Багато церков вважають, що серед інших вони відзначають і це свято, але більшість роблять це не так, як наказав Ісус. Мабуть, найбільшою відмінністю є частота святкування. Деякі церкви святкують його щомісяця, щотижня, навіть щодня.

Пасха була щорічним святом. Логічно, що таким же святом є Спомин. Пасха, день смерті Ісуса, завжди припадала на 14-й день єврейського місяця нісана. Отже Христову смерть слід відзначати раз у рік календарного дня, що відповідає 14 нісана. У 1994 році цей день припадає на суботу, 26 березня, після заходу сонця. Чому ж церкви загальновизнаного християнства не зробили цей день спеціальним святом? Короткий огляд історії відповість на це питання.

Апостольський звичай у небезпеці

Немає жодного сумніву, що в першому столітті н. е. особи, які отримували керівництво від Ісусових апостолів, святкували Господню Вечерю точно так, як він заповів. Однак у другому столітті дехто почав змінювати час її відзначення. Вони відзначали Спомин першого дня в тижні (сьогодні це неділя), а не в день, що відповідав 14 нісана. Чому?

Для євреїв день починався коло шостої години вечора і тягнувся до тої ж години наступного дня. Ісус помер у 33 році нашої ери, 14 нісана, у день, який почався в четвер ввечері і закінчився в п’ятницю ввечері. Ісус воскрес на третій день, у неділю вранці. Деякі особи хотіли відзначати Ісусову смерть якогось усталеного дня в тижні, а не саме в той день, на який випадало 14 нісана. Вони також вважали день Ісусового воскресіння важливішим, ніж день його смерті. Тому вони вибрали неділю.

Ісус наказав відзначати його смерть, а не воскресіння. І оскільки єврейська Пасха кожного року випадала на інший день за григоріанським календарем, яким ми тепер користуємося, природно, що те саме стосується також Спомину. Тому багато все-таки притримувалися початкового порядку і відзначали Господню Вечерю 14 нісана кожного року. З часом їх почали називати квартодециманами, що означає «чотирнадцятники».

Деякі вчені визнають, що ці «чотирнадцятники» дотримувалися початкового апостольського взірця. Один історик сказав: «Що стосується дня відзначення Пасхи [Господньої Вечері], то квартодециманські церкви Азії продовжували звичай єрусалимської церкви. У II столітті ті церкви відзначали на своїй Пасці 14 нісана викуп, забезпечений смертю Христа» («Студіа патрістіка», том V, 1962, сторінка 8).

Суперечка розгоряється

Хоча в Малій Азії багато-хто притримувався апостольського звичаю, у Римі святкували в неділю. Близько 155 року н. е. Полікарп Смирнський, представник азіатських зборів, відвідав Рим, щоб обговорити цю та інші проблеми. На жаль, у цій справі не було досягнено згоди.

Іріней Ліонський писав у листі: «Ні Аніцет [Римський] не зміг переконати Полікарпа відмовитися робити те, що він [Полікарп] завжди бачив у Івана, учня Господа та в інших апостолів, з якими спілкувався; ні Полікарп не зміг спонукати Аніцета дотримуватися того, бо він [Аніцет] сказав, що мусить дотримуватися звичаю старійшин, які були до нього» (Євсевій, книга 5, розділ 24). Зверніть увагу, що, згідно з повідомленням, Полікарп базував свою позицію на авторитеті апостолів, тоді як Аніцет посилався на звичай попередніх старійшин Рима.

Наприкінці другого століття нашої ери ця суперечка посилилася. Близько 190 року н.е. один чоловік, на ім’я Віктор, був обраний єпископом Рима. Він вважав, що Господню Вечерю слід відзначати в неділю, і шукав підтримки якомога більшої кількості провідних осіб. Віктор наполягав, щоб азіатські збори приєдналися до святкування в неділю.

Відповідаючи від імені тих, що в Малій Азії, Полікрат Ефеський відмовився підкоритися наполяганням. Він сказав: «Ми відзначаємо цей день без жодних змін: нічого не додаємо і нічого не віднімаємо». Після цього він згадав кількох авторитетних осіб, у тому числі Івана. «Всі вони,— продовжував він,— відзначали чотирнадцятий день Пасхи згідно з євангелієм, жодним способом не відходячи від нього». Полікрат додав: «Щодо мене, брати, ...я не боюся погроз. Бо кращі за мене сказали: «Бога повинно слухатися більш, як людей» (Євсевій, книга 5, розділ 24).

Віктор був незадоволений такою відповіддю. Згідно з однією історичною книжкою, він «відлучив усі азіатські церкви і послав циркулярні листи усім церквам, які притримувалися його точки зору, щоб вони не мали нічого спільного з ними». Однак «цей необдуманий, зухвалий вчинок викликав обурення всіх мудрих і розсудливих чоловіків, які були на його стороні, деякі з них навіть відразу написали йому, радячи... зберігати любов, єдність та мир» (Бінґам, «Старожитності християнської церкви», книга 20, розділ 5).

Встановлення відступництва

Незважаючи на такі протести, християни Малої Азії ставали все більше і більше відокремленими щодо того, коли відзначати Господню Вечерю. Відхилення поступово прижилися в інших місцях. Дехто святкував увесь період від 14 нісана аж до наступної неділі. Інші святкували частіше — щонеділі.

У 314 році н. е. на синоді в Арлі (Франція) була спроба зробити обов’язковим римський спосіб святкування і виключити будь-який вибір. Квартодецимани залишилися при своєму. Щоб вирішити ці та інші питання, які розділювали в імперії людей, що вважали себе християнами, у 325 році н. е. язичеський імператор Константин скликав уселенський синод, Нікейський собор. На ньому було прийнято постанову, згідно з якою всі в Малій Азії повинні були підкоритися римському порядку.

Цікавим є один з головних аргументів не відзначати Спомин Христової смерті згідно з датою в єврейському календарі. У книжці «Історія християнських соборів» К. Дж. Хефеле пише: «Було вирішено, що недостойно стосовно цього найсвятішого з усіх свят слідувати звичаям (обчисленням) євреїв, руки яких опоганені жахливими злочинами і розуми яких засліплені» (том 1, сторінка 322). Такий стан вважався «принизливим підкоренням» синагозі, що дратувало церкву», — каже Дж. Джестер, слова якого процитовані в «Студіа патрістіка», том IV, 1961, сторінка 412.

Антисемітизм! Тих, які святкували Спомин Ісусової смерті в день, коли він помер, звинувачували у наверненні на іудаїзм. Забулося, що сам Ісус був євреєм і значення цьому дню він надав тим, що віддав своє життя за людство. З того часу квартодециманів засуджували як єретиків та схизматиків і переслідували. Собор в Антіохії 341 року н. е. постановив, що їх треба відлучити від церкви. Але, незважаючи на все це, в 400 році н. е. їх було ще багато і довгий час вони існували малими групами.

З того часу загальновизнане християнство так і не повернулося до Ісусового початкового способу святкування. Професор Вільям Брайт визнав: «Коли в особливий день, Велику П’ятницю, почали відзначати Страсті, вже було запізно поєднувати їх з «пасхальними» ідеями, які св. Павло пов’язував з жертовною смертю: їх стали вільно застосовувати до свята воскресіння і мішанина ідей зайняла своє місце в ритуальній мові греко- та латиномовного загальновизнаного християнства» («Епоха отців», том 1, сторінка 102).