«У Німеччині Свідків Єгови ми розстрілювали. Бачиш рушницю? — звернувся до мене гестапівець, показуючи на гвинтівку в куті.— Я простромлю тебе багнетом і не здригнуся».

Так погрожували мені, п’ятнадцятирічному, під час фашистської окупації батьківщини у 1942 році.

Жорстокі допити в гестапо

У 1941 році прийшли фашисти, а ми, незважаючи на постійну загрозу покарання, продовжували християнську діяльність. Наступного року я почав піонерське служіння і їздив скрізь на велосипеді. Невдовзі сталася сутичка з гестапо, про яку я згадав на початку. Ось як це було.

Одного дня, повертаючись із проповідування, я зайшов до двох християнок — матері з донькою, чоловік якої засуджував нашу віру і намагався дізнатися, звідки його дружина бере біблійну літературу. Того разу я взяв із собою не тільки публікації, але й звіти про служіння. Цей чоловік побачив, як я виходив з дому.

«Стій!» — гаркнув. Я — за сумку й бігти.

А він загорлав: «Стій, злодію!» Люди на полі подумали, що я вкрав щось, і піймали мене. Чоловік сестри повів мене у поліцейську дільницю. Там був гестапівець.

Побачивши в моїй сумці літературу, він закричав: «Рутерфорд! Рутерфорд!» Не потрібно було перекладача, аби зрозуміти, що йому не сподобалось. Джозеф Ф. Рутерфорд був президентом Товариства Вартової башти, і його ім’я зазначалося на титульній сторінці книжок, які Свідки Єгови видавали у той час. Тоді чоловік сестри назвав мене її коханцем. Але поліцейські та гестапівець розуміли, наскільки це безглуздо, адже його дружина годилася мені в матері. Потім вони почали допит.

Гестапівець і поліцейські запитували, хто я і звідки, а особливо хотіли знати, де взяв книжки. Але я не казав їм. Вони вдарили мене кілька разів, познущалися і закрили в підвалі. Допит тривав три дні. Потім мене привели до кабінету гестапівця, де він погрожував простромити багнетом. Я завмер в очікуванні, похиливши голову. Запала тиша, і здавалося пройшла ціла вічність. Аж тут він кинув: «Можеш іти».

Отже проповідування було тоді справжнім випробуванням. Так само, як і проведення зібрань. Дев’ятнадцятого квітня 1943 року ми проводили Спомин Христової смерті у Гориглядах, займаючи дві кімнати в одному з будинків (Луки 22:19). Перед самим початком зустрічі хтось закричав, що йде поліція. Дехто сховався у саду, моя сестра Анна і три інші жінки — у підвалі. Поліцейські знайшли їх і одну за одною виволікли на допит. З ними дуже жорстоко поводились, а одну серйозно покалічили.