекати, що їх будуть обслуговувати; бути меншими, а не намагатись зайняти видатне становище.

Ісус і всі, хто йде з ним, прибувають у Єрихон, який лежить на відстані одного дня ходи від Єрусалима. Єрихон складається зі старого міста і нового, римського, відстань між якими приблизно півтора кілометра. Коли Ісус з натовпом виходить з одного міста та наближається до іншого, двоє сліпих жебраків чують гамір. Одного з них звуть Вартимей.

Зрозумівши, що поряд проходить Ісус, Вартимей і його товариш починають кричати: «Змилосердься над нами, Господи, Сину Давидів!» (Матвія 20:30). Хтось із натовпу суворо наказує їм мовчати, але обидва чоловіки кричать ще голосніше. Коли Ісус чує галас, він зупиняється і просить покликати тих, хто кричить. Люди йдуть до жебраків і кажуть одному з них: «Вставай, не бійся, він кличе тебе» (Марка 10:49). Схвильований чоловік скидає свій верхній одяг, схоплюється на ноги і поспішає до Ісуса.

— Що ви хочете, аби я для вас зробив? — запитує Ісус.

— Господи, нехай розкриються наші очі,— благають сліпі (Матвія 20:32, 33).

Пройнявшись жалем, Ісус торкається їхніх очей і каже одному з них: «Йди, твоя віра зцілила тебе» (Марка 10:52). Сліпі жебраки прозрівають, і обоє, без сумніву, починають прославляти Бога. Побачивши те, що сталося, люди теж віддають Богові славу. Вартимей і його товариш не зволікаючи йдуть за Ісусом.

Коли Ісус проходить через Єрихон, його супроводжує великий натовп. Кожен хоче подивитися на того, хто зцілив сліпих чоловіків. Люди настільки щільно обступили Ісуса, що дехто не може побачити його навіть краєм ока. Серед них є Закхей, головний збирач податків у Єрихоні та його околицях. Через малий зріст він не бачить, що відбувається. Тож Закхей біжить уперед і вилазить на сикомор, що росте при дорозі, якою має проходити Ісус. З висоти йому все дуже добре видно. Коли Ісус підходить і бачить Закхея на дереві, то каже: «Закхею, швидко спускайся, бо сьогодні я маю зупинитись у твоєму домі» (Луки 19:5). Чоловік спускається і поспішає додому, щоб приготуватися до прийому такого особливого гостя.

Побачивши це, люди обурюються. Вони вважають, що Ісус не повинен іти в гості до чоловіка, який, на їхню думку, є грішником. Закхей дійсно розбагатів нечесно — він нажився на людях, з яких збирав податки.

Коли Ісус входить у дім Закхея, люди починають нарікати: «Дивіться, він в гостях у грішника». Але Ісус бачить, що Закхей може розкаятися. І сподівання Ісуса справджуються. Закхей встає і говорить: «Господи, половину маєтку свого я віддам бідним, а тим, на кому нажився, поверну вчетверо більше» (Луки 19:7, 8).

Як чудово, що Закхей доводить на ділі своє щире каяття! Очевидно, він має записи про зібрані податки і може підрахувати, скільки кому винен. Закхей присягає відшкодувати все вчетверо — а це навіть більше, ніж вимагає Божий закон (Вихід 22:1; Левіт 6:2—5). Крім того, Закхей обіцяє віддати половину свого майна бідним.

Ісусові подобається, як Закхей виявляє своє каяття, тому він каже: «Сьогодні в цей дім прийшло спасіння, бо він також Авраамів син. Адже Син людський прийшов відшукати і врятувати те, що втрачене» (Луки 19:9, 10).

Нещодавно Ісус описав становище таких людей, розповівши приклад про загубленого сина (Луки 15:11—24). А тепер присутні можуть на власні очі побачити, як знайшлася людина, яка була загублена. Релігійні провідники і їхні прибічники нарікають на Ісуса і засуджують його за те, що він приділяє увагу таким людям, як Закхей. Та незважаючи на це, Ісус продовжує шукати і знаходити втрачених синів Авраама.

Ісус подорожує у Єрусалим, але зараз він, можливо, все ще перебуває в домі Закхея разом зі своїми учнями. Вони думають, що «Боже Царство» буде встановлене незабаром і Ісус стане в ньому Царем (Луки 19:11). Проте вони не усвідомлюють, що помиляються, так само як не усвідомлюють, що Ісус мусить померти. Тож він наводить приклад, який допомагає їм побачити, що встановлення Царства відбудеться нескоро.

Ісус каже: «Один чоловік шляхетного роду вирушив у далекий край, щоб здобути царську владу, а тоді повернутися» (Луки 19:12). Така подорож триватиме довго. «Чоловік шляхетного роду» — це, безумовно, Ісус, а «далекий край» — це небо, де він отримає від Батька царську владу.

Перед тим як вирушити у далекий край, «чоловік шляхетного роду» кличе 10 рабів, дає кожному з них по срібній міні і каже: «Пустіть їх в обіг, поки я не прийду» (Луки 19:13). Срібна міна — це великі гроші. Вартість однієї міни перевищує тримісячний заробіток землероба.

Десять рабів з прикладу представляють учнів Ісуса. Учні, напевно, розуміють це, адже Ісус вже порівнював їх з робітниками на жнивах (Матвія 9:35—38). Звичайно, він не хотів цим сказати, що вони повинні збирати буквальний врожай. Вони мають збирати символічний врожай — інших учнів, які зможуть увійти в Боже Царство. Ісусовим учням слід використовувати все, що вони мають, щоб допомогти якомога більшій кількості людей успадкувати Царство.

Що Ісус розповідає далі? Він говорить, що співгромадяни «ненавиділи [чоловіка шляхетного роду] і вислали слідом за ним послів зі словами: “Ми не хочемо, аби цей чоловік царював над нами”» (Луки 19:14). Учням відомо, що юдеї не приймають Ісуса, і дехто навіть хоче його вбити. Після Ісусової смерті і вознесіння більшість юдеїв виявляють своє ставлення до Ісуса тим, що переслідують його учнів. Справді, ці противники чітко показують, що не хочуть, аби він був Царем (Івана 19:15, 16; Дії 4:13—18; 5:40).

Як 10 рабів використовують свої міни, поки не повернувся «чоловік шляхетного роду»? Ісус розповідає: «Коли ж він отримав царську владу і повернувся, то покликав рабів, яким дав гроші. Він хотів з’ясувати, який прибуток вони отримали, пустивши їх в обіг. Тож прийшов перший і сказав: “Пане, твоя міна принесла 10 мін”. Пан сказав йому на це: “Молодець, добрий рабе! Оскільки ти виявився вірним у такому малому, даю тобі владу над 10 містами”. Після того прийшов другий і сказав: “Пане, твоя міна принесла 5 мін”. І до цього він промовив: “А ти завідуй 5 містами”» (Луки 19:15—19).

Учням потрібно наслідувати рабів, які повністю використовують міни. Якщо вони докладатимуть усіх зусиль, підготовляючи нових учнів, то здобудуть Ісусове схвалення і отримають нагороду. Звичайно, не всі учні Ісуса мають однакові обставини, можливості і здібності. Але Ісус, отримавши «царську владу», оцінить і благословить їхні самовіддані зусилля в праці підготовки учнів (Матвія 28:19, 20).

Далі Ісус говорить про десятого раба, який дуже відрізняється від інших рабів. Ісус говорить: «Тоді прийшов ще один [раб] і сказав: “Пане, ось твоя міна, я заховав її в хустці. Я боявся тебе, бо ти людина сувора: забираєш те, чого не вкладав, і жнеш те, чого не сіяв”. Пан сказав йому: “Лихий рабе, я буду судити тебе твоїми ж словами. Адже ти знав, що я сувора людина: забираю те, чого не вкладав, і жну те, чого не сіяв. Чому ж ти не віддав мої гроші у лихварську контору? Тоді, прийшовши, я забрав би їх з відсотками”. І він звелів тим, хто стояв поряд: “Заберіть від нього міну і дайте тому, хто має 10”» (Луки 19:20—24).

Раб втрачає свою міну, бо нічого не зробив для того, щоб збільшити багатство свого пана. Апостоли чекають на правління Ісуса в Божому Царстві. Тож Ісусові слова про цього раба, мабуть, допомагають їм зрозуміти, що коли вони не будуть старанними, то не успадкують Царства.

Сказане Ісусом має заохотити вірних учнів до активної діяльності. Він робить висновок: «Говорю вам: усякий, хто має, отримає ще більше, а в того, хто не має, заберуть навіть те, що він має». Також він додає, що його вороги, які не хочуть, аби він «став над ними царем», будуть страчені. Після цього Ісус продовжує свою подорож до Єрусалима (Луки 19:26—28).