Людина, яка скоїла навмисне вбивство, не мала права шукати притулку в одному з міст-сховищ. Натомість судді після розгляду справи видавали її в руки «месника [ґое́л] за кров» (близького родича жертви), який мав покарати її смертю. Оскільки за вбивцю не можна було заплатити «викуп [ко́фер]» і близький родич не міг повернути життя померлого, то він цілком справедливо забирав життя вбивці (Чс 35:9—32; Пв 19:1—13; див. МЕСНИК ЗА КРОВ).

А от у разі навмисного вбивства жоден викуп не приймався; вбивця мав заплатити за смерть людини власним життям (Чс 35:31—33).