• Об’єднані в служінні Богу в радості й у горі
    Вартова башта — 1996 | 1 березня

    • Через чотири місяці після нашого прибуття на Таїті ми сіли у невелике парусне судно з вантажем сухих кокосів. Через п’ять днів ми допливли до місця нашого нового призначення — острова Нукухіва (Маркізькі острови). На острові мешкало коло 1500 чоловік, але жодного брата. Тільки ми.

      Умови в той час були дуже простими. Ми жили в маленькому будинку, зробленому з бетону й бамбука. Електрики не було. Ми мали кран, котрий деколи працював, але вода з нього текла брудна. Найчастіше ми використовували дощову воду, яку збирали в цистерну. Там не було мощених доріг, а тільки польові стежки.

      Щоб дістатися до віддалених частин острова, ми брали напрокат коней. Сідла були дерев’яні, дуже незручні, особливо для Бабет, котра до того ніколи не їздила на коні. Зі собою ми мали мачете, щоб прорубувати дорогу крізь бамбук, який нападав впоперек стежок. Наше життя відрізнялося надзвичайно від життя у Франції.

      Ми проводили недільні зібрання, хоча тільки ми двоє були присутні. Спочатку ми не мали інших зібрань, оскільки нас було лише двоє. Замість цього ми разом прочитували матеріал зібрань.

      Після кількох місяців ми вирішили, що не добре продовжувати таким чином. Розповідає Мішель: «Я сказав Бабет: «Ми повинні відповідно одягатися. Ти сядеш там, а я — тут. Я почну з молитвою, а тоді будемо мати Школу теократичного служіння і службове зібрання. Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш, навіть якщо в кімнаті немає нікого іншого». Добре, що ми так і зробили, бо легко стати слабким духовно, коли немає збору».

      Пройшло досить часу, поки люди почали приходити на християнські зібрання. Перші вісім місяців ми були лише вдвох. Згодом до нас приєднувалися спочатку одна людина, потім двоє, а часом і троє чоловік. Одного року ми тільки вдвох почали щорічне відзначення Господньої вечері. Через десять хвилин прийшло трохи людей, тому я зупинився й почав промову спочатку.