Добиваючись месіанської надії

Згідно з Стислою єврейською енциклопедією (англ.), у цій ері розвинулось поняття Месії, «довершеного майбутнього монарха [який] не буде тільки ще одним „помазаним“ правителем, але правителем, який винищить ворогів Ізраїлю й заснує еру досконалого миру й досконалості».

У четвертому столітті до н. е. Александр Македонський, завоював євреїв, і взяв їх під свою опіку. Але, очевидно він не був Месією, Якого вони чекали, незважаючи на те, що його імперія дуже вплинула на їхню країну, культуру, і релігію.

Після смерті Александра, Палестина залишилась під владою греків, перше під владою єгипетських Птолемеїв а пізніше під владою сірійських Селевкідів. Обидві ці династії були засновані наступниками Александра. Із збільшенням грецького впливу, славні й аристократичні євреї почали вважати, що єврейські традиції й звичаї були старомодні. Родина Товіїв давала керівництво цьому рухові, і підвищила Менелая, родича свого, на первосвященика протягом царювання селевкідського царя Антіоха IV Єпіфанія (175—164 р. до н. е.). Вони підвищили Менелая на первосвященика незважаючи на те, що він не був із священицької родини Садока, первосвященика у Соломоновому храмі. Греки так вплинули на євреїв, що заборонили їм святкувати а храм перемінили на грецьку святиню!

У 167 р. до н. е., єврейський священик, Матвій і його п’ять синів, загальновідомі як Маккавеї, або Асмонеї, збунтувались. Маккавейський бунт, почався релігійним, але незабаром став політичною боротьбою за самостійність євреїв. У 165 р. до н. е., забрали храм й наново освятили його, подія яку євреї кругом світу сьогодні щороку святкують під час восьмиденного свята світел відоме як свято Хануко. Але Месії ще не було.

В дійсності, кожна єврейська релігійна секта протистояла Іванові Хрестителеві й Тому Якого він оголошував бути Месією. Замість повірити Івановій звістці, багато священиків, каже Йосиф, звернулись до зелотів, єврейських революціонерів, які прагнули самовизначення. Протягом багатьох років, такі групи, протистоячі римському пануванні, яке заступило грецьке у 63 р. до н. е., продовжували тероризм. Зрештою в 66 р. н. е., вони явно збунтувались. Це довело до знищення єврейського храму й їхнього священства. Месіанська надія потьмяніла.

Месіанські надії в діаспорі

Ще перед 70 р. н. е., мільйони євреїв мешкали поза Палестиною, зокрема в Сірії, Малій Азії, Вавілонії, і Єгипті. Проте, після 70 р. н. е., позосталі євреї розпорошились до життя в діаспорі, грецьке слово на «розсіяння». Навіть у діаспорі, багато євреїв держались надії самовизначення під майбутнім Месією. Єврейський провідник Бар-Кохба доказався бути фальшивий Месія, був неуспішним керівником антиримського повстання в 132 р. н. е. Так як каже в Єврейській енциклопедії, було 28 таких фальшивих месіїв з тих пір до 1744 р. н. е.

Зрозуміло, що месіанська надія стала потьмянілою. Іудейська енциклопедія (англ.) пояснює це так: «В єврейській ідеології в середньовіччі не було зрозумілого, з’єднаного поняття Месії,.. і в талмудичній літературі, як також у різних Мідрашімах (розяснення Святого Письма євреями) поміщалось багато протилежних поглядів». Так рано як у 12 столітті, єврейський філософ, Мойсей Маймонід сперечався, що царювання Месії правдоподібно стосувалось вищого суспільства. У 19 столітті, реформовані євреї «замінили віру в месіанську добу вірою в особистого Месію... Месіанська надія була відрізана від її традиційних зв’язків з поворотом розпорошених [євреїв] у Сіон».

Коротко перед цим, рух Гаскала (освіченість) в Європі ще більш ускладнив справу. Він поширював іудаїзм, охочий пристосуватись до життя в країнах Західного світу. Це допомогло розділити євреїв на дві групи. Одні вважали самовизначення у відновленій єврейській батьківщині під Месією бути на першому місці, а друга вірила, що об’єднання в життя країни народження було важливішим.

Ці розвитки, як також зростання антисемітизму, приготовило дорогу на народження сучасного сіонізму, під керівництвом Теодора Герсла при кінці 19 століття. Сьогодні, у липні 1990 р., 42 роки після заснування держави Ізраїлю, євреї втішаються самобутністю, як єврейське суспільство на єврейській батьківщині, яку він передбачував. Але чи здійснились їхні месіанські надії?

Якщо здійснились, то чому ж декотрі євреї, так як було сказано в лондонському Таймс, бачать «у сіонізмі богохульство, яке здійснилось із створінням Ізраїлю»? Чому померлий історик Теодор Г. Уайт, сам єврей, признав відверто: «Між євреями є багато різних суперечних сект,.. так як між протестантами»? Чому ж журнал Тайм, звернуши увагу в 1987 р. на сварливі релігійні групи в кнесеті (однопалатному парламенті держави Ізраїлю), сказав: «Необхідно віднайти якогось тривалого розв’язання, щоб зберегти Ізраїль... від згубного розділення сам проти себе»?

Самобутність сучасних євреїв подає малу надію на майбутність. Покладаючись на людську політику, щоб нею здійснити свою месіанську надію, іудаїзм зігнорував слова свого власного священного писання: «Краще вдаватись до Господа ніж надіятися на людину... Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема» (Псалом 118:8; 146:3).

У протилежності труднощам багатьох євреїв установити свою тотожність з месіанською надією, то кілька з їхніх предків ще в першому столітті н. е. не мали таких труднощів. (Дивіться Івана 1:41). Вони стали послідовниками Того, Якого прийняли бути Месією, і запопадливими захисниками релігії, яку ми відповідно називаємо «Шлях віри, надії, і любови».