Македонія

«Прийди до Македонії та допоможи нам»,— сказав чоловік, який з’явився апостолу Павлу у видінні (Дії 16:8—10). Павло і його товариші зрозуміли, що Бог направляє їх проповідувати добру новину про Боже Царство у цій неопрацьованій території, і з готовністю відгукнулися на заклик. Невдовзі в Македонії вже було багато християнських учнів. Правдиве поклоніння швидко поширюється і в сучасній Македонії, яка займає невелику територію на півночі давньої Македонії.

Після Другої світової війни Македонія стала однією з республік Югославії. У 1991 році вона здобула незалежність. Через два роки Свідків Єгови офіційно зареєстрували в новоствореній державі. Тоді в Македонії організували офіс, за роботою якого наглядав австрійський філіал. У Скоп’є, на вулиці Алжирській, брати купили будинок, який став Бетелем. Сюди із Загреба (Хорватія) переїхала македонська перекладацька група.

Міхель Шібен разом з дружиною Діною приїхав з Німеччини, щоб служити в Македонії районним наглядачем. Сюди ж призначили Деніела і Хелен Нізан з Канади, які раніше служили в Сербії. Було сформовано комітет країни, і почав діяти Бетель.

ОБМЕЖЕННЯ НА ВВІЗ ЛІТЕРАТУРИ

Хоча Свідки Єгови отримали реєстрацію, ввозити в країну літературу було важко. У період з 1994 по 1998 роки уряд дозволяв ввозити лише один журнал на вісника. Тому для тих, хто вивчав Біблію, брати робили копії статей для вивчення з «Вартової башти». Журнали також отримували поштою з інших країн; крім того, в невеликій кількості їх привозили брати, які приїжджали в Македонію. Кілька років брати намагалися через суд отримати дозвіл на ввіз літератури, і нарешті верховний суд виніс рішення на користь Свідків, дозволивши їм ввозити літературу без обмежень.

У серпні 2000 року кількість вісників досягла 1024. Уперше в праці проповідування брало участь понад тисячу братів і сестер. Оскільки зросла кількість вісників і брати почали випускати більше публікацій македонською мовою, розширилась бетелівська родина. Виникла потреба в додаткових приміщеннях. Наступного року брати купили три сусідніх будиночки і знесли їх, щоб на їхньому місці побудувати дві нові будівлі. Сьогодні тридцять чотири члени родини Бетелю живуть і працюють у трьох сучасних будинках. На програму присвячення, яка відбулася 17 травня 2003 року, приїхав Гай Пірс з Керівного органу.

БУДІВНИЦТВО ЗАЛІВ ЦАРСТВА

Македонські брати і сестри зраділи, дізнавшись, що можуть брати участь у програмі будівництва Залів Царства у країнах зі складним економічним становищем. Щоб допомагати зборам у будівництві Залів Царства, було призначено будівельну бригаду з п’яти братів. З 2001 по 2007 роки ця бригада побудувала дев’ять Залів Царства. Відкинувши упередження, будівельники різних національностей працювали в мирі та єдності і цим дали чудове свідчення. На одного бізнесмена, який прийшов подивитися Зал Царства, велике враження справила висока якість роботи. Він сказав: «Тут усе зроблено з любов’ю».

Коли брати зводили новий Зал Царства в місті Штип, чоловік, що мешкав неподалік будівельного майданчика, скептично поставився до їхньої роботи. Йому здавалося, що ці молоді люди недосвідчені і тому навряд чи зможуть успішно завершити розпочату справу. А коли Зал був готовий, він приніс план свого будинку і вмовляв братів побудувати його. Цього чоловіка настільки вразила якість їхньої роботи, що він пообіцяв їм багато заплатити. Як же він здивувався, почувши, що брати будували Зал Царства не тому, що хотіли заробити, а тому що люблять Бога і ближніх.

«ПЕРЕКЛАД НОВОГО СВІТУ»

Тим часом інша невелика група братів і сестер займалась ще однією важливою справою — працею над «Перекладом нового світу Святого Письма» македонською мовою. Єгова благословив їхні наполегливі зусилля, і вже через п’ять років вони переклали всю Біблію. На обласному конгресі «Визволення близько!», який відбувся 2006 року, член керівного органу Ґерріт Леш зробив оголошення про випуск цього чудового перекладу. Багато хто не міг стримати сліз радості, довго не стихали оплески. Чимало братів і сестер, отримавши власний примірник «Перекладу нового світу» рідною мовою, починали читати його вже під час обідньої перерви.

Багато македонців з повагою ставляться до Біблії. Одним з них є Орхан, який шість років тому почав вивчати Біблію. Він був неграмотним, але навчився читати й писати. У цьому йому допоміг брат, який проводив з ним біблійне вивчення. Орхан охрестився три роки тому і за цей час вже шість разів прочитав Біблію.

Якийсь час Орхан був єдиним Свідком у місті Ресен. Багато людей схвально відгукувались про нього. Батьки хотіли, щоб їхні діти були схожі на Орхана, тому просили наших братів навчати їх. Так зростав інтерес до правди, і зрештою в місті почали проводити книговивчення. Один чоловік став неохрещеним вісником, а Орхан служить сталим піонером і є служителем збору.

«ПРИЙДИ ДО МАКЕДОНІЇ»

Двадцять п’ять відсотків населення Македонії розмовляє албанською мовою. Щоб проповідувати цим людям, у липні 2004 року з Албанії прибула подружня пара спеціальних піонерів. Незабаром стало очевидно, що цьому подружжю потрібна допомога, адже на півмільйона албаномовних жителів двох вісників було мало. Тому роком пізніше до них приєдналась ще одна подружня пара з Албанії. Ці спеціальні піонери почали допомагати сімом зацікавленим у місті Кичево — центрі албанської громади в Македонії. Весною на відзначення Спомину прийшла аж 61 особа. Промову було виголошено албанською і македонською мовами. Тепер у місті активно проповідує 17 ревних вісників, а на зібрання приходить 30 і більше людей.

У 2007 році Керівний орган схвалив проведення спеціальної кампанії, яка мала тривати з квітня по липень. Мета цієї кампанії полягала в тому, щоб донести звістку про Царство до албаномовного населення Македонії і проповідувати в територіях, де люди ще не чули доброї новини.

Взяти участь у кампанії охоче зголосилось 337 братів і сестер з семи країн. Яких результатів вони досягли? Ці вісники проповідували добру новину в понад 200 населених пунктах. Там мешкає приблизно 400 000 людей, більшість з яких ніколи не чули звістки про Царство. Протягом чотирьох місяців було розповсюджено 25 000 книжок і брошур та більше ніж 40 000 журналів. Брати і сестри провели в служінні 25 000 годин і розпочали понад 200 біблійних вивчень.

Один брат згадує: «Багатьом людям на очі наверталися сльози, коли вони чули, звідки і чому ми приїхали до них. Інші ж були до сліз зворушені тим, що́ прочитали в Божому Слові».

Чимало людей висловлювало свою щиру вдячність. Сестра, яка брала участь у кампанії, написала: «Одна вчителька сказала нам: “Нехай Бог благословить вас. Ви займаєтесь чудовою справою. Те, що я почула, дуже мене підбадьорило”».

«Нам так не хотілося залишати цю “місіонерську територію”,— розповідає один брат.— Ми бачили, наскільки люди потребують правди, і тому було надзвичайно сумно прощатися з нашими зацікавленими».

Одне подружжя ділиться: «Ми шкодуємо, що не спланували довшої відпустки, адже тут велика потреба у вісниках».

Виражаючи почуття багатьох, один брат сказав: «Я не пам’ятаю, коли нам було так добре разом. Ми стали, як сім’я».

Під час кампанії брати і сестри зайшли в гірське село, яке лежить неподалік міста Тетово і в якому Свідки Єгови ще ніколи не проповідували. Двоє вісників почали проповідувати по одній стороні вулиці, а двоє — по іншій. Вони зайшли лише в три будинки, а вся вулиця вже знала, що приїхали Свідки Єгови. Ця новина миттю облетіла село. Біля сестер зібралося багато жінок, які хотіли послухати їх. А на братів з нетерпінням чекало шістнадцятеро чоловіків. Вони винесли для вісників чотири стільці, а один чоловік навіть приготував їм каву. Брати і сестри дали усім літературу і, користуючись Біблією, почали розповідати про наміри Бога.

Селяни ставили чимало запитань та уважно слухали відповіді братів і сестер. Коли вісники мали повертатись додому, багато хто прийшов попрощатися з ними. Раптом брати побачили, що до них наближається стара жінка, погрожуючи палицею. «Зараз я вам покажу!» — вигукнула жінка. Що ж її так розгнівало? «Ви всім дали книжки, а мені ні! Я теж хочу мати велику жовту»,— сказала жінка і показала на книжку «Біблійні оповідання», яку отримав її сусід. Без вагань брати віддали їй останній примірник.

ПРОПОВІДУВАННЯ ЦИГАНАМ

У Македонії мешкає багато циган. Вони розмовляють македонською, хоча їхньою рідною є усна циганська мова — суміш декількох циганських діалектів. Відомо, що в столиці Македонії, Скоп’є, мешкає 30 000 циган. Це найбільша в Європі група циган, які живуть в одному місті. У Шуто Орізарі (передмістя Скоп’є) в комплексі з двох Залів Царства збирається три циганські збори. Двісті братів і сестер проповідують у плідній території, де на одного вісника припадає 150 осіб. Цей показник один з найкращих у країні. Про хороший відгук на добру новину серед циган свідчить кількість присутніх на відзначенні Спомину. У 2008 році їх було 708.

Що було зроблено, аби щирі й смиренні цигани могли пізнавати правду рідною мовою? Циганською було перекладено план спеціальної промови на 2007 рік. Її виголосив старійшина циганського походження, а слухало цю промову 506 присутніх. Вісники різних національностей — цигани, македонці й албанці — надзвичайно зраділи, коли на обласному конгресі 2007 року було оголошено про випуск брошури «Чого Бог вимагає від нас?» циганською мовою. Раніше вони проводили біблійні вивчення своєю мовою, проте користувались літературою на македонській. Тепер за допомогою цієї брошури братам і сестрам легше розвивати інтерес до правди у щирих циган.

Сьогодні 1277 вісників у 21 зборі старанно наслідують приклад апостола Павла. Вдячність македонян, котрі щиро прагнуть пізнати правду, доводить, що зусилля тих, хто відгукнувся на сучасний заклик «Прийди до Македонії!», не були марними.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 224]

«Я прийшла в тюрму на одинадцять днів раніше»

ПАВЛІНА БОГОЄВСЬКА

Рік народження: 1938

Рік хрещення: 1972

Факти з біографії: почала піонерське служіння 1975 року. У 1977 році стала першою в Македонії спеціальною піонеркою. Допомогла вісімдесятьом особам пізнати правду.

КОЛИ я проповідувала, люди часто викликали поліцію. Мене забирали у відділок, де допитували іноді впродовж кількох годин. Багато разів мене штрафували. У суді мене звинувачували в тому, що я — політичний ворог держави і поширюю антидержавну пропаганду із Заходу. Одного разу мене засудили до двадцяти днів ув’язнення, іншого разу — до тридцяти.

Двадцятиденний термін ув’язнення я повинна була відбувати саме тоді, коли мав проводитись обласний конгрес. На моє прохання відкласти час мого ув’язнення суд відповів відмовою. Тому я прийшла в тюрму на одинадцять днів раніше. Адміністрація в’язниці була просто приголомшена. Ніхто не міг повірити, що людина хоче потрапити в тюрму якнайшвидше. Тоді я розповіла про свої переконання. Вислухавши мене, працівники тюрми пообіцяли добре обходитись зі мною. А через одинадцять днів сюди прийшов поліцейський, щоб перевірити, чи я вже в тюрмі. Як же він здивувався, коли йому повідомили, що я вже одинадцять днів відбуваю покарання. Врешті-решт мені вдалося побувати на конгресі.