Збереження християнської чесності у спустошеній війною Ліберії

Із слів очевидця

«КОЛИ слони боряться, трава також зазнає ушкодження». Як добре те прислів’я Західної Африки підсумовує те, що трапилося під час недавньої війни в Ліберії! Загинуло близько 20 000 осіб і половина населення країни, яке становило 2,6 мільйона людей, стали вигнанцями. Більшість тих, хто страждав, не були солдатами; цією «травою» були невинні чоловіки, жінки й діти.

Коли спалахнула війна в грудні 1989 року, кількість Свідків Єгови в Ліберії, яких було майже 2000, постійно зростала, вони впевнено дивилися в майбутнє. На жаль, вони стали частиною тієї «трави, яка зазнала ушкодження».

Війна розгоряється

Війна спалахнула на кордоні між Ліберією та Кот-д’Івуаром і незабаром біженці почали втікати в столицю Монровію, населення якої становило понад половину мільйона жителів. Від березня до травня 1990 року бій перемістився на південь. Місіонерів Свідків Єгови евакуйовано перше з Ганти, а потім з Гбанги. Вони були між тими, хто останніми покинули ці містечка. Війна досягла кульмінаційного пункту, коли збройні сили перейшли в Монровію 2 липня 1990 року.

Ніхто не сподівався побачити жахів, які мали відбутися. Три окремих армії продовжували воювати одна проти одної по вулицях, з тяжкою артилерією, ракетами та гранатометами. Тих, яких не повбивали тому, що вони належали до плем’я, якого ненавиділи, постійно турбували й обшукували. Одної ночі, в серпні, більше ніж 600 чоловіків, жінок і дітей, які шукали притулку в лютеранській церкві святого Петра, було страчено війною розпаленим загоном смерті.

Сотні людей втікали від війни, тільки з тим, в чому були вдягнені. Родини розлучалися і протягом місяців не могли возз’єднатися. Все населення Монровії, здавалося, змінило своє місцеперебування, а порожні доми населили солдати та біженці з інших частин міста. Більше ніж половина населення Монровії стало біженцями. Більшість людей втратили все своє майно і принаймні одного рідного. Дехто зазнав більшу втрату.

Ситуація досягла такого критичного стану, що п’ять інших країн Західної Африки послали армію, щоб відновити мир. До кінця жовтня 1990 року найбільша боротьба вщухла. Але примара голоду розпростерлась над вигорілим містом, подібно до савану. Агентства допомоги повідомили, що майже третина дітей Монровії, яким ще не сповнилося п’ять років, недоїдали і більше ніж сто людей вмирали кожного дня. Спекулянти не поліпшували обставин; багато з них крали рис, призначений для допомоги і продавали його чашами за 20 доларів і більше. Постійно була якась хвороба, особливо холера, тому що комунальне господарство було зовсім зруйноване.

Приблизно одна тисяча Свідків Єгови, яка жила в Монровії, також дуже страждала. Більшість утекло з міста в сільську місцевість, а інші поплили на кораблі в Гану і Нігерію або дорогою поїхали в Кот-д’Івуар або в Сьєрра-Леоне. Від червня до грудня 1990 року понад 30 Свідків загубили своє життя. Декого розстріляли, а інші загинули від хвороби та голоду. Також вбили Алана Баті й Артура Лаусена, американських випускників школи для служителів. О, як заспокоює надія на воскресіння, обгрунтована Біблією, тих із нас, хто втратив рідних або друзів у той жахливий час! (Дії 24:15).

Християнське братерство діє

Коли війна шаленіла, багато біженців-Свідки втікали, шукаючи притулку в філіалі Свідків Єгови і у місіонерському домі на другому боці містечка. Деякі шукали притулок тому, що були членами плем’я, якого солдати цієї місцевості вбивали. Більшості призначили якусь роботу в філіалі і їхня допомога в куховарстві та прибиранні була безцінною, а інших попросили добувати їстівну зелень у болоті неподалік, якщо була добра погода.

Люди спали всюди: у спальнях місіонерів, у коридорах, у відділі відправки та в різних бюро. Ми викопали ями і ці були нам туалетами. Жінок призначено служити медсестрами; вони доглядали за багатьма людьми, захворілими на малярію та гарячку. Часто виникала проблема з проносом.

Ми підготовили спеціальну методику в будинку, включаючи навчання, як реагувати під час повітряної тривоги. Отже коли війська на протилежному боці скидали артилерійські снаряди, ми були навчені як найшвидше втікати в бомбосховок на території філіалу. Хоч наша стіна, заввишки 3 метри, була охороною, то все-таки не була достатньою, щоб відвертати рикошетні кулі. Наш дах незабаром прибрав вигляду сільнички тому, що його дуже продірявлено кулями.

Багато рискували своїм життям, щоб охороняти інших Свідків від тих, хто шукав убити їх тому, що вони належали до ненависного їм плем’я. Одного разу заплакана християнська сестра прибула до філіалу з своїми дітьми, які залишилися живими, з немовлятком, тільки два тижні віку. Її чоловіка та неповнолітнього сина тільки що застрілили на її очах. Інші Свідки успішно переховали її.

Інша родина з’явилася в філіалі з неохрещеним вісником, який охороняв їх від смерті з рук членів власного плем’я. Тоді, коли ситуація змінилася, і цей неохрещений вісник знаходився в небезпеці, то та родина врятувала його від своїх одноплемінників.

Місіонери ще раз розмовляли з озброєними чоловіками, які стояли біля брам філіалу, щоб стримати їх від обшуку чи грабування приміщення. Одного разу увірвалася розгнівана група й погрожувала нам вогнепальною зброєю, кажучи, що ми переховували людей іншого плем’я. Їх здивувало те, що місцеві Свідки поводилися, тихо сидівши й слухаючи програму християнського зібрання. Вони обшукали будинок, але не знайшли того, чого шукали. Ми завжди могли запевнити незваних гостей, що не переховували солодатів або їхніх ворогів. Ми як християни були нейтральні.

Одного разу як шаленів бій, у філіал прибула група Свідків, несуча брата, який умирав від раку. На жаль, він незабаром помер. Ми викопали могилу в дворі й провели дуже емоційний похорон. Цей брат був один із найкращих місцевих старших, який вірно служив протягом багатьох років. Майже сто вигнанців зібралися у вестибюлі на пам’ятну промову, виголошену серед стрілянини з гармат.

Одержання їжі й води

Кількість харчів була обмежена. Навіть перед початком війни постачальники перестали імпортувати товари. Отже, дуже мало їжі залишилося в місті. У філіалі було вдосталь провізії годувати наших 12 членів протягом багатьох місяців, але інколи з нами жило 200 людей, включаючи сусідів, які не були Свідками але в відчайдушному стані. Було їжі, щоб їсти тільки раз на день для кожної особи; кілька місяців ми жили таким пайком. Всі голодували. Немовлятка схудли тільки на шкіру й кості і безсило висіли на руках батьків своїх.

Незабаром запас їжі зменшився. Де ж дістати більше харчів? У Монровії не було відкритих крамниць. Голодні люди повсюди мандрували вулицями, шукаючи їжі. Люди їли будь-що а навіть собак, котів та щурів. Два місіонери з філіалу вирішили поїхати в Какату, містечко на відстані близько 60 кілометрів [40 миль], у якому бій вже припинено.

Вони приклеїли журнали Вартова Башта й вивіски на вікна автомобіля, щоб ототожнювати себе як Свідки Єгови. Після різних контрольних пунктів, їх зупинив і випитував великий і сильний чоловік з гранатами, висячі на грудях, і з револьвером при боці. Вони ототожнили себе як Свідки Єгови й сказали йому, що хотіли поїхати в Какату за їжею.

«Їдьте за мною,— сказав він.— Я головнокомандуючий». Він повів їх у штаб-квартиру. Дізнавшись, що вони дають притулок біженцям він наказав своїм підлеглим доставити до нашого філіалу 20 мішків рису, кожен з яких важив 45 кілограмів (100 фунтів)! Їм також дали дозвіл їхати в Какату й було призначено озброєну охорону, щоб безпечно провести їх через решту контрольних пунктів.

У Какаті вони знайшли християнського брата Абрахама, власника магазину. Він дав нам їжу в коробках — молоко, цукор, консервовану городину й інші необхідні предмети. Було дійсно чудово бачити, як дбали про наших братів під час їхньої подорожі. Напевно, задовольняло Єгову бачити те, що ми ділилися їжею з нашими друзями й сусідами, тому що запас був знову наповнений (Приповістей 11:25).

На іншому боці Монровії, місіонери в місіонерському домі також піклувалися біженцями й одержували допомогу від різних несподіваних джерел. Наприклад, один місіонер одержав три мішки рису від солдатів, що пам’ятали його ще з того часу коли він 16 років раніше служив у їхній місцевості. Інший місіонер одержав чотири мішки рису після аудієнції з керівником одної з воюючих фракцій.

Одного разу здавалося, що конче треба було евакуювати філіал через брак води. Наша криниця протягом часу була єдиним джерелом питної води для багатьох людей цієї місцевості. Проте не вистачало палива для електрогенератора, що живив насос. Чоловік, якого переховували в філіалі протягом початкових днів бою, дізнався про нашу проблему, і знайшов для нас паливо оцінюючи те, що ми зробили для нього. Тому запас води ніколи не вичерпався.

Підтримування духовної сили

Коли останній місіонер був змушений залишити Ліберію в жовтні 1990 року, то найважливіше в наших думках було те, як наші брати й сестри будуть долати труднощі? Із звітів, яких ми одержали ще з того часу, очевидно, вони продовжували перебувати в службі.

Перед війною, кожен Свідок затрачував у середньому 17 годин кожного місяця для служіння. Однак, під час війни, незважаючи на потребу постійно шукати в чагарнику їжу, Свідки в деяких зборах у середньому приділяли 20 годин для служби! Крім того, тому що не вистачало журналів Вартової Башти, багато сестер переписували статті для студії, щоб кожний вісник мав власний журнал.

Чотири збори, найближчі до Монровії, були переповнені Свідками, що втекли з міста, в якому відбувалися бої. Ці друзі втратили все своє майно бо не могли вернутися додому, щоб узяти що-небудь. По суті, протягом багатьох місяців багато з них були на протилежній стороні лінії фронту від їхніх дітей і батьків! На Спомині Ісусової смерті 30 березня, у чотирьох зборах, було всього 1473 присутніх.

Ці приблизно 300 Свідків, які залишилися в Монровії, спеціально доклали зусиль, щоб служити допоміжними піонерами протягом місяця, в якому припадав Спомин, незважаючи на те, що тільки кілька років тому вони були настільки фізично слабими від голоду, що майже не могли ходити. Вони докладали великих зусиль запрошувати людей на Спомин і в результаті було 1116 присутніх.

Один християнський старший у Монровії пояснив: «Ми вирішили знову починати зібрання в нашому Залі Царства від грудня 1990 року. Спочатку було 17 присутніх. Пізніше 40 на якийсь час. Тоді 24 лютого кількість присутніх зросла на 65, а через тиждень на 85. Також майже всі у зборі реагували на запропонування допоміжно піонерувати в березні».

Піклування іншими

Родич одного Свідка, який не був Свідком, зауважив: «Наші брати в церкві вбивали один одного [тобто людей іншого плем’я] під час війни, ніколи не маючи часу для співвіруючих». Яка ж інша ситуація була між людьми Єгови!

Наприклад, голова групи певної місцевості, яка давала допомогу, написав нашим братам, які навідали філіал у лютому 1991 року: «Цим листом виражаємо вам і вашому товариству подяку й оцінювання за притулок, який ви продовжуєте давати нам під час роздачі їжі нашим людям. Ваш гуманний вчинок показує вашу охочість, як Товариство здійснювати мир та добру волю у цій країні. Прошу продовжувати ваші добрі послуги».

Свідки Єгови в інших країнах швидко реагували на потребу їхніх братів у Ліберії. Допомогу висилали такі країни, як Сьєрра-Леоне і Кот-д’Івуар у Західній Африці, Нідерланди та Італія в Європі і Сполучені Штати Америки.

Одна мала дівчинка, якої матір вбили тому, що вона належала до зненавидженого племені, висловила свою вдячність за одержану допомогу. Вона написала: «Щиро дякую за всі ваші посилки. Я почуваю себе, так як ніби-то мати була біля мене. Її та мого молодшого брата вбили на війні. Я прошу Єгову, щоб Він благословив усіх вас. Мені сповнилося 11 років».

Також вдячний за одержану допомогу, один брат у якого було шестеро дітей, і якого дружина мусила переховуватися багато місяців через її племінне походженя, написав: «Ми не вломлювалися в доми людей, щоб грабувати і продавати їхнє майно, і все-таки не так як наші сусіди маємо щось їсти кожного дня, бо знаємо як використовувати те що маємо. Ми навчилися цього від Єгови».

Дуже глибоке враження справив також дух одного брата, який утік з його дружиною і дітьми в Кот-д’Івуар. Він залишив прекрасний дім, якого згодом зовсім спалили. Проте він сказав, що йому завдала найбільші болі не втрата його дому, а теократичної бібліотеки!

Навчання цінних уроків

Відтворюючи в пам’яті раніше закарбоване в ній, я оцінюю те, що Єгова навчив нас цінних уроків. Знаючи особисто багатьох, які продовжували бути чесними і вижили, а також тих, хто був чесним і помер, я навчився оцінювати важливість правильної думки апостола Павла, який написав: «Коли живемо — для Господа [Єгови, НС] живемо, і коли вмираємо — для Господа [Єгови, НС] вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо — ми Господні [Єгови, НС]» (Римлян 14:8).

Інший досвідчений місіонер сказав: «Через все це, ми дізналися, що Єгова є неперевершеним Помічником. Як сказав Павло: «Ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих» (2 Коринтян 1:9; Псалом 30:10). Він додав: «Війна переконала нас, що ми будучи людьми Єгови, є дійсним братерством, одягненим в самовіддану любов, про яку Ісус говорив» (Івана 13:35).

Лист від одної сестри в Ліберії написаний до деяких місіонерів, які мусили вибратися з країни під час війни в жовтні 1990 року добре ілюструє силу нашого християнського братерства. «Я молюся, щоб ви всі незабаром вернулися у Ліберію, і щоб мали конгрес,— вона написала.— Не можу дочекатися того дня. Тільки подумати про нього приносить мені радість».

Так, буде чудово побачити відновлення звичного порядку християнської діяльності в Ліберії. Наша сестра правду каже; перший конгрес у Монровії після повернення місіонерів і інших біженців буде радісний час. Немає сумніву в цьому!

[Карта на сторінці 27]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЛІБЕРІЯ

КОТ-Д’ІВУАР

СЬЄРРА-ЛЕОНЕ

ГВІНЕЯ

Монровія

Гбанга

Ганта

Каката

Атлантичний океан

[Ілюстрація на сторінці 28]

Діти Свідків-біженців у філіалі під час війни.

[Ілюстрація на сторінці 31]

Ліберійські біженці сортують одяг, який Свідки в Кот-д’Івуарі подарували.