Багато знань, та мало користі

«Незважаючи на успіхи сучасної науки, люди за останні два тисячоліття майже не змінилися. Тому нам все ще треба вчитися з історії» (Кеннет Кларк, «Особистий погляд на цивілізацію», англ.).

ПРОТЯГОМ століть наука, безперечно, зробила значний поступ. У журналі «Тайм» говориться, що завдяки йому «мільйони нині мають найвищий в історії людства рівень життя». Одні з найбільших досягнень було зроблено в галузі медицини. За словами історика Зое Олденбур, у часи середньовіччя «медицина була примітивною й жорстокою. (...) Лікар міг з однаковим успіхом і вилікувати, і вбити».

Не завжди охочі вчитися

Люди не завжди охоче вчаться. Наприклад, під кінець XIX століття багато лікарів цілком нехтували явними доказами того, що вони самі сприяють поширенню хвороб серед пацієнтів. Переходячи від одного хворого до іншого, лікарі, попри небезпеку, вперто відмовлялися мити руки.

Але наука й техніка продовжували розвиватись. І логічно було б, якби люди, взявши до уваги досвід минулого, врешті зрозуміли, як зробити світ щасливішим та безпечнішим. Однак цього не сталося.

Розгляньмо ситуацію, яка склалася в Європі у XVII столітті. Цей період називають добою Просвітництва і Розуму. Проте, як зазначає Кеннет Кларк, факт залишається фактом: «У час розквіту наукової думки й мистецького генія продовжувало існувати безглузде переслідування й точилися війни нечуваної жорстокості».

У наші дні люди й далі нехтують уроками минулого й повторюють помилки своїх попередників. Унаслідок цього саме́ наше існування на планеті Земля перебуває під серйозною загрозою. На думку письменника Джозефа Нідема, ситуація настільки небезпечна, що «нам залишається лише молитись і сподіватись, що якісь фанатики не застосують проти людства зброї, яка могла б знищити все живе на Землі».

Чому ж, попри усі наші таланти та знання, ми все ще борсаємось у багні насилля й жорстокості? Чи зміниться колись наш світ? Ці питання будуть обговорюватись у двох наступних статтях.

Народи й далі не бажають вчитися

«Якщо б люди могли вчитися з історії, які б повчальні уроки вона нам дала! На жаль, пристрасті й ідеї настільки засліплюють нам очі, що досвід, наче ліхтар на кормі, освітлює лише пройдений нами шлях» (Семюел Тейлор Колрідж).

ЧИ ВИ погоджуєтеся з англійський поетом Семюелем Колріджем? Чи може відданість ідеї настільки засліпити нас, що ми повторимо страшні помилки минулих поколінь?

Хрестові походи

Задумаймося, наприклад, над тим, що чинили люди під час хрестових походів. У 1095 році н. е. папа Урбан II закли́кав «християн» відібрати в мусульман Святу землю. На цей заклик відгукнулися королі, дворяни, лицарі й звичайні люди з усіх держав, що підкорялися папському престолу. За словами одного середньовічного історика, «навряд чи під законом Христа був якийсь народ», котрий не став би з готовністю й ревністю готуватись до походу.

Як зазначає історик Зое Олденбур, більшість хрестоносців «свято вірили, що, вбравши одяг з хрестом, вони вступали на службу до самого Бога». За словами Олденбур, вони вважали себе «ангелами, які знищують дітей Диявола». Крім того, як говорить письменник Браєн Моінеган, ці воїни були глибоко переконані, що «коли загинуть, то отримають у небі корону мученика».

Можливо, хрестоносці й не здогадувалися, що їхні вороги мали подібні переконання. У книжці «Коротка історія світу» (англ.) історик Дж. Робертс пише, що мусульманські солдати йшли на битву, впевнені у тому, що воюють за Бога і що «смерть у бою з невірними відкриває шлях до [небесного] раю».

Воїнів по обидвох сторонах переконували, що саме вони воюють за справедливість і саме їх схвалює й благословляє Бог. Релігійні й політичні керівники утверджували такі ідеї, розпалюючи пристрасті у своїх підданих. Внаслідок цього обидві сторони чинили страшенні звірства.

Що то були за люди?

Хто ж чинив ці жахіття? Переважно це були звичайні люди, які майже нічим не відрізнялися від наших сучасників. Безсумнівно, багатьох на такі вчинки штовхав ідеалізм та бажання встановити справедливість. Засліплені пристрастями, вони ніби не розуміли, що їхня боротьба за «справедливість» приносить сотням тисяч невинних чоловіків, жінок та дітей лише несправедливість, горе й страждання.

Чи ж не повторювалося подібне безліч разів протягом історії? Чи харизматичні провідники не кидали у вир жорстоких, нещадних воєн проти своїх релігійних чи політичних противників незліченні мільйони людей, які б за звичайних умов ніколи не пішли на такі звірства? Заклики до бою по обидвох сторонах конфлікту, а також твердження «З нами Бог» узаконювали брутальне придушення політичних та релігійних опонентів. Цією відпрацьованою схемою послуговувалися тирани протягом багатьох століть. І вона, за словами Моінегана, «служила «творцям» Голокосту і сучасних етнічних чисток так само добре, як колись організаторам першого хрестового походу».

Але ви, можливо, скажете, що сьогодні свідомі люди не дозволять, аби ними так маніпулювали. Ми ж тепер більш цивілізовані. І так би мало бути. Однак чи дійсно люди навчилися чогось з минулого? Хто, уважно розглянувши історію минулого століття, зможе чесно сказати «так»?

Перша світова війна

Методи підбурювання людей, до яких вдавалися організатори хрестових походів, було використано також у часі Першої світової війни. За словами Робертса, «одним із парадоксів 1914 року є те, що в кожній країні маса людей усіх партій, вірувань і націй на диво охоче і з радістю йшла на війну».

Чому ж маси звичайних людей «охоче і з радістю йшли на війну»? Тому що вони, подібно до своїх попередників, дозволили, аби їхні принципи й переконання сформувалися під впливом тогочасних філософій. І хоча когось, можливо, надихали ідеї народної волі й справедливості, все ж основною спонукою багатьох було зухвале переконання у тому, що їхня нація вища, а отже й має право панувати над іншими.

Внаслідок впливу філософії ці люди вірили, що війна є невід’ємною частиною природного процесу розвитку суспільства — така собі «біологічна необхідність». Письменник Філ Вільямс каже, що «соціальний дарвінізм» сприяв розвитку ідеї, ніби війна — це правомірний спосіб «знищити види, які не варті того, щоб жити».

Кожен, звичайно, вважав свої ідеї правильними. І до чого це призвело? Як говорить письменник та історик Мартін Гілберт, протягом Першої світової війни «уряди розпалили вогнище расизму, націоналізму й мілітаризму» і люди, засліплені ідеями, пішли за ними. Економіст Джон Кеннет Ґелбрейт у час тієї війни виростав у канадському селі. Він розповідає, що всі довкола тоді говорили, що «конфлікт у Європі страшенно безглуздий» і що «розумні люди... на такий божевільний крок не підуть». Але вони таки пішли. І який був наслідок цього? У безглуздому кровопролитті, яке згодом назвали Першою світовою війною, загинуло понад дев’ять мільйонів солдатів і коло 60 тисяч з них були канадцями.

Так нічого й не навчилися

Не минуло й двадцяти років, як з появою фашизму і нацизму знову почав оживати той самий дух. Х’ю Персел пише, що, «намагаючись розбурхати пристрасті людських мас», фашисти використовували «традиційні засоби пропаганди: символи та міфи». Особливо впливовим виявилося поєднання релігії й політики — прохання Бога в молитвах поблагословити військо.

Великим «знавцем психології натовпу та блискучим оратором» був Адольф Гітлер. У книжці «Гітлер і нацизм» (англ.) Дік Ґіері каже, що Гітлер, подібно до багатьох народних вождів минулого, вірив, що «натовпом керує не розум, а емоції». І він грав на цій людській слабкості, хитро використовуючи старий як світ метод,— скеровував ненависть народу проти спільного ворога. До цього методу він вдався, коли, як пише Персел, «спрямував страх і гнів німців проти євреїв». Гітлер принизливо звинуватив євреїв у тому, що вони «псують німецьку націю».

Найжахливішим в історії тієї доби є той факт, що мільйони, здавалося б, порядних людей вдалося досить легко підбурити до масових душогубств. «Як могли мешканці нібито цивілізованої країни не лише терпіти, але й стати причетними до страшних звірств нацистської держави?» — запитує Ґіері. І це була не тільки «цивілізована» країна, а й християнська! Сталося так тому, що люди охочіше слухалися людських філософій та ідей, аніж вчення Ісуса Христа. А скільки інших щирих ідейних осіб втяглися у різні звірства вже після Другої світової війни!

«Досвід та історія,— каже німецький філософ Георг Гегель,— виявляють, що народи й уряди так нічого і не навчилися з помилок минулого, а якщо й взяли для себе якийсь урок, то не застосовували його в житті». Багато може не погоджуватися з філософією Гегеля, однак важко заперечити вищенаведені слова. На жаль, складається враження, що людям ніяк не вдається навчитись чогось з історії. Проте чи й ви мусите йти їхніми слідами?

Перш за все, слід зрозуміти, що, аби не повторювати трагічних помилок минулих поколінь, потрібно покладатися не на хиткі людські філософії, а на щось надійніше. Але на що? Більше як за тисячу років до хрестових походів учні Ісуса Христа показали, якою повинна бути справжня християнська дорога — єдина розумна дорога життя. Проаналізуймо, що вони робили, аби не втягнутись у тодішні криваві конфлікти. Однак чи реально, щоб сьогодні народи навчилися наслідувати правдивих християн і уникати воєн? І як Бог, незважаючи на дії людей, покладе край людським стражданням?

[Ілюстрації на сторінці 6]

Людські війни відзначалися брутальністю і жорстокістю й принесли багато страждань.

[Ілюстрації на сторінці 7]

Вгорі: біженці в охопленій війною місцевості.

Як міг, здавалося б, цивілізований народ стати причетним до такого жахливого звірства?

[Відомості про джерела]

Руандійські біженці: UN PHOTO 186788/J. Isaac; падіння Всесвітнього торговельного центру: AP Photo/Amy Sancetta

Чого можна навчитися від перших християн

«Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом» (Колосян 2:8).

ЦИМИ словами апостол Павло попереджував християн першого століття, як небезпечно сліпо покладатися на людську філософію. Вони могли або триматися надійного керівництва Ісуса та його апостолів, тобто вчення, благотворну дію котрого вони вже відчули, або ж піддатися згубному впливу мінливих людських теорій, які принесли горе й страждання мільйонам осіб (1 Коринтян 1:19—21; 3:18—20).

Життя «за Христом»

Понад тисячу років тому хрестоносці так і не змогли зрозуміти, що жити «за Христом» — це щось більше, ніж лише заявляти про свою вірність Ісусу Христу (Матвія 7:21—23). Треба жити в цілковитій гармонії з вченням Ісуса, записаним у натхненому Божому Слові, Біблії (Матвія 7:15—20; Івана 17:17). «Як у слові Моїм позостанетеся,— сказав Ісус Христос,— тоді справді Моїми учнями будете» (Івана 8:31). Він також говорив: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Івана 13:35).

Хрестоносці, щиро кажучи, були зведені «марною оманою за переданням людським». І зовсім не дивно, що звичайні люди піддались обману, адже їхні релігійні провідники, навіть єпископи, «ставали відомими вояками». В «Енциклопедії біблійної, теологічної та церковної літератури» (англ.) Мак-Клінтока і Стронґа говориться: «Військовий дух був настільки поширений серед духівництва, що, як тільки з’являлась можливість десь поживитися, служителі церкви завжди були готові кинутися в бій».

Але що призвело до такої прикрої ситуації? Після смерті християнських апостолів першого століття провідники відступницької церкви, як і передрікало Боже Слово, стали дедалі сильніше відхилятися від Христових учень (Дії 20:29, 30). Через своє зіпсуття церква зрештою почала чимраз більше співпрацювати з державою. У четвертому столітті римський імператор Константин уже на смертному ложі нібито навернувся на християнство. І тоді, як зазначається у згаданій раніше енциклопедії, «ідольські штандарти замінили прапорами з хрестом і служба у війську стала обов’язком кожного християнина».

Насправді ж християни не мали такого обов’язку. Але, піддавшись «хитрим доказам» людської філософії, вони грубо порушили саму суть Христових вчень (Колосян 2:4, Турконяк). Декотрі фальшиві аргументи вже довгий час використовуються, щоб виправдати війни й конфлікти. Однак, як говориться у тій самій енциклопедії, для людини гуманної або побожної участь у «диявольських війнах, що систематично велися в минулому й ведуться нині... ніяк неможливо узгодити з... християнськими принципами».

Історія нехристиянських релігій також заплямована війнами. Їхні прихильники, подібно до прихильників церков так званого християнства, через національні, політичні й релігійні розбіжності вбивали членів не лише інших релігій, але й навіть власних. Часто з метою навернення на свою релігію вдавалися до погроз або насилля. А дехто, щоб досягти власних цілей, брав участь у жахливих масових вбивствах. Тож нехристиянські релігії нічим не відрізняються від церков загальновизнаного християнства.

Окремі від світу

Як християнам у першому столітті вдавалося не брати участі в тодішніх кровопролитних війнах і політичних справах? Завдяки двом головним принципам. В основі першого лежав наказ Ісуса, спрямований до апостола Петра, коли той вихопив меч, щоб захистити вчителя: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча,— від меча і загинуть» (Матвія 26:52). Підґрунтям другого принципу служила відповідь Ісуса на запитання Пилата про Царство. Ісус сказав: «Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси» (Івана 18:36).

А як перші християни застосовували ці принципи? Вони трималися окремо від світу, залишаючись повністю нейтральними в політичних і військових справах (Івана 15:17—19; 17:14—16; Якова 4:4). Учні Ісуса відмовлялися підіймати зброю проти своїх ближніх. Тож цілком зрозуміло, що перші християни не підтримували ані єврейських націоналістичних рухів, ані імператорської армії Риму. У той же час вони не намагалися вказувати політичним керівникам, що́ ті мають робити, оскільки відповідальність за державні справи лежала саме на тих діячах (Галатів 6:5).

Юстин Мученик написав у другому столітті н. е., що християни вже ‘перекували мечі свої на лемеші’ (Михея 4:3). А Тертулліан, відповідаючи тим, кому не подобалася християнська позиція, запитав: «Чи було б правильно ставати солдатом і з мечем йти на свого ворога, якщо Господь проголосив: «Хто візьме меча, від меча і загине»?»

«Бога повинно слухатися більш, як людей»

Однак від того, що християни не йшли на війну, їм жилося зовсім не легше. Така позиція суперечила тогочасним поглядам. Її висміював Цельс, противник християнства. На його думку, кожен мав ставати до військових лав, якщо цього вимагала влада. Але всупереч жахливій ворожості, ранні християни не погоджувалися приймати жодної людської філософії, яка суперечила б вченням Христа. «Бога повинно слухатися більш, як людей»,— казали вони (Дії 4:19; 5:29).

Свідки Єгови в наші дні наслідують їхній приклад. Приміром, у нацистській Німеччині вони рішуче відмовилися брати участь у кривавих гітлерівських війнах. Свідки зносили жахливе переслідування, навіть йшли на смерть, але не порушували християнського нейтралітету. Як засвідчують документи, через те, що вони дотримувалися біблійних принципів, нацисти «половину з них кинули до в’язниць та концтаборів, а четверту частину стратили» («Of Gods and Men»). Тому серед десятків мільйонів осіб, які загинули в Другій світовій війні, не було жодної, яку б убив Свідок Єгови. Свідки швидше були готові пожертвувати власним життям, аніж відібрати чиєсь. Багато з них власне так і зробили.

Чого можна навчитись

Тож чого нас вчить минуле? Наприклад, того, що людська філософія завжди призводила до ненависті й кровопролить між націями та народами. В Екклезіяста 8:9 справедливо сказано: «Запанувала людина над людиною на лихо для неї». А основна причина людських проблем виявлена в Єремії 10:23, де Боже Слово говорить: «Не в волі людини дороги її, не в силі людини, коли вона ходить, кермувати своїм кроком». Дійсно, Бог не створив людей із вмінням успішно жити без нього. Вони не наділені такою здатністю. І ціла історія підтверджує цей факт.

Самі ми не змінимо того, що роблять провідники народів, повторюючи трагедії минулого, і в нас немає вповноважень переконувати їх вибрати інший шлях. Але ми також не повинні вподібнюватися до них і брати участь у війнах. Ісус сказав про своїх послідовників: «Вони не від світу, як і Я не від світу» (Івана 17:14). Щоб не бути замішаними у конфлікти цього світу, потрібно пильнувати, аби нашим життям керувало Боже Слово, Біблія, а не мінливі ідеї людської філософії, що нагадують сипучі піски (Матвія 7:24—27; 2 Тимофія 3:16, 17).

Чудове майбутнє

Боже Слово, на яке ми цілком можемо покладатися, не лише проливає світло на минуле й теперішнє. Воно також дає надійне керівництво для майбутнього і чітко показує, який намір має Бог щодо нашої планети (Псалом 119:105; Ісаї 46:9—11). Він не дозволить людям знищити Землю, безглуздо зловживаючи тими колосальними силами, які дала їм у руки наука й техніка. Бог подбає, щоб сповнився його початковий намір і на нашій планеті запанували райські умови (Луки 23:43).

Біблія говорить, що тоді «замешкають праведні землю, і невинні зостануться в ній, а безбожні з землі будуть вигублені, і повириваються з неї невірні» (Приповістей 2:21, 22). А станеться це незабаром, оскільки наші важкі часи свідчать, що ми живемо в «останні дні» сучасної злої системи речей (2 Тимофія 3:1—5, 13). Ці останні дні вже, безперечно, полічені і наближаються до кінця. Біблійне пророцтво навчає нас: «Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває» (1 Івана 2:17; Даниїла 2:44).

Невдовзі Бог ‘знищить тих, хто нищить землю’ і замінить сучасний брутальний світ новим, де ‘правда пробуває’ (Об’явлення 11:18; 2 Петра 3:10—13). Тоді праведні побачать сповнення пророцтва: «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде» (Об’явлення 21:1—4). Війни й насилля минуть назавжди, коли повністю виконається пророцтво з Ісаї 2:4: «Мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни». У вас теж буде таке чудове вічне майбутнє, якщо навчитеся засвоювати уроки історії (Івана 17:3).