Однак їм слід було визнавати, що життя будь-якої тварини, вбитої для їжі, належало Єгові, і для цього кров тварини вони мали виливати на землю, як воду. Люди не використовували кров для себе, а, так би мовити, повертали її Богові (Пв 12:15, 16).

Під Мойсеєвим законом. Укладаючи Закон-угоду з ізраїльтянами, Єгова додав до неї закон, даний Ною. Бог чітко вказав, що людина буде винна «у пролитті крові» навіть тоді, коли нехтуватиме вимогою щодо заколювання тварин (Лв 17:3, 4). Кров тварини, яка призначалась для їжі, слід було випустити і присипати землею (Лв 17:13, 14). Людина, яка споживала кров будь-якої істоти, мала бути «знищена з-посеред народу». Навмисне порушення закону щодо святості крові каралося смертю (Лв 7:26, 27; 17:10; Чс 15:30, 31).

В одній енциклопедії міститься такий коментар щодо Левіт 17:11, 12: «Цей суворий наказ стосувався не тільки ізраїльтян, але й чужинців, які жили серед них. За порушення цього наказу людину “знищували з-посеред народу”, тобто карали смертю (пор. Євр. 10:28), хоча й важко сказати, як саме: вбивали мечем чи каменували» (M’Clintock J., Strong J. Cyclopaedia of Biblical, Theological and Ecclesiastical Literature. 1882. Vol. I. P. 834).

Згідно з Повторення Закону 14:21, ізраїльтянам дозволялось продавати чужинцям туші тварин, які померли самі або яких роздер звір. Отже, було зроблено різницю між кров’ю таких тварин і кров’ю тварин, яких різали для їжі. (Пор. Лв 17:14—16.) Ізраїльтяни, а також чужинці, котрі приймали правдиве поклоніння і ставали учасниками Закон-угоди, мали жити відповідно до високих вимог цього Закону. Вимога, записана в Буття 9:3, 4, стосувалася людей з усіх народів, але до тих, хто жив під Законом, Бог ставив вищі вимоги, ніж до чужинців, котрі не поклонялися Єгові.