Брат Норр запропонував мені з дружиною розпочати місіонерське служіння в Малагасійській Республіці (тепер Мадагаскар). Я написав до Веери, щоб дізнатися її думку про це призначення. Веера одразу дала згоду. Повернувшись до Фінляндії, ми почали готуватися до життя на Мадагаскарі.

Радість і розчарування

У січні 1962 року, одягнувши хутряні шапки і теплі пальта, бо фінські зими суворі, ми вилетіли до Антананаріву, столиці Мадагаскару. Там у тропічній спеці нам довелося швидко змінити свій одяг. Наш перший місіонерський дім був маленьким будинком з однією спальнею, де вже жила місіонерська пара. Тож нам довелося спати на ґанку.

На Мадагаскарі ми розпочали вивчати французьку мову, яка була там офіційною. Давалась вона досить важко. Щоб навчити нас французької мови, наша вчителька, сестра Карбоно, говорила англійською. Але Веера не володіла також цією мовою, тому я перекладав Веері матеріал фінською. Пізніше ми збагнули, що Веера краще розуміє терміни шведською, і мені довелося пояснювати їй французьку граматику шведською мовою. Згодом ми зробили гарні успіхи у вивченні французької і почали вивчати місцеву мову, малагасійську.

Перше моє біблійне вивчення на Мадагаскарі було з чоловіком, який говорив лише малагасійською. Я відшукував у фінській Біблії потрібні вірші, а відтак ми обоє шукали їх у малагасійській. Хоча я мало що міг пояснити зі Святого Письма його рідною мовою, проте біблійна правда швидко зростала у серці того чоловіка. Він зробив духовний поступ й охрестився.

У 1963 році Мадагаскар відвідав Мілтон Геншель з усесвітнього центру Свідків Єгови. Невдовзі після цього на Мадагаскарі був заснований філіал, і мене призначили його наглядачем, хоча у той час я вже служив районним та обласним наглядачем. Протягом того періоду Єгова щедро благословляв нас. Кількість вісників Царства на Мадагаскарі з 1962-го по 1970 рік зросла від 85 до 469 осіб.

Одного дня 1970 року, повернувшись зі служіння, ми знайшли біля дверей повідомлення, в якому була вказівка усім місіонерам Свідків Єгови з’явитися до Міністерства внутрішніх справ. Там нам сказали, що уряд вимагає, аби ми негайно покинути їхню країну. Коли ж я запитав, за який злочин мене хочуть депортувати, службовець відповів: «Мосьє Куоккенен, ви не вчинили нічого поганого».

«Ми прожили тут вісім років,— сказав я.— Тут наша домівка, ми не можемо так відразу поїхати». Незважаючи на наші зусилля, усі місіонери були змушені покинути країну протягом тижня. Філіал закрили, а за працею служіння стали наглядати місцеві Свідки. Перед від’їздом з Мадагаскару ми отримали призначення в Уганду.

До 1990 року опір діяльності Свідків на Мадагаскарі послабився, і всесвітній центр у Брукліні зробив нам несподіванку, призначивши служити туди на рік. Ми хотіли поїхати, але зіткнулися з двома великими труднощами. Мій старенький батько потребував догляду, а у Веери продовжувалися проблеми зі здоров’ям. У листопаді 1990 року батько помер. Здоров’я Веери покращилося, і це дало нам надію повернутись до місіонерського служіння. У вересні 1991 року ми поїхали на Мадагаскар.

Нас призначили всього на рік, але прослужили ми там цілих десять років. Протягом того часу число вісників зросло від 4000 до 11 600. Місіонерське служіння приносило мені велику радість. Деколи я відчуваю знеохочення, думаючи, що, можливо, нехтував фізичними чи емоційними потребами моєї любої дружини. Та Єгова дає нам обом сили продовжувати наше служіння.

[Ілюстрації на сторінках 14, 15]

У районному служінні у Фінляндії, 1960 рік.

Під час місіонерського служіння на Мадагаскарі, 1962 рік.