ПРОПОВІДУВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ ПРИНОСИТЬ ПЛОДИ

Місто Беліз та інші великі міста опрацьовувались досить регулярно. Проте в села проповідники навідувались нечасто. Перші місіонери діставалися на південь країни човнами, але пізніше були побудовані дороги, що зв’язали південні округи Станн-Крік і Толедо з іншими частинами країни. Починаючи з 1971 року, філіал став організовувати щорічні поїздки на віддалені території, які брати називали лісовими мандрівками. Це робилося для того, аби звістку про Царство почули люди народностей мопан і майя кекчі, що жили в глибині белізьких джунглів.

На орендованих машинах і човнах-довбанках брати й сестри відвідували села й містечка від Данґріґи до Пунта-Ґорди та аж до Барранко, що біля кордону з Гватемалою. Інколи вісники їздили групою в автофургоні, який супроводжували два або чотири мотоциклісти. Щовечора вони зупинялися в іншому селі; впродовж дня група ходила від дому до дому, тимчасом як мотоциклісти по двоє їздили до віддалених господарств.

В околицях Пунта-Ґорди брати подорожували з наплічниками від села до села. Перед тим як почати проповідування, їм нерідко доводилося спершу звертатись до алькальде (вождя) в кабільдо (місце зборів старших чоловіків села).

«До одного села,— розповідає місіонер Райнер Томпсон,— брати прибули, коли тамтешні чоловіки зібралися в кабільдо, щоб обговорити порядок збору кукурудзи. Після наради чоловіки попросили братів заспівати для них якусь пісню Царства. Наші брати були вже втомлені й голодні, та ще й не мали при собі пісенників. Все ж вони заспівали від усього серця, що дуже сподобалось селянам». Через деякий час утворився збір у Манґо-Крік, а трохи пізніше й у Сан-Антоніо, найбільшому селі майя.

Ось розповідь Сантьяго Соса: «Деколи, аби встигнути опрацювати всі території, нам доводилось переходити від села до села вночі. Ми навчились ходити вервечкою по середині дороги, адже в придорожніх кущах могли причаїтися змії. Крім того, коли закінчувались запаси води, ми знали, як добувати воду з рослин».

Іноді вісники по двоє або четверо розходились у різні кінці села. Ввечері всі сходились разом. Тільки двоє з групи залишались, аби приготувати їжу. «Траплялись “катастрофи”,— з усмішкою каже Сантьяго,— тому що дехто зовсім не вмів готувати. Пам’ятаю, одного разу дивлюсь на страву і запитую: “Що це?” Кухар відповідає: “Здається, їжа”. Сам кухар не знав, що в нього вийшло, тож ми вирішили дати трохи того варива худому бродячому собаці. Але навіть голодний собака не став того їсти!»

КЕКЧІ ПРИЙМАЮТЬ ПРАВДУ

Родольфо Коком з дружиною Офелією переїхали з міста Коросаль на південь до далекого села Кріке-Сарко, де проживають кекчі. Офелія виростала в цьому селі, до якого Свідки навідувались лише раз на рік під час «лісових мандрівок». Чотирнадцятилітньою вона знайшла під помаранчевим деревом книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Прочитавши її, Офелія захотіла знати більше про Біблію. Але така нагода трапилась уже після того, як вона вийшла заміж і переїхала до Коросалю. Там з Офелією та її чоловіком Родольфо вивчали Біблію два спеціальні піонери, Марсіаль і Мануела Кей.

Згодом, 1981 року, подружжя переїхало до Кріке-Сарко. Вони хотіли відновити контакт зі Свідками, і для цього Родольфо подався до Пунта-Ґорди. Спочатку він шість годин ішов пішки, а далі плив по річці і морю човном. У Пунта-Ґорді Родольфо зустрів піонера Дональда Нібруджі, який пообіцяв вивчати з ним і його дружиною через листи. Але існувала одна проблема — у Кріке-Сарко не було поштового відділення.

«На пошті в Пунта-Ґорді я запитав, як можна висилати листи до Кріке-Сарко,— розповідає Дональд.— Мені пояснили, що раз на тиждень усю кореспонденцію туди носить священик». Тож священик майже шість місяців носив туди і звідти листи, за допомогою яких проводилось вивчення Біблії. Він не знав, що служив свого роду кур’єром Свідків Єгови.

«Коли священик довідався, що́ він носить,— продовжує Дональд,— то розізлився і не захотів більше носити наші листи».

Упродовж кількох місяців Дональд приїздив до Кріке-Сарко вивчати Біблію з подружжям Коком. Коли приїхала група братів на щорічну «лісову мандрівку», Родольфо розпочав з ними своє служіння. «Ми взяли його зі собою на чотири дні проповідувати в кількох селах,— каже Дональд.— Спілкування з братами під час тої поїздки дуже посприяло його духовному росту».

«Я з Офелією проповідував у нашому селі,— розповідає Родольфо.— Тут лише ми ділилися з іншими тим, чого навчались. Люди, яких ми навчали Біблії, стикалися з більшим переслідуванням, ніж ми. Декому відмовили давати медикаменти, їжу та одяг, котрі надходили в село як пожертви. Моя теща також сильно противилася нашому проповідуванню. Офелія і я розуміли, що в Кріке-Сарко ми не зможемо зростати духовно, адже ми не ходили на зібрання. Тому, щоб продовжити вивчення, довелось переїхати до Пунта-Ґорди. Там ми більше зміцнились духовно і 1985 року охрестились». Нині подружжя Коком належить до збору Лейдівілл, в якому Родольфо виконує обов’язки служителя збору.

НЕПРИЗНАЧЕНА ТЕРИТОРІЯ ПРИНОСИТЬ ПЛОДИ

Округ Толедо, що на півдні Белізу,— це пагориста місцевість з густими тропічними лісами, серед яких є чимало сіл мопанів і майя кекчі. Живуть вони в хатах з земляною долівкою, які покриті пальмовим листям. Більшість селян бідні та змушені тяжко працювати на полі з мотикою в руках. У посушливий сезон вони носять воду на поля, щоб поливати кукурудзу, квасолю і какао. Чимало жінок кекчі виготовляють традиційні, вишиті вручну речі та кошики для сувенірних крамниць цілої країни. Щораз більше молодих людей переїжджають із сіл до міст на роботу чи навчання.

Френк та Еліс Кардоза були запрошені служити тимчасовими спеціальними піонерами у квітні й травні 1995 року. Вони мали допомагати вісникам в окрузі Толедо розповсюджувати «Вісті Царства» № 34 за назвою «Чому в житті стільки проблем?». Френк розповідає: «В одній з лісових мандрівок я зрозумів, що майя ліпше сприйматимуть добру новину, коли в їхню місцевість переїде хтось зі Свідків. Філіал порекомендував, щоб я винайняв помешкання, організував групу для вивчення Біблії та виголосив спеціальну промову в Сан-Антоніо. Ми мали розповсюджувати “Вісті Царства” в Сан-Антоніо та у восьми поблизьких селах».

Подружжя Кардоза почало проводити щотижневе вивчення Біблії у своїй житловій кімнаті, яка містилась у підвалі. Через кілька тижнів туди вже приходило три-чотири сім’ї. Ті зацікавлені їздили з Кардозами до Пунта-Ґорди на Школу теократичного служіння та службове зібрання, а це чотири години вибоїстою ґрунтовою дорогою на старенькому пікапі. У перший місяць служіння Френк виголосив у Сан-Антоніо спеціальну промову. Хесус Іх, який уперше побував на такому зібранні, дуже уважно слухав Френка. Цей чоловік належав до Назарейської церкви, тож його сильно вразило те, що вчення про пекельні муки походить з поганства і що, згідно з Біблією, пекло — це спільна могила людства. Після зібрання він відвів Френка набік і засипав запитаннями. Внаслідок цього Хесус погодився вивчати Біблію зі Свідками і вже наступного року охрестився.

Під кінець свого двомісячного служіння тимчасовими спеціальними піонерами подружжя Кардоза мало прийняти важливе рішення. Френк пригадує: «Ми розпочали стільки вивчень, що не давали собі ради. Наші серця і сумління не могли дозволити нам повернутися до спокійного життя в Лейдівіллі. Якщо залишитись у Сан-Антоніо, то можна буде поліпшити житлові умови, просто перебравшись з підвалу на перший поверх. Я встановлю умивальник, стічну трубу для збору дощівки, а згодом зроблю туалет з бачком та проведу електрику. Ми молились до Єгови про це, сподіваючись, що з його допомогою в цій місцевості з’явиться збір. Відтак написали у філіал, повідомивши про своє бажання служити в Сан-Антоніо сталими піонерами».

Дуже швидко стало очевидним, що Єгова благословляє рішення Френка та Еліс. Через шість місяців, у листопаді, вони провели в своєму помешканні перше публічне зібрання. А вже в квітні наступного року почали проводити в Сан-Антоніо Школу теократичного служіння і службове зібрання. Цим особливо тішилась невелика група вісників та зацікавлених, яким уже не треба було їздити туди й назад 65 кілометрів на зібрання до Пунта-Ґорди.

«МЕНЕ НЕМОЖЛИВО ЗАЛЯКАТИ»

Група щирих зацікавлених у Сан-Антоніо почала робити швидкий поступ і виявляти справжню любов до Божого Слова. «У тамтешніх селах,— пояснює Френк,— жінки дуже сором’язливі. За традицією, вони слухняні своїм батькам і чоловікам. Жінки там не розмовляють з чужинцями. Тому їм нелегко проповідувати від дому до дому».

Приссиліан Шо, якій тоді було 20, служила неохрещеним вісником і дуже прагнула ділитися доброю новиною з одноплемінниками. Одного разу Приссиліан та її зовиця, Амалія Шо, йшли на повторні відвідини і зіткнулися з чималою проблемою.

Приссиліан розповідає: «Я не сказала батькові, що йду проповідувати, бо він заборонив мені цим займатись, а я його боялась. Тієї неділі зранку під час проповідування ми несподівано побачили батька перед входом до баптистської церкви, членом якої він був. Попервах ми присіли у високій траві, бо не хотіли, щоб він нас побачив. Але тут я сказала: “Знаєш, Амеліє, нас бачить Єгова. Недобре, що ми боїмося батька. Єгова сильніший від нього”».

Батько Приссиліан розлютився до нестями. Проте на неї чекало ще більше випробування, адже він запекло противився тому, щоб вона стала Свідком Єгови. Перед конгресом, на якому Приссиліан мала охреститись, вона палко молилась до Єгови про допомогу. Зрештою вона відважилась і сказала батькові про своє рішення.

— Завтра,— промовила вона,— я їду до міста Беліз.

— Для чого? — запитав батько.

— Щоб охреститись,— відповіла Приссиліан.— Цього вимагає від мене Єгова, і я це зроблю. Я люблю тебе, але я теж повинна любити Єгову.

— Ти справді збираєшся це зробити? — гнівно запитав батько.

— Так,— сказала вона.— У Дії 5:29 написано, що я повинна підкорятися передусім Богові, а не людині.

Розлютований батько різко розвернувся і пішов геть. «Я відчула себе в безпеці тільки в машині, якою мала їхати на конгрес,— пригадує Приссиліан.— Невідомо, що він зі мною зробить, коли повернусь додому. Але тоді я вже буду охрещеною. Тож навіть якщо він захоче мене вбити, я робитиму те, що є правильним».

Хоча зразу по приїзді батько на неї не накинувся, все ж пізніше погрожував убити її. «З часом він побачив, що мене неможливо залякати,— каже Приссиліан,— тому дав собі з тим спокій».

ПРОТИВНИК СТАЄ СЛУЖИТЕЛЕМ ЄГОВИ

Нова група ревних вісників у Сан-Антоніо була міцною у вірі. Але одного дня подружжя Кардоза отримало листа від ради старших того села з несподіваною вимогою — забиратися геть. Перед тим Френк отримав від ради дозвіл на перебування в селі, заплативши відповідну суму. Тепер один впливовий член ради почав вимагати, щоб Френк із дружиною покинули село. Проте на одному з зібрань старших села виступило три зацікавлені особи, захищаючи подружжя Кардоза. Після цього почав говорити власник дому, де жило це подружжя. Він попередив, що коли його квартиранти поїдуть, тоді платити за кімнату будуть члени ради. Потім слово дали Френку, і він показав листа з Відділу землекористування. Там було сказано, що нікому не дозволяється виганяти людину, котра винаймає приватне помешкання. Зрештою рада старших Сан-Антоніо дозволила подружжю Кардоза залишитися в селі.

Чоловіка, який домагався вигнання Кардозів, звали Басіліо Аг. Він був колишнім алькальде (вождем), який і далі активно займався політичною діяльністю. Басіліо використовував свій вплив, аби чинити опір Свідкам Єгови в Сан-Антоніо. Коли тамтешня група Свідків попросила виділити ділянку землі для Залу Царства, він сказав: «У цьому селі ви ніколи не побудуєте свого залу!» Все ж брати отримали ділянку та звели на ній простий, але гарний Зал Царства. І хто б міг подумати, що на присвяченні залу в грудні 1998 року буде присутній Басіліо! Як так сталося?

Двоє його синів мали сімейні проблеми. Двічі Басіліо просив членів своєї церкви допомогти синам, але надаремно. Згодом сини почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Дружина Басіліо, Марія, стала помічати, що сини змінюються і в їхніх сім’ях поменшало проблем. Тож вона також попросила Свідків вивчати з нею.

«Я справді хотіла здобути знання про Бога Єгову,— розповідає Марія,— тому сказала чоловікові, що треба піти до Залу Царства і навчатись про Бога». Звичайно, Басіліо не зразу позбувся ворожості до Свідків Єгови та Френка Кардози, якого він називав «той зайда». Але чоловіка вразило те, наскільки змінились його сини під впливом біблійної правди. Басіліо вирішив ліпше познайомитися зі Свідками та їхніми вченнями і після кількох бесід з ними погодився вивчати Біблію. І хто з ним вивчав? «Той зайда» — Френк Кардоза!

«Прочитане у Біблії змінило моє мислення,— пояснює Басіліо.— Я 60 років був католиком, палив ладан перед ідолами в церкві. Аж ось почав навчатись про Єгову з його книги — Біблії. Мені соромно, що я так ставився до Френка Кардози, який тепер є моїм братом. Але я не боюсь признатись, що помилявся. Я ревно захищав інтереси свого села і релігії. Однак уже не підтримую певних традицій майя, зокрема спіритичних зцілень, які дуже популярні в нашому селі. Також я відійшов від політичного життя майя». Нині Басіліо та Марія Аг щасливі, бо охрестились і служать Єгові.

Служителі Єгови відомі за свою любов, радість і завзяття. Приміром, в одному віддаленому районі Белізу багато вісників регулярно приходять до людей, які живуть на крутих схилах пагорбів. На дорогу туди і назад вісникам іде три або більше годин. Вони також стараються не пропускати зібрань. А ось приклад сестри Андреа Іх. Вона отримала завдання бути партнеркою для іншої сестри у показі на Школі теократичного служіння. Андреа мала виступати в ролі господині дому. Того дня вона пішла з сином у джунглі за 3—5 кілометрів від дому, щоб збирати авокадо. Там її вжалили аж 23 оси. Попри це вона, прийшовши додому, приготувала їсти рідним, а тоді пішла на зібрання і змогла виконати своє завдання. Її спухле обличчя сяяло від радості. Нерідко брати і сестри з народу майя, щоб побувати на конгресі, добираються вантажівками чи автобусами цілий день, і це дуже підбадьорює інших. Свідки з народу майя щасливі, що разом з усесвітнім братством служать правдивому Богу Єгові.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 227, 228]

«Лісові мандрівки» — проповідування в джунглях

«У березні 1991 року 23 брати і сестри з цілої країни приїхали до Пунта-Ґорди, щоб звідти вирушити в 10-денну проповідницьку подорож у джунглі,— розповідає Марта Саймонс.— Крім одягу, ковдр і гамаків, ми взяли достатньо літератури англійською та іспанською мовами, а також мовою кекчі. Ми також несли 200 бісквітних тістечок, приготовлених спеціально для подорожі, та іншу їжу.

Наступного дня зранку ми вирушили неспокійним морем на довбанці, зробленій з величезного дерева сейби. Ми прибули до села Кріке-Сарко й розбили табір. Брати порозвішували гамаки, а сестри приготували одну з найулюбленіших наших страв — тушковані свинячі хвости. До складу цієї страви входить маніок, ямс, зелені банани, кокос, варені яйця і, звісна річ, свинячі хвости. Серед людей рознеслась новина про наш приїзд, і невдовзі з села почали приходити місцеві мешканці — кекчі, щоб привітатись. Так ми мали нагоду впродовж двох годин свідчити всьому селу. Тієї ночі брати спали в гамаках під поліцейським відділком, зведеним на палях. Сестри розташувались у покритому очеретом кабільдо, тобто в залі, де збирались на свої збори старші села.

Вранці ми знову завантажили човен і поплили до гирла. Там між мангровими заростями в деяких місцях було темно і страшно. Через півгодини, зійшовши на берег, ми вирушили пішки до села Сандівуд і за півтори години були на місці. Мешканці села — невисокі індіанці, в яких смугла оливкова шкіра і пряме чорне волосся,— здебільшого ходили босоніж. Їхні жінки прикрашали шиї намистом і носили традиційні спідниці. Індіанці жили в хатинах, покритих пальмовим листям, із земляною долівкою. В такому помешканні без перегородок не було жодних меблів, хіба що гамаки. Серед хатин розміщалось спільне вогнище для готування їжі.

Люди в селі були дуже привітні, багато з них зацікавились правдою. Особливо їх вразило те, що ми мали літературу їхньою рідною мовою — кекчі — і показували їм вірші в Біблії мовою кекчі.

Наступного ранку нас розбудили півні, лісові птахи і мавпи-ревуни. Після доброго сніданку ми пішли на повторні відвідини до тих, хто напередодні виявив зацікавлення правдою. Ми розпочали кілька біблійних вивчень і заохотили людей далі самостійно вивчати, аж поки приїдемо до них наступного року. У подальші дні наша група подібним способом відвідувала інші села далеко в джунглях.

За десять днів ми подолали багато кілометрів і відвідали чимало сіл, щоб порозмовляти з їхніми мешканцями. Ми просили Єгову захищати посіяне насіння правди до нашого наступного приїзду через рік. Хоч ми натрудили ноги і почувались втомленими, наші серця переповнювала вдячність до Єгови за те, що він поблагословив цю лісову мандрівку».

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 235, 236]

Люди з народу майя люблять Єгову

ХОРХЕ І НІКОЛАС ШО (З ЇХНЬОЮ СЕСТРОЮ ПРИССИЛІАН)

РОКИ НАРОДЖЕННЯ: 1969 і 1971

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1997

ДЕЯКІ ФАКТИ: згідно з традиціями майя, навіть одружені діти повинні поважати своїх батьків і цілковито їм коритися.

◼ КОЛИ Ніколас і Хорхе пізнали та полюбили Єгову, їхній батько рішуче заборонив їм сповідувати новознайдену віру.

«Я пояснив батькові, що те, чого навчаюсь, приносить лише добро,— розповідає Ніколас.— Батько належав до баптистської церкви і не розділяв мого ентузіазму. Я декілька разів припиняв вивчення Біблії, бо не хотів ображати батька. А втім, я розумів, що напиватися разом з батьком недобре, адже цим не подаю хорошого прикладу своїм дітям. Моя дружина і діти були такі нещасні, що ніколи не усміхались.

Коли я став регулярно вивчати Біблію та приходити на зібрання, правда допомогла мені полишити поганий спосіб життя. Я тяжко працював, щоб забезпечити рідних, і вже не витрачав зароблених грошей на шкідливі звички. Нині ми цілою сім’єю служимо Єгові, а в нашому домі чути сміх і всі щасливі».

Подібне було й у житті Хорхе. Він пиячив і лихословив, тому його сім’я страждала. У вихідні Хорхе ніколи не було вдома. Але його дуже змінило вивчення Біблії.

«Що більше я навчався правди,— розповідає Хорхе,— то більше батько противився цьому. Він називав нас фальшивими пророками. Кілька разів він погрожував нам своїм мачете. Брат Кардоза, який вивчав зі мною Біблію, заздалегідь готував нас до батькових випадів. Кардоза запитував: “А що, коли батько вижене вас на вулицю?” — “Але ж він мене любить, він цього не зробить”,— заперечував я. На жаль, батько саме так і зробив.

Усе ж я любив правду і моє життя змінювалось на краще. Я став іншою людиною, і це мало добрий вплив на домашніх. Ми поважаємо одне одного та є щасливі. Тепер проповідування приносить мені неабияку радість. Я вдячний Єгові, що можу служити сталим піонером».

[Ілюстрація]

Френк Кардоза свідчив Хорхе